Исповедь бывшего провидныка ОУН-2
Продолжение. Начало здесь ( 1), ( 2)
Прийшла зима. Я одержав наказ їхати в село Стара Гута. Тут ми мали зустрітися з самим «головнокомандуючим» УПА Климом Савуром.
І ось у приміщенні школи, коли вже всі зібралися, виступають спочатку пропагандисти, які півдня розповідали про ідею українського націоналізму. Потім говорить піп Сойко - про те, що ми повинні бути фанатиками.
Мені було добре відомо, що Сойко не одного віруючого після сповіді виводив за кущі і власноручно розстрілював, скинувши рясу. Але, слухаючи його, не хотілося вірити, що цей служитель бога жорстокий вбивця - такий же, як і всі учасники кривавого зборища.
Після обіду приїхав Клим Савур - в німецькому мундирі і з більмом на оці. Головного бандитського отамана супроводжували здоровенні башибузуки: цей верховод кривавої зграї боявся навіть своїх однодумців - щоб йому часом не всадили кулі в спину.
- Я хочу підвести підсумки наших дій на Західній Україні, - почав Клим Савур.
Він говорив про те, що Радянська Армія швидко наближається до Західної України і закликав бути готовими до підпільної боротьби у «більшовицькій дійсності», про що був вже привезений зв'язківцями наказ Степана Бандери. Савур не говорив, що наказ Бандери був відредагований в штабі головного командування гітлерівської армії. Він не сказав, що в його кишені лежить погоджений з ставкою Гітлера наказ Бандери про перехід загонів УПА в підпілля для диверсій в тилу Радянського війська і для терору над українським населенням.
Після розмови Клим Савур виїхав на санях у східному напрямку. Пізніше мені стало відомо, що він, проїхавши пару десятків кілометрів, круто повернув на захід.
По шляху, яким їхав Савур, служба безпеки ОУН вирізувала сотні невинних людей, в тому числі і малолітніх дітей: «небезпечних на шляху головнокомандуючого УПА». Службі безпеки було дано таємні вказівки про посилення покарань над українським населенням, яке не мирилося з бандитськими діями ОУН і йшло в радянські партизанські загони. Відразу ж почалися масові розстріли тих людей, які повтікали з Німеччини чи по дорозі туди. В селі Столенські Смоляри поселилося кілька хлопців і дівчат, які повтікали з вагонів, коли їх везли на каторжні роботи до Німеччини. Вони переховувалися у добрих людей, як родичі або наймити. Якось увечері оунівці зібрали цих юнаків і дівчат ніби для наради, а потім відвели в ліс і всіх постріляли. Волинські криниці почали заповнюватися трупами ні в чому невинних людей - вбитими, повішеними, задушеними руками оунівців.
Фронт стояв уже недалеко від Ковеля. До нашого табору з Любомля поприбігали запеклі націоналісти. Під час втечі гітлерівці у свій звірячий барліг в банду «Чумака» влилися власівці та так звані шуцбатальйони з дивізії «СС-Галичина». Вони були повністю в гітлерівському обмундируванні і мали німецьку зброю. Гестапо підкріплювало банди УПА своїми вірними служниками...
- А хто такий «Чумак»? - спитаєте мене. «Чумак» - це Василь Мельник з села Княжне, Горохівського району на Волині. Своєю лю тістю «Чумак» - Мельник перевершував катів гітлерівського гестапо, жорстокість яких на окупованих ними територіях відома всьому світові. Я не знаю в усіх подробицях біографії «Чумака», але мені відомо, що він був комендантом служби безпеки ОУН в Локачівському районі, організовував криваві розправи над невинним населенням.
На початку літа 1943 року, в ніч під релігійне свято «Петра і Павла», за наказом і під безпосереднім керівництвом «Чумака» в сосняку біля села Колона теперішнього Нововолинського району було зібрано і знищено всіх активних радянських громадян, які жили в навколишніх селах. А потім оунівці, озброєні сокирами і мотузяними петлями, налітали на хутори і села і вирізували та душили людей.
Недалеко від руїн Новозагорівського монастиря стояла на рівнині одинока хата Миколи Жол-ковського. У першу ж ніч «кривавої акції» бандити «Чумака» сокирами порубали всю його родину - сім душ, старих і малих, полягли страшною смертю. Спотворені трупи оунівці кинули в льох. Туди ж закопали замордованих шістнадцять жителів колонії Горохівка, серед яких було троє дітей.
Сюди ж, на подвір'я Миколи Жолковського, привели Станіслава Слюсарського з двома дітьми - хлопчиком і дівчинкою. Чергою з автомата скосили батька з малолітньою дочкою. А хлопчик упав на коліна і благав бандитів: «Не вбивайте мене! Я вам буду корови пасти, -тільки не вбивайте».
«Чумак» наказав зарити того хлопчика живим разом з трупами батька і сестрички. А Янека Кузьмича бандити зарізали косою. Коли «Чумакові» про це розповідали, він тільки реготався. Отаким був Василь Мельник або «Чумак», в банду якого влилося підкріплення, надіслане за наказом гітлерівської розвідки.
В лютому 1944 року на території Любомль ського району почали активно діяти радянські партизани. Українці волинських1 сіл ішли допомагати тим, хто справді був захисником народу, рятівником від фашизму і боровся за визволення рідної землі від гітлерівських загарбників та оунівської наволочі.
Усі зусилля главарів УПА були спрямовані на боротьбу з радянськими партизанами,- які перешкоджали оунівцям грабувати населення.
Бандитські зграї почали концентруватись в районі села Стара Гута. Сюди вже поприбігали бандити «Лисого», «Чумака» та інших головорізів. Фронт був вже близько і для того, щоб зберегти свої сили, ми мали переждати у Нудійському або Паридубському лісах. Ми вже чули гуркіт гармат. Радянська авіація нищила фашистські тили. Але лінія фронту
зупинилася. Не перейшовши її, всі загони оунів
ців повернулися назад. Гітлерійці займали своїмигарнізонами такі Села як Головно, Згорани, Перешпа, навколо яких в лісах заховалася база УПА.
Сюди прибули і загони радянських партизанів та польські з'єднання, які пробиралися у Муровський ліс. В Толовнянському районі зробилося
тісно.
Активно діяти проти окупантів в такій обстановці було ризиковано, але радянські партизани все ж проводили бойові операції: в районах села
Гупали ними було зроблено засідку, по дорогах вибухали міни. Гітлерівці кілька разів намагалися вибити радянських партизанів з села Рогові
Смоляри, але їм це не вдавалося.
Банди УПА ховалися в лісі поблизу села Королева і під Роговими Смолярами. Тут гітлерівців не було. Провідники ОУН, в тому числі і я, переховувались по хуторах. Фашисти робили наскоки на радянських партизанів, а тут же, під боком, на Рогових Смолярах, розмістились горлорізи УПА з куреня «Лисого» - вони їх не чіпали.
Весною в районі села Рогові Смоляри зібралися всі главарі УПА і ОУН. Сюди прибули «Шварц», «Лисий» та інші. Тут було створено так звану школу чотових. Найбільш дужих, жорстоких1 і підступних головорізів відібрано в спеціальні чоти і щодня, з ранку до вечора, навчали
військовій справі, набивали їх голови ідеологією українського націоналізму . та по кілька годин муштрували.
Якось одного ранку «Лисий», «Чумак» та ще
кілька чотових поїхали в район села. Запілля на якісь переговори. Про ці переговори , перешіптувались усі, але ніхто не знав, з ким йони мають
відбутися. Один з учасників поїздки потім похвалився мені: «Ех, і покаталися ми сьогодні на, фашистській машині!» Я думав, що вони підбили якусь ворожу машину і поїздили на ній. Але дуже помилився: "Лисий" і «іЧумак» їздили на переговори з гітлерівським командуванням;
Наступного дня. почали готуватися в дорогу. Вночі вирушили. Вранці я прийшов, на місце, розташування банди під Смолярами і добачив, що з
лісу їдуть підводи-на них були автомати, самозарядні гвинтівки, патрони і гранати, навіть ручні кулемети. "Лисий" сказав, що гітлерівці відступають і через своїх представників дали нам цю зброю і боєприпаси.
Для мене стало зрозумілим,- для чого так гарячково за наказом своїх фашистських господарів вишколював, «командні кадри» «Лисий»: гітлерівці озброювали банди УПА для терору в тилу Радянської Армії.
Перехід лінії фронту дуже лякав. Щоб підбадьорити нас, «Шварц» говорив, що там діють великі загони УПА і що гітлерівці не перешко¬джатимуть нам переходити лінію фронту...
Фашистське командування навіть потурбувалося про те, щоб УПА мала для своїх дій в тилу Радянської Армії матеріальну базу. Для цього було інсценовано «напад» частин УПА на Камінь-Каширський. Гітлерівці залишили це місто без єдиного пострілу і всі свої склади здали непошкодженими бандам УПА. А перед виходом з міста вивісили жовто-блакитний прапор. Так УПА одержала від гітлерівців одяг, продовольство, зброю, боєприпаси.
Була ще й інша причина, яка примусила окупантів залишити Камінь-Каширський: сильні з'єднання радянських партизанів загрожували захопити це місто. Коли б не здійснився план здачі Камінь-Каширського бандитам УПА, так би воно й сталося.
Взагалі, гітлерівців не було на місцях розташування УПА. Ми вільно ходили в районі сіл Рогові Смоляри, Гупали, Перешпа, Будники, Гуща, Забужжя й Опалин. Це була спеціальна зона, де нас фашистські посіпаки не обстрілювали. Лише зрідка в певні години в напрямку лісу падало кілька снарядів для відводу очей. Всі ми знали, куди упадуть ці снаряди і туди не ходили.
Маючи вільний доступ до згаданих населених пунктів, я неодноразово заходив до села Гуща. Одного разу я зустрівся там з Пашинським - колишнім моїм помічником і директором забузького млину. Пашинський сказав, що зі мною хоче поговорити одна людина з-за Бугу. Я здивувався, звідки мене може знати хтось на території, де я ніколи не бував і де знаходяться гітлерівці. Але відмовитись від зустрічі не наважився.
- Це представник ОУН, - пояснив Пашинський.
- Нехай приходить в село Гуща і ми там поговоримо, - наказав я.
О дванадцятій годині я вийшов на околицю села в супроводі Івана Зубенка. Трохи почекавши, побачив, що наближається Пашинський і з ним якийсь панок у шляпі і сірому костюмі. Я пішов їм назустріч. Панок подав мені руку і назвав себе Кмедою. Ми відійшли в садок, і Кмеда почав розповідати:
Раніше я працював головою Костопільської міської управи. Але тепер там уже знову Радянська влада і я йду на схід. Як патріот своєї батьківщини, я хотів би допомогти вам тікати з гітлерівцями на захід. Радянське військо вже розгромило всі банди УПА. Ви тут загинете, а я можу допомогти врятуватися.
Я згадав наказ Клима Савури не робити жодного кроку з української землі.
- Ви пропонуєте мені зрадити нашу справу! - обурився я. - Мій провід заборонив мені звідси кудись тікати.
- Е, чоловіче добрий, - засміявся Кмеда, - провід ОУН вже давно на заході, в тому числі і Степан Бандера.Я не знав, що мені говорити. А Кмеда продов¬жував:
- Мене прислали сюди з'ясувати одну таку деталь: чи правда, що в районі Пінська чи десь поблизу Ратно Радянські війська прокладають
через болота велику дорогу, по якій хочуть пропустити свої війська глибоко в тил гітлерівській армії?
- Окупантам я ніякої інформації давати не
буду, - заявив я категорично Кмеді. - Гітлерівці - мої вороги.
- Ех ти, хлопчеі - скривився Кмеда, - ми вже давно користуємося вашими інформаціями.
І дають їх нам провідники ОУН. Ти ж бачиш, що я теж українець і хочу допомогти вам. А ви зробите велике діла, якщо допоможете гітлерівцям.
Рука руку миє і обидві бувають чисті! Ти хіба не знаєш, що фашисти дають УПА зброю, а ваші провідники виконують завдання гітлерівської розвідки?
Мені нічого було заперечити Кмеді: в моїх руках теж була самозарядна гвинтівка, одержана від окупантів через «делегатів» з куреня «Лисого». Але я відмовився продовжувати розмову, бо вважав себе за «ідейного члена ОУН».
Після зустрічі з Кмедою, Пашинський, Чмир та ще деякі оунівці втекли за Буг.
В кінці червня бандити почали готуватися до переходу через лінію фронту в тил Радянської Армії. Кожному було пошито наплечники для продуктів харчування. Із зброєю, одержаною від гітлерівців, ми вирушили на схід. Радянські літаки громили; .відступаючі колони гітлерівців, Але банда «Лисого» йшла лісовими хащами, і не зробила жодного пострілу по них. Ми навіть не спробували перешкодити їм кивати п'ятами Дехто під час, переходу лінії фронту побоювався, що доведеться приймати бій з гітлерівцями. Але «Лисий» запевнив:
- Не треба боятися. Там, де ми пройдемо, їх не буде: з
гітлерівським,командуванням домовлено вільно пропустити нас у тил Радянського війська.
І справді, ми перейшли лінію, фронту, не побачивши, жодного гітлерівського солдата. Тільки, коли підходили до Заболоття, на нас напала група партизанів. Але їх було дуже мало, і ми опинились в Заболотівському лісі.
Йшли цілу ніч. Ми бачили; як зрита земля танками, тягачами
різної артилерії, автомашинами.Це вже були сліди, не фашистських військ: Радянська Армія переслідувала гітлерівців своєю могутньою технікою. А ми, мов жаби, хотіли перешкодити цьо му нестримному рухові армії - визволительки всіх народів від фашистської чуми.
Перед світанком ми ввійшли в Паридубськйй ліс. Не встигли зробити кілька кроків, як почались вибухи. Кілька чоловік було поранено і вбито. Начальник служби безпеки «Гонта» вирішив особисто перевірити, в чому справа. Він швидко попростував у кущі, але відразу ж потрапив на міну. Знову вибух і «Гонта» падає з відірваною стопою.
Ми пробиралися лісом. Через деякий час прибули зв'язківці з села Смідин, а за ними прийшов «Рудий» зі своїм почтом. Ми побачили обірвану, брудну ватагу бандитів - злих і голодних. Я підійшов до «Рудого» І поздоровкався.
- Ви, хлопці, здорово живете: одягнені, маєте що їсти, а ми ледве живі та теплі залишилися на цьому боці фронту,- скавав "Рудий". Він стояв переді мною і жадібно паяив самокрутку, якою його почастували. Від пихатості верховода не залишилося й сліду.
Деякий час «Рудий», відлежувався ід відгодовувався із своєю подругою в зробленому для нього шалаші і виробляв там таке, що навіть ми червоніли.
Героїчна Радянська Армія гнала фашистських окупантів з рідної землі. В її ряди вливалися тисячі українців Волині, щоб, не шкодуючи свого життя; поруч зі своїми братами - росіянами білорусами та синами інших народів СРСР боронити свободу, честь незалежність своєї Батьківщини. А ми за наказом фашистського командування сиділи в лісіі і чекали, поки посунеться
фронт далі на захід і можна буде встромити ножі в спину своїх братів і батьків. Але тоді я так не думав.
Натішившись з коханкою і від'ївшись, «Рудий» зібрав бандитів і заявив, що треба вирушати у Бузацький ліс. Там ми зустріли банду, до якої, крім старих вовкулаків, ввійшли всілякі покидьки того грізного військового часу. Серед них я побачив братів «Холодного» - Івана й Антона Онищуків. Був тут і Рижко з села Облапи - приятель «Ярого» та «Шаха», син куркуля Ананій Хлуд та інші.
Від Івана Онищука я взнав, що мій батько пішов служити у Радянську Армію, що в Грабове вже встановлена Радянська влада і секретарем сільради обрано Андріяна Моніча. Я вирішив побувати в рідному селі. Темної ночі ми з Ананієм Хлудом залишили бандитське логово і прийшли в Грабове.
На мій стукіт у вікно з хати вийшла мати і, впізнавши мене, кинулась на шию. Я почав розпитувати про батька.
- Пішов воювати фашиста, - сказала мати, - переказував тобі, щоб кидав те діло.
Мати не наважувалася передати точно батькові слова, але я здогадувався, що міг сказати мій старий після того, коли повернулася Радянська влада і йому довірили зброю, щоб нею захищати Батьківщину. Мати дістала з скрині листи батька. Він писав, що був поранений в бою з ворогами і нагороджений медаллю «За відвагу».
Прийшла зима. Я одержав наказ їхати в село Стара Гута. Тут ми мали зустрітися з самим «головнокомандуючим» УПА Климом Савуром.
І ось у приміщенні школи, коли вже всі зібралися, виступають спочатку пропагандисти, які півдня розповідали про ідею українського націоналізму. Потім говорить піп Сойко - про те, що ми повинні бути фанатиками.
Мені було добре відомо, що Сойко не одного віруючого після сповіді виводив за кущі і власноручно розстрілював, скинувши рясу. Але, слухаючи його, не хотілося вірити, що цей служитель бога жорстокий вбивця - такий же, як і всі учасники кривавого зборища.
Після обіду приїхав Клим Савур - в німецькому мундирі і з більмом на оці. Головного бандитського отамана супроводжували здоровенні башибузуки: цей верховод кривавої зграї боявся навіть своїх однодумців - щоб йому часом не всадили кулі в спину.
- Я хочу підвести підсумки наших дій на Західній Україні, - почав Клим Савур.
Він говорив про те, що Радянська Армія швидко наближається до Західної України і закликав бути готовими до підпільної боротьби у «більшовицькій дійсності», про що був вже привезений зв'язківцями наказ Степана Бандери. Савур не говорив, що наказ Бандери був відредагований в штабі головного командування гітлерівської армії. Він не сказав, що в його кишені лежить погоджений з ставкою Гітлера наказ Бандери про перехід загонів УПА в підпілля для диверсій в тилу Радянського війська і для терору над українським населенням.
Після розмови Клим Савур виїхав на санях у східному напрямку. Пізніше мені стало відомо, що він, проїхавши пару десятків кілометрів, круто повернув на захід.
По шляху, яким їхав Савур, служба безпеки ОУН вирізувала сотні невинних людей, в тому числі і малолітніх дітей: «небезпечних на шляху головнокомандуючого УПА». Службі безпеки було дано таємні вказівки про посилення покарань над українським населенням, яке не мирилося з бандитськими діями ОУН і йшло в радянські партизанські загони. Відразу ж почалися масові розстріли тих людей, які повтікали з Німеччини чи по дорозі туди. В селі Столенські Смоляри поселилося кілька хлопців і дівчат, які повтікали з вагонів, коли їх везли на каторжні роботи до Німеччини. Вони переховувалися у добрих людей, як родичі або наймити. Якось увечері оунівці зібрали цих юнаків і дівчат ніби для наради, а потім відвели в ліс і всіх постріляли. Волинські криниці почали заповнюватися трупами ні в чому невинних людей - вбитими, повішеними, задушеними руками оунівців.
Фронт стояв уже недалеко від Ковеля. До нашого табору з Любомля поприбігали запеклі націоналісти. Під час втечі гітлерівці у свій звірячий барліг в банду «Чумака» влилися власівці та так звані шуцбатальйони з дивізії «СС-Галичина». Вони були повністю в гітлерівському обмундируванні і мали німецьку зброю. Гестапо підкріплювало банди УПА своїми вірними служниками...
- А хто такий «Чумак»? - спитаєте мене. «Чумак» - це Василь Мельник з села Княжне, Горохівського району на Волині. Своєю лю тістю «Чумак» - Мельник перевершував катів гітлерівського гестапо, жорстокість яких на окупованих ними територіях відома всьому світові. Я не знаю в усіх подробицях біографії «Чумака», але мені відомо, що він був комендантом служби безпеки ОУН в Локачівському районі, організовував криваві розправи над невинним населенням.
На початку літа 1943 року, в ніч під релігійне свято «Петра і Павла», за наказом і під безпосереднім керівництвом «Чумака» в сосняку біля села Колона теперішнього Нововолинського району було зібрано і знищено всіх активних радянських громадян, які жили в навколишніх селах. А потім оунівці, озброєні сокирами і мотузяними петлями, налітали на хутори і села і вирізували та душили людей.
Недалеко від руїн Новозагорівського монастиря стояла на рівнині одинока хата Миколи Жол-ковського. У першу ж ніч «кривавої акції» бандити «Чумака» сокирами порубали всю його родину - сім душ, старих і малих, полягли страшною смертю. Спотворені трупи оунівці кинули в льох. Туди ж закопали замордованих шістнадцять жителів колонії Горохівка, серед яких було троє дітей.
Сюди ж, на подвір'я Миколи Жолковського, привели Станіслава Слюсарського з двома дітьми - хлопчиком і дівчинкою. Чергою з автомата скосили батька з малолітньою дочкою. А хлопчик упав на коліна і благав бандитів: «Не вбивайте мене! Я вам буду корови пасти, -тільки не вбивайте».
«Чумак» наказав зарити того хлопчика живим разом з трупами батька і сестрички. А Янека Кузьмича бандити зарізали косою. Коли «Чумакові» про це розповідали, він тільки реготався. Отаким був Василь Мельник або «Чумак», в банду якого влилося підкріплення, надіслане за наказом гітлерівської розвідки.
В лютому 1944 року на території Любомль ського району почали активно діяти радянські партизани. Українці волинських1 сіл ішли допомагати тим, хто справді був захисником народу, рятівником від фашизму і боровся за визволення рідної землі від гітлерівських загарбників та оунівської наволочі.
Усі зусилля главарів УПА були спрямовані на боротьбу з радянськими партизанами,- які перешкоджали оунівцям грабувати населення.
Бандитські зграї почали концентруватись в районі села Стара Гута. Сюди вже поприбігали бандити «Лисого», «Чумака» та інших головорізів. Фронт був вже близько і для того, щоб зберегти свої сили, ми мали переждати у Нудійському або Паридубському лісах. Ми вже чули гуркіт гармат. Радянська авіація нищила фашистські тили. Але лінія фронту
зупинилася. Не перейшовши її, всі загони оунів
ців повернулися назад. Гітлерійці займали своїмигарнізонами такі Села як Головно, Згорани, Перешпа, навколо яких в лісах заховалася база УПА.
Сюди прибули і загони радянських партизанів та польські з'єднання, які пробиралися у Муровський ліс. В Толовнянському районі зробилося
тісно.
Активно діяти проти окупантів в такій обстановці було ризиковано, але радянські партизани все ж проводили бойові операції: в районах села
Гупали ними було зроблено засідку, по дорогах вибухали міни. Гітлерівці кілька разів намагалися вибити радянських партизанів з села Рогові
Смоляри, але їм це не вдавалося.
Банди УПА ховалися в лісі поблизу села Королева і під Роговими Смолярами. Тут гітлерівців не було. Провідники ОУН, в тому числі і я, переховувались по хуторах. Фашисти робили наскоки на радянських партизанів, а тут же, під боком, на Рогових Смолярах, розмістились горлорізи УПА з куреня «Лисого» - вони їх не чіпали.
Весною в районі села Рогові Смоляри зібралися всі главарі УПА і ОУН. Сюди прибули «Шварц», «Лисий» та інші. Тут було створено так звану школу чотових. Найбільш дужих, жорстоких1 і підступних головорізів відібрано в спеціальні чоти і щодня, з ранку до вечора, навчали
військовій справі, набивали їх голови ідеологією українського націоналізму . та по кілька годин муштрували.
Якось одного ранку «Лисий», «Чумак» та ще
кілька чотових поїхали в район села. Запілля на якісь переговори. Про ці переговори , перешіптувались усі, але ніхто не знав, з ким йони мають
відбутися. Один з учасників поїздки потім похвалився мені: «Ех, і покаталися ми сьогодні на, фашистській машині!» Я думав, що вони підбили якусь ворожу машину і поїздили на ній. Але дуже помилився: "Лисий" і «іЧумак» їздили на переговори з гітлерівським командуванням;
Наступного дня. почали готуватися в дорогу. Вночі вирушили. Вранці я прийшов, на місце, розташування банди під Смолярами і добачив, що з
лісу їдуть підводи-на них були автомати, самозарядні гвинтівки, патрони і гранати, навіть ручні кулемети. "Лисий" сказав, що гітлерівці відступають і через своїх представників дали нам цю зброю і боєприпаси.
Для мене стало зрозумілим,- для чого так гарячково за наказом своїх фашистських господарів вишколював, «командні кадри» «Лисий»: гітлерівці озброювали банди УПА для терору в тилу Радянської Армії.
Перехід лінії фронту дуже лякав. Щоб підбадьорити нас, «Шварц» говорив, що там діють великі загони УПА і що гітлерівці не перешко¬джатимуть нам переходити лінію фронту...
Фашистське командування навіть потурбувалося про те, щоб УПА мала для своїх дій в тилу Радянської Армії матеріальну базу. Для цього було інсценовано «напад» частин УПА на Камінь-Каширський. Гітлерівці залишили це місто без єдиного пострілу і всі свої склади здали непошкодженими бандам УПА. А перед виходом з міста вивісили жовто-блакитний прапор. Так УПА одержала від гітлерівців одяг, продовольство, зброю, боєприпаси.
Була ще й інша причина, яка примусила окупантів залишити Камінь-Каширський: сильні з'єднання радянських партизанів загрожували захопити це місто. Коли б не здійснився план здачі Камінь-Каширського бандитам УПА, так би воно й сталося.
Взагалі, гітлерівців не було на місцях розташування УПА. Ми вільно ходили в районі сіл Рогові Смоляри, Гупали, Перешпа, Будники, Гуща, Забужжя й Опалин. Це була спеціальна зона, де нас фашистські посіпаки не обстрілювали. Лише зрідка в певні години в напрямку лісу падало кілька снарядів для відводу очей. Всі ми знали, куди упадуть ці снаряди і туди не ходили.
Маючи вільний доступ до згаданих населених пунктів, я неодноразово заходив до села Гуща. Одного разу я зустрівся там з Пашинським - колишнім моїм помічником і директором забузького млину. Пашинський сказав, що зі мною хоче поговорити одна людина з-за Бугу. Я здивувався, звідки мене може знати хтось на території, де я ніколи не бував і де знаходяться гітлерівці. Але відмовитись від зустрічі не наважився.
- Це представник ОУН, - пояснив Пашинський.
- Нехай приходить в село Гуща і ми там поговоримо, - наказав я.
О дванадцятій годині я вийшов на околицю села в супроводі Івана Зубенка. Трохи почекавши, побачив, що наближається Пашинський і з ним якийсь панок у шляпі і сірому костюмі. Я пішов їм назустріч. Панок подав мені руку і назвав себе Кмедою. Ми відійшли в садок, і Кмеда почав розповідати:
Раніше я працював головою Костопільської міської управи. Але тепер там уже знову Радянська влада і я йду на схід. Як патріот своєї батьківщини, я хотів би допомогти вам тікати з гітлерівцями на захід. Радянське військо вже розгромило всі банди УПА. Ви тут загинете, а я можу допомогти врятуватися.
Я згадав наказ Клима Савури не робити жодного кроку з української землі.
- Ви пропонуєте мені зрадити нашу справу! - обурився я. - Мій провід заборонив мені звідси кудись тікати.
- Е, чоловіче добрий, - засміявся Кмеда, - провід ОУН вже давно на заході, в тому числі і Степан Бандера.Я не знав, що мені говорити. А Кмеда продов¬жував:
- Мене прислали сюди з'ясувати одну таку деталь: чи правда, що в районі Пінська чи десь поблизу Ратно Радянські війська прокладають
через болота велику дорогу, по якій хочуть пропустити свої війська глибоко в тил гітлерівській армії?
- Окупантам я ніякої інформації давати не
буду, - заявив я категорично Кмеді. - Гітлерівці - мої вороги.
- Ех ти, хлопчеі - скривився Кмеда, - ми вже давно користуємося вашими інформаціями.
І дають їх нам провідники ОУН. Ти ж бачиш, що я теж українець і хочу допомогти вам. А ви зробите велике діла, якщо допоможете гітлерівцям.
Рука руку миє і обидві бувають чисті! Ти хіба не знаєш, що фашисти дають УПА зброю, а ваші провідники виконують завдання гітлерівської розвідки?
Мені нічого було заперечити Кмеді: в моїх руках теж була самозарядна гвинтівка, одержана від окупантів через «делегатів» з куреня «Лисого». Але я відмовився продовжувати розмову, бо вважав себе за «ідейного члена ОУН».
Після зустрічі з Кмедою, Пашинський, Чмир та ще деякі оунівці втекли за Буг.
В кінці червня бандити почали готуватися до переходу через лінію фронту в тил Радянської Армії. Кожному було пошито наплечники для продуктів харчування. Із зброєю, одержаною від гітлерівців, ми вирушили на схід. Радянські літаки громили; .відступаючі колони гітлерівців, Але банда «Лисого» йшла лісовими хащами, і не зробила жодного пострілу по них. Ми навіть не спробували перешкодити їм кивати п'ятами Дехто під час, переходу лінії фронту побоювався, що доведеться приймати бій з гітлерівцями. Але «Лисий» запевнив:
- Не треба боятися. Там, де ми пройдемо, їх не буде: з
гітлерівським,командуванням домовлено вільно пропустити нас у тил Радянського війська.
І справді, ми перейшли лінію, фронту, не побачивши, жодного гітлерівського солдата. Тільки, коли підходили до Заболоття, на нас напала група партизанів. Але їх було дуже мало, і ми опинились в Заболотівському лісі.
Йшли цілу ніч. Ми бачили; як зрита земля танками, тягачами
різної артилерії, автомашинами.Це вже були сліди, не фашистських військ: Радянська Армія переслідувала гітлерівців своєю могутньою технікою. А ми, мов жаби, хотіли перешкодити цьо му нестримному рухові армії - визволительки всіх народів від фашистської чуми.
Перед світанком ми ввійшли в Паридубськйй ліс. Не встигли зробити кілька кроків, як почались вибухи. Кілька чоловік було поранено і вбито. Начальник служби безпеки «Гонта» вирішив особисто перевірити, в чому справа. Він швидко попростував у кущі, але відразу ж потрапив на міну. Знову вибух і «Гонта» падає з відірваною стопою.
Ми пробиралися лісом. Через деякий час прибули зв'язківці з села Смідин, а за ними прийшов «Рудий» зі своїм почтом. Ми побачили обірвану, брудну ватагу бандитів - злих і голодних. Я підійшов до «Рудого» І поздоровкався.
- Ви, хлопці, здорово живете: одягнені, маєте що їсти, а ми ледве живі та теплі залишилися на цьому боці фронту,- скавав "Рудий". Він стояв переді мною і жадібно паяив самокрутку, якою його почастували. Від пихатості верховода не залишилося й сліду.
Деякий час «Рудий», відлежувався ід відгодовувався із своєю подругою в зробленому для нього шалаші і виробляв там таке, що навіть ми червоніли.
Героїчна Радянська Армія гнала фашистських окупантів з рідної землі. В її ряди вливалися тисячі українців Волині, щоб, не шкодуючи свого життя; поруч зі своїми братами - росіянами білорусами та синами інших народів СРСР боронити свободу, честь незалежність своєї Батьківщини. А ми за наказом фашистського командування сиділи в лісіі і чекали, поки посунеться
фронт далі на захід і можна буде встромити ножі в спину своїх братів і батьків. Але тоді я так не думав.
Натішившись з коханкою і від'ївшись, «Рудий» зібрав бандитів і заявив, що треба вирушати у Бузацький ліс. Там ми зустріли банду, до якої, крім старих вовкулаків, ввійшли всілякі покидьки того грізного військового часу. Серед них я побачив братів «Холодного» - Івана й Антона Онищуків. Був тут і Рижко з села Облапи - приятель «Ярого» та «Шаха», син куркуля Ананій Хлуд та інші.
Від Івана Онищука я взнав, що мій батько пішов служити у Радянську Армію, що в Грабове вже встановлена Радянська влада і секретарем сільради обрано Андріяна Моніча. Я вирішив побувати в рідному селі. Темної ночі ми з Ананієм Хлудом залишили бандитське логово і прийшли в Грабове.
На мій стукіт у вікно з хати вийшла мати і, впізнавши мене, кинулась на шию. Я почав розпитувати про батька.
- Пішов воювати фашиста, - сказала мати, - переказував тобі, щоб кидав те діло.
Мати не наважувалася передати точно батькові слова, але я здогадувався, що міг сказати мій старий після того, коли повернулася Радянська влада і йому довірили зброю, щоб нею захищати Батьківщину. Мати дістала з скрині листи батька. Він писав, що був поранений в бою з ворогами і нагороджений медаллю «За відвагу».