Исповедь бывшего провидныка ОУН
Начало. Продолжение здесь: ( 1), ( 2), ( 3), ( 4), ( 5)
Щоразу, коли я згадую своє життя, події 1943--1945 років, мимоволі виникають у мене почуття сорому і пекучого болю за ганьбу перед народом і самим собою, за даремно страчені роки.
В той час я, загітований українськими націоналістами, зробив необачний крок і став на шлях бандитської діяльності проти свого народу, вступивши у збройну ватагу ОУН- так звану УПА. Я був не рядовим оунівцем, а займав керівні посади, зокрема посаду надрайонового провідника ОУН Любомльського району, до якого входили Любомльський, Головнянський, Шацький та Забо-лотнівський райони, Волинської області.
Бандерівці дали мені кличку «Гордий», яку я й носив аж до 18 липня 1945 року, до того часу, коли прийшов з повинною до органів радянської влади і склав зброю.
Хто ж я такий, яка у мене біографія?
Я народився в 1922 році в селі Грабове на Волині. Це було бідне українське село Полісся часів панування Польщі. По обох берегах невеличкої річки Тур'я простяглося воно своїми вузенькими вулицями з низенькими, вкритими соломою, хатинами. Вони стояли похнюпившись, наче насунувши зацвілі мохом стріхи на свої віконця в одну-дві шибки.
На краю села була розташована велика садиба поміщика Вербицького. Тут день і ніч гавкали собаки-вівчарки. Численним наймитам багатій платив всього по три центнери зерна за рік. Люди жили дуже бідно. Одягалися в домоткані сіряки, штани шили з саморобного сукна, а сорочки - з небіленого полотна теж власного виробу. Влітку носили довгу, аж до колін, полотняну сорочку. Поліщуків можна було відразу пізнати по цьому одягу та ще по сиром'ятному ремінцю, на якому висів ніж і кисет з доморощеним тютюном, кресалом і губкою.
Чобіт у чоловіків не було майже ні в кого. А ті, хто їх мав, користувалися ними тільки йдучи до церкви, а щодня ходили босі або ж у ликових постолах. Коли одружувалися, брали чоботи за десять грошей у крамаря напрокат - щоб відстояти в них час вінчання. Вийдуть молоді з церкви і відразу ж роззуваються, щоб відати взуття господареві. У Грабові була пара чобіт, яким налічувалось дев'яносто років! Вони були гордістю всього села і приносили господареві прибуток.
Жінки теж одягалися в домоткані сорочки і спідниці. Завжди ходили босі. Навіть узимку, перебігаючи по снігу до сусідньої хати, не одягали постоли. Тільки коли йшли до церкви або на похорони, тоді одягали личаки.
Коли я підріс,-мене віддали до сільської початкової школи. Закінчивши її, я вступив до Ковельської семирічної школи, яка вважалася українською. Але насправді навчання проходило польською мовою. За перший рік я навчився трохи читати, писати і рахувати до тисячі. Найголовнішим предметом був закон божий. Українською мовою ми, учні, говорили тільки тоді, коли вибігали на вулицю під час перерви. Та й то, криючись від учителів.
У другому класі теж навчання провадилось польською мовою. Але вже були уроки й українською мовою. Вчив нас учитель з польської школи. В третьому класі цього вчителя замінили іншим, за прізвищем Сайкович.
Почав Сайкович «поглиблений» курс української мови з того, що розповів свою біографію. Ми дізналися з його розповіді, що він воював з більшовиками і приїхав до Польщі з Росії тому, що є запеклим ворогом комунізму.
На кожному уроці Сайкович зводив наклепи на Радянський Союз і вихваляв культуру фашистів та їх могуню армію. Він робив усе, щоб прище¬
пити учням ненависть до комунізму, повагу до гітлерівської Німеччини, розбурхати націоналістичні почуття у молоді.
Але, незважаючи на переслідування поліції, отруєння свідомості селян-українців націоналістичними ідеями, революційні настрої зростали, і навіть у Грабові з'явилася організація «Сільроб-єдність». До неї увійшла більшість молоді нашого села. Вона перебувала під впливом КПЗУ і провадила чималу роботу. Зокрема, сприяла тому, що Першого Травня на сільський майдан вийшло багато людей. А увечері молодь влаштувала гуляння. Хлопці й дівчата танцювали, співали українських народних пісень, організовували різні ігри. Раптом нас оточила поліція. Начальник загону попередив, щоб ніхто не тікав.
Хлопці й дівчата збилися до купи і мовчки чекали, що буде далі. Один з поліціянтів наказав присісти всім на-жабки і так стрибати аж до солтиса. Тих, хто сприйняв це як жарт, огріли по плечах нагаями. Було боляче і соромно стрибати вулицею навприсядки разом з переляканими дівчатами.
Після закінчення четвертого класу я повернувся з Ковеля в рідне село, де на той час організувався п'ятий клас. Вчителював той же Сайкович. Він ще більше розгорнув антикомуністичну і націоналістичну пропаганду. Шостий і сьомий класи я закінчив у селі Сухоїжі. Приїхавши додому з посвідченням про закінчення семирічної сільськогосподарської школи, я почав господарювати.
На початку 1939 року пішов поголос про війну з Німеччиною. Польська влада почала забирати в людей полотно, щоб одягнути армію. Кожен селянський двір Грабова повинен був здати по тридцять метрів полотна. Поліція і староста нишпорили по хатах і забирали полотно силою. Обурення селян зростало.
Першого вересня 1939 року гітлерівеька армія напала на Польщу. Запалав Ковель та інші залізничні станції. Уряд оголосив загальну мобілізацію. Однак багато мобілізованих до польської армії з нашого села або зовсім не пішли на призовні пункти, або ж повтікали з військових частин зі зброєю і ховалися в лісах.
17 вересня мені пощастило настроїти детекторний радіоприймач на московську радіостанцію. Москва сповіщала, що Радянський уряд дав наказ і своїй армії перейти кордон Польщі і вирушити на врятування населення, кинутого польським урядом напризволяще. Я і ще багато людей кинулися до Ковеля. Там на квартирі у Антона Мелашевського я дізнався з передач по радіо, що Радянське військо вже прийшло в Ровно і рухається на Луцьк. Через три дні все населення Ковеля чекало приходу Радянської Армії. А по дорозі на Луцьк рухалися тисячі підвод, ішли військові частини і безліч біженців з західних воєводств Польщі.
Величезні натовпи людей зустріли в Ковелі передові частини Червоної Армії. Три дні я пробув у Ковелі - дивився, як радісно вирувало місто з нагоди приходу Червоної Армії. По всіх селах почались організовуватись революційні комітети. Коли я повернувся з Ковеля в Грабове, ревком уже розподілив між біднотою роздавали вдовам і багатосімейним бідним селянам. Рояль, бібліотека та інше майно були передані школі.
Революційний комітет Грабова розташувався в будинку поміщика Вербицького. Кожного дня через село пробиралися до Румунії групи недоби-тих «оборонців» Речі Посполитої. Вони грабували селян, палили хати і вбивати ні в чому невинних людей. Спалили і мою хату. Дев'ять грабівців були забиті.
Сільський революційний комітет поставив собі за мету оборонити Грабове від бандитів. Навколо села були зроблені укріплення, і бандити зустрічали тут належну відсіч.
Я теж підтримував дії революційного комітету з гвинтівкою, яку приніс з Ковеля. Потім цю гвинтівку у мене відібрали, бо я був ще молодим. Населення села згуртувалося навколо революційного комітету, всі хотіли встановлення Радянської влади.
- От тепер можна буде зажити по-людськи, - говорили старі й малі.
І це справді було так. Адже дві третини землі в нашому селі належало поміщикові, а тепер її розподілили безплатно подушно. Одержав два гектари і мій батько. Ми раділи, як і всі інші хлібороби.
Надії наші справдилися. В 1940 році осінь подарувала нам чудовий урожай - вродилася добра пшениця і жито. У кожному дворі засіки поповнились добірним зерном. Хлібороби почали сіяти озимину і орати на зяб. Частина селян пішла на заробітки до міста, частина відправилась з підводами до Скуленського лісу рубати і вивозити деревину. Люди з радістю говорили:
- Добре стало жити! Бодай так і до віку було!
- Хазяями стали!
- У своєму кожусі тепліше, як у вусі!
- Тепер той голодний сидить, хто чухається та спить! - авторитетно заявив мені мій дід Наум. І додав: - Тримайся, Іване, за землю-матінку.
Село швидко ставало на ноги. Радянська влада подала велику допомогу будівельними матеріалами, особливо лісом. У бідолахи-поліщука завелися
гроші.
Стало значно вигідніше купити готовий одяг чи матеріал на сорочку, ніж виготовляти це з саморобних тканин. Люди поспішали одягнутись, купували чоботи, черевики і вже не хотіли ходили в личаках. Промислові товари рікою попливли в село.
Біднота стала незалежною від куркулів. Адже раніше горемика-поліщук приходив до багатія просити за відробіток коня чи плуга, а тепер почали організовуватись супряги, з'явилися прокатні пункти на сільськогосподарські знаряддя, машинно-тракторні станції. В містах і селах відкрились нові школи з українською мовою навчання. Організувалася середня школа і в селі Сухоїжах. До неї вступили шістнадцятеро хлопців та дівчат і з нашого села. Серед них був я і мої приятелі Яків Токар, Олекса Арсенюк. Ганна Солов'ян, Євсей Солов'ян. За часів панської Польщі тільки один я з села Грабове довчився до восьмого класу, а тепер нас було понад півтора десятка!
Зовсім по-іншому проходило і саме навчання: вчились ми рідною українською мовою, знання здобували глибокі і потрібні.
Якось приходжу із школи, а мати й говорить: - Люди збираються колгосп створювати. У неділю будуть збори.
- А ви підете з батьком? - запитав у неї. ,
- Як люди, так і ми.
Батькова.заява була шістнадцятою. Незабаром понад 75 процентів селянських господарств об'єдналися в сільськогосполарсьвсу артіль. До складу її правління були обрані надійні люди і добрі господарі. Серед них активні борці за встановлення радянської влади Трохим Сагаль, Савка Грабо-вецький, Яків Солов'ян. На загальних зборах колгоспників було вирішено почати підготовку до весняної сівби 1941 року.
І ось прийшов час сіяти. Новоорганізований колгосп добре підготувався до цього. Колгоспники дружно вийшли в поле, швидко посіяли ранні ярові культури. Потім посадили картоплю; буряки.
Невдовзі зазеленіли, зашуміли шовками колгоспні лани.
Батько і мати охоче працювали в колгоспі і я, закінчивши восьмий клас, теж вступив до нього. Та недовго тривала моя трудова діяльність. У неділю 22 червня 1941 року перші фашистські бомби порушили тишу своїми вибухами. Почалася війна.
Фронт пройшов через Ковель на Луцьк повз Грабове. Невдовзі після цього у селі з'явилися оунівці, які прийшли на українську радянську землю з фашистськими військами. Націоналісти заявили, що тепер буде так звана «самостійна» Україна. Вони роздавали людям листівки, в яких закликали будувати цю «самостійну» Україну за допомогою фюрера Німеччини.
З Облап зачастили до Грабова різні оунівські представники. Данило Поперед зайшов до батька і почав переконувати його в тому, що гітлерівці - наші визволителі, які допоможуть створити «самостійну» Україну. Хто на тій «самостійній Укра їні» буде господарем і яке буде життя селян - Данило не говорив.
Запеклі вороги Радянської влади - куркулі, що повилазили з своїх нір, - Афанасій Арсеник, Олександр, Іван і Тихон Онищуки почали будувати на шляху до Ковеля тріумфальну браму. Правда, фашисти в наше село не прийшли, але браму було збудовано.
Націоналісти з Облап зібрали людей Грабова і оголосили, що тепер, при окупантах, Україна буде самостійною незалежною державою.
За кілька днів оунівці призначили старостою села Артемова Седлерука, а заступниками Кондратюка і Євсюка.
Повернувся в Грабове куркульський синок Тихон Онищук. Він одразу став завзятим прихильником націоналістів.
Настала осінь 1941 року. Колгоспний урожай зібрали куркулі, яким належала земля до організації артілі. Ну, а я пішов до Ковеля і поступив у школу, яка готувала механіків. Провчилися ми недовго - щось місяців зо три. Прийшли якось до школи гітлерівці і розігнали нас. Потім почали вивозити молодь на роботи до Німеччини. В цей час у Ковелі була заснована просвітянська націоналістична організація, яку очолили поміщик Підгірський і його дружина Олена, піп Іван Губа і мої приятелі Сементух і Кремевій. Всі ці добродії через «Просвіту» розповсюджувала серед населення свої облудні націоналістичні ідеї.
Гебітскомісар віддав наказ про те, що вся влада у повіті належить йому. Була організована німецько-українська поліція, на чолі якої поставлено катюгу-садиста Скита. В німецько-українську поліцію пішли служить найогидніші покидьки, зрадники свого народу або боягузи, що дрижали за свою шкіру. З нашого села під бунчук Скити став Іван Євсюк і Олекса Карпюк. Комендантом поліції був Шубатура, а шефом гестапо Мартен.
Поліція знущалась з населення. Мені на все життя запам'ятався день водохрестя 1942 року. На це свято в організованому порядку прийшла до церкви вся поліція на чолі з Шубатурою. Іван Губа, що був настоятелем церкви, звівши руки до неба, хвалив господа бога і Гїтлера. У обох він надривно просив перемоги над більшовиками. Потім поліцаї на чолі з своїм шефом - гестапівцем Мартеном, поскидали шапки і отець-петлюрівець Іван Губа окропив їх святою водою. Поліціянти перехрестилися, поодягали шапки і вирушили бити євреїв.
Люди, присутні на водохресті, молилися за грішні душі тисяч євреїв, яких пороздягали на околицях міста і постріляли всіх, навіть жінок і немовлят. Одяг і майно розстріляних поліція звезла до приміщення школи механіків. Я зрозумів, для чого закрили окупанти нашу школу.
Після школи я пішов працювати в районний відділ сільського господарства (який називався «Гебетц ан сельшафт») помічником агронома. Весь час я підтримував тісний зв'язок з своїм приятелем Сементухом Василем, який був тоді вже так званим провідником ОУН Любомльського району. За його вказівкою я допоміг влаштуватися на роботу в «Гебетц ан сельшафт» націоналістам - своїм давнім приятелям Токарю та Онищуку.
Одне слово, виходило так: ми, українські націоналісти, на словах були за те, щоб боротися проти гітлерівців за самостійну Україну, а на ділі служили фашистським загарбникам як вірні пси. Ми часто збиралися у начальника поліції села Сухоїжі на квартирі і базікали про самостійну українську державу, а наступного дня поліцаї ходили по дворах селян і з усією жорстокістю віднімали у них хліб, м'ясо, масло та інші продукти для армії фюрера. Ці поставки планував я зі своїми однодумцями і приятелями Онищуком і Токарем. За невиконання поставок жорстоко карали не тільки окремих селян, але й цілі села.
Про звірства націоналістів мені відомо багато фактів.
В селі Щадровощ оунівці захопили понад 110 юнаків і дівчат і погнали їх в Рєчицю, ач звідти відправили через Ровно і Ковель на каторгу в Німеччину.
Одного разу шестеро поліцаїв на чолі з комендантом Петром Маковецьким виїхали в село Хотюшов. Там у магазині були під замком чоловік з 20 євреїв. Бандити взяли палицю і почали «мірятися»: чия рука буде зверху, той має розстрілювати арештованих. Жереб випав на Кошелюка. Він пригнав арештованих до могилок, роздягнув і почав розстрілювати їх з пістолета. Решта поліціянтів стояли і дивились, а потім повитягали пістолети і теж почали стріляти.
Якось в Ратно приїхало машин з п'ятдесят. Комендант поліції Лугінський наказав у повному бойовому спорядженні збиратися в похід. Приїхали в Мокрин переночували. А вранці оточили це село, зігнали дуже багато народу і примусили людей викопати біля попової хати велику яму. Разом з гітлерівцями націоналісти розстріляли їх і кинули у викопану яму, а мешканцям наказали зарити її.
З Мокрина поїхали в село Картоліси. Його жителі не виділили людей для відправки в Німеччину, не давала німцям ні м'яса, ні сала, ні яєць. І на роботи не йшли. Бандити розстріляли там сім чоловік і поїхали далі. А через деякий час в Картоліси знову прибув загін карателів, в якому налічувалось 20 поліцаїв і два гітлерівці. Приїхали вони вночі. Там уже стояв гітлерівський батальйон. Розбили на групи (один гітлерівець і чотири націоналісти в кожній) і почали зганяти темними вулицями людей - чоловіків, жінок, стариків, малих дітей.
Потім спалахнули спалахнули навколо величезного натовпу сліпучі промені автомобільних фар, і не було можливості сховатись від того пекельного світ ла. Жителі села збилися докупи і застигли від жаху.
Раптом сотні машин разом загули, і люди почали падати, скошені вогнем кулеметів і автоматів.
Щоразу, коли я згадую своє життя, події 1943--1945 років, мимоволі виникають у мене почуття сорому і пекучого болю за ганьбу перед народом і самим собою, за даремно страчені роки.
В той час я, загітований українськими націоналістами, зробив необачний крок і став на шлях бандитської діяльності проти свого народу, вступивши у збройну ватагу ОУН- так звану УПА. Я був не рядовим оунівцем, а займав керівні посади, зокрема посаду надрайонового провідника ОУН Любомльського району, до якого входили Любомльський, Головнянський, Шацький та Забо-лотнівський райони, Волинської області.
Бандерівці дали мені кличку «Гордий», яку я й носив аж до 18 липня 1945 року, до того часу, коли прийшов з повинною до органів радянської влади і склав зброю.
Хто ж я такий, яка у мене біографія?
Я народився в 1922 році в селі Грабове на Волині. Це було бідне українське село Полісся часів панування Польщі. По обох берегах невеличкої річки Тур'я простяглося воно своїми вузенькими вулицями з низенькими, вкритими соломою, хатинами. Вони стояли похнюпившись, наче насунувши зацвілі мохом стріхи на свої віконця в одну-дві шибки.
На краю села була розташована велика садиба поміщика Вербицького. Тут день і ніч гавкали собаки-вівчарки. Численним наймитам багатій платив всього по три центнери зерна за рік. Люди жили дуже бідно. Одягалися в домоткані сіряки, штани шили з саморобного сукна, а сорочки - з небіленого полотна теж власного виробу. Влітку носили довгу, аж до колін, полотняну сорочку. Поліщуків можна було відразу пізнати по цьому одягу та ще по сиром'ятному ремінцю, на якому висів ніж і кисет з доморощеним тютюном, кресалом і губкою.
Чобіт у чоловіків не було майже ні в кого. А ті, хто їх мав, користувалися ними тільки йдучи до церкви, а щодня ходили босі або ж у ликових постолах. Коли одружувалися, брали чоботи за десять грошей у крамаря напрокат - щоб відстояти в них час вінчання. Вийдуть молоді з церкви і відразу ж роззуваються, щоб відати взуття господареві. У Грабові була пара чобіт, яким налічувалось дев'яносто років! Вони були гордістю всього села і приносили господареві прибуток.
Жінки теж одягалися в домоткані сорочки і спідниці. Завжди ходили босі. Навіть узимку, перебігаючи по снігу до сусідньої хати, не одягали постоли. Тільки коли йшли до церкви або на похорони, тоді одягали личаки.
Коли я підріс,-мене віддали до сільської початкової школи. Закінчивши її, я вступив до Ковельської семирічної школи, яка вважалася українською. Але насправді навчання проходило польською мовою. За перший рік я навчився трохи читати, писати і рахувати до тисячі. Найголовнішим предметом був закон божий. Українською мовою ми, учні, говорили тільки тоді, коли вибігали на вулицю під час перерви. Та й то, криючись від учителів.
У другому класі теж навчання провадилось польською мовою. Але вже були уроки й українською мовою. Вчив нас учитель з польської школи. В третьому класі цього вчителя замінили іншим, за прізвищем Сайкович.
Почав Сайкович «поглиблений» курс української мови з того, що розповів свою біографію. Ми дізналися з його розповіді, що він воював з більшовиками і приїхав до Польщі з Росії тому, що є запеклим ворогом комунізму.
На кожному уроці Сайкович зводив наклепи на Радянський Союз і вихваляв культуру фашистів та їх могуню армію. Він робив усе, щоб прище¬
пити учням ненависть до комунізму, повагу до гітлерівської Німеччини, розбурхати націоналістичні почуття у молоді.
Але, незважаючи на переслідування поліції, отруєння свідомості селян-українців націоналістичними ідеями, революційні настрої зростали, і навіть у Грабові з'явилася організація «Сільроб-єдність». До неї увійшла більшість молоді нашого села. Вона перебувала під впливом КПЗУ і провадила чималу роботу. Зокрема, сприяла тому, що Першого Травня на сільський майдан вийшло багато людей. А увечері молодь влаштувала гуляння. Хлопці й дівчата танцювали, співали українських народних пісень, організовували різні ігри. Раптом нас оточила поліція. Начальник загону попередив, щоб ніхто не тікав.
Хлопці й дівчата збилися до купи і мовчки чекали, що буде далі. Один з поліціянтів наказав присісти всім на-жабки і так стрибати аж до солтиса. Тих, хто сприйняв це як жарт, огріли по плечах нагаями. Було боляче і соромно стрибати вулицею навприсядки разом з переляканими дівчатами.
Після закінчення четвертого класу я повернувся з Ковеля в рідне село, де на той час організувався п'ятий клас. Вчителював той же Сайкович. Він ще більше розгорнув антикомуністичну і націоналістичну пропаганду. Шостий і сьомий класи я закінчив у селі Сухоїжі. Приїхавши додому з посвідченням про закінчення семирічної сільськогосподарської школи, я почав господарювати.
На початку 1939 року пішов поголос про війну з Німеччиною. Польська влада почала забирати в людей полотно, щоб одягнути армію. Кожен селянський двір Грабова повинен був здати по тридцять метрів полотна. Поліція і староста нишпорили по хатах і забирали полотно силою. Обурення селян зростало.
Першого вересня 1939 року гітлерівеька армія напала на Польщу. Запалав Ковель та інші залізничні станції. Уряд оголосив загальну мобілізацію. Однак багато мобілізованих до польської армії з нашого села або зовсім не пішли на призовні пункти, або ж повтікали з військових частин зі зброєю і ховалися в лісах.
17 вересня мені пощастило настроїти детекторний радіоприймач на московську радіостанцію. Москва сповіщала, що Радянський уряд дав наказ і своїй армії перейти кордон Польщі і вирушити на врятування населення, кинутого польським урядом напризволяще. Я і ще багато людей кинулися до Ковеля. Там на квартирі у Антона Мелашевського я дізнався з передач по радіо, що Радянське військо вже прийшло в Ровно і рухається на Луцьк. Через три дні все населення Ковеля чекало приходу Радянської Армії. А по дорозі на Луцьк рухалися тисячі підвод, ішли військові частини і безліч біженців з західних воєводств Польщі.
Величезні натовпи людей зустріли в Ковелі передові частини Червоної Армії. Три дні я пробув у Ковелі - дивився, як радісно вирувало місто з нагоди приходу Червоної Армії. По всіх селах почались організовуватись революційні комітети. Коли я повернувся з Ковеля в Грабове, ревком уже розподілив між біднотою роздавали вдовам і багатосімейним бідним селянам. Рояль, бібліотека та інше майно були передані школі.
Революційний комітет Грабова розташувався в будинку поміщика Вербицького. Кожного дня через село пробиралися до Румунії групи недоби-тих «оборонців» Речі Посполитої. Вони грабували селян, палили хати і вбивати ні в чому невинних людей. Спалили і мою хату. Дев'ять грабівців були забиті.
Сільський революційний комітет поставив собі за мету оборонити Грабове від бандитів. Навколо села були зроблені укріплення, і бандити зустрічали тут належну відсіч.
Я теж підтримував дії революційного комітету з гвинтівкою, яку приніс з Ковеля. Потім цю гвинтівку у мене відібрали, бо я був ще молодим. Населення села згуртувалося навколо революційного комітету, всі хотіли встановлення Радянської влади.
- От тепер можна буде зажити по-людськи, - говорили старі й малі.
І це справді було так. Адже дві третини землі в нашому селі належало поміщикові, а тепер її розподілили безплатно подушно. Одержав два гектари і мій батько. Ми раділи, як і всі інші хлібороби.
Надії наші справдилися. В 1940 році осінь подарувала нам чудовий урожай - вродилася добра пшениця і жито. У кожному дворі засіки поповнились добірним зерном. Хлібороби почали сіяти озимину і орати на зяб. Частина селян пішла на заробітки до міста, частина відправилась з підводами до Скуленського лісу рубати і вивозити деревину. Люди з радістю говорили:
- Добре стало жити! Бодай так і до віку було!
- Хазяями стали!
- У своєму кожусі тепліше, як у вусі!
- Тепер той голодний сидить, хто чухається та спить! - авторитетно заявив мені мій дід Наум. І додав: - Тримайся, Іване, за землю-матінку.
Село швидко ставало на ноги. Радянська влада подала велику допомогу будівельними матеріалами, особливо лісом. У бідолахи-поліщука завелися
гроші.
Стало значно вигідніше купити готовий одяг чи матеріал на сорочку, ніж виготовляти це з саморобних тканин. Люди поспішали одягнутись, купували чоботи, черевики і вже не хотіли ходили в личаках. Промислові товари рікою попливли в село.
Біднота стала незалежною від куркулів. Адже раніше горемика-поліщук приходив до багатія просити за відробіток коня чи плуга, а тепер почали організовуватись супряги, з'явилися прокатні пункти на сільськогосподарські знаряддя, машинно-тракторні станції. В містах і селах відкрились нові школи з українською мовою навчання. Організувалася середня школа і в селі Сухоїжах. До неї вступили шістнадцятеро хлопців та дівчат і з нашого села. Серед них був я і мої приятелі Яків Токар, Олекса Арсенюк. Ганна Солов'ян, Євсей Солов'ян. За часів панської Польщі тільки один я з села Грабове довчився до восьмого класу, а тепер нас було понад півтора десятка!
Зовсім по-іншому проходило і саме навчання: вчились ми рідною українською мовою, знання здобували глибокі і потрібні.
Якось приходжу із школи, а мати й говорить: - Люди збираються колгосп створювати. У неділю будуть збори.
- А ви підете з батьком? - запитав у неї. ,
- Як люди, так і ми.
Батькова.заява була шістнадцятою. Незабаром понад 75 процентів селянських господарств об'єдналися в сільськогосполарсьвсу артіль. До складу її правління були обрані надійні люди і добрі господарі. Серед них активні борці за встановлення радянської влади Трохим Сагаль, Савка Грабо-вецький, Яків Солов'ян. На загальних зборах колгоспників було вирішено почати підготовку до весняної сівби 1941 року.
І ось прийшов час сіяти. Новоорганізований колгосп добре підготувався до цього. Колгоспники дружно вийшли в поле, швидко посіяли ранні ярові культури. Потім посадили картоплю; буряки.
Невдовзі зазеленіли, зашуміли шовками колгоспні лани.
Батько і мати охоче працювали в колгоспі і я, закінчивши восьмий клас, теж вступив до нього. Та недовго тривала моя трудова діяльність. У неділю 22 червня 1941 року перші фашистські бомби порушили тишу своїми вибухами. Почалася війна.
Фронт пройшов через Ковель на Луцьк повз Грабове. Невдовзі після цього у селі з'явилися оунівці, які прийшли на українську радянську землю з фашистськими військами. Націоналісти заявили, що тепер буде так звана «самостійна» Україна. Вони роздавали людям листівки, в яких закликали будувати цю «самостійну» Україну за допомогою фюрера Німеччини.
З Облап зачастили до Грабова різні оунівські представники. Данило Поперед зайшов до батька і почав переконувати його в тому, що гітлерівці - наші визволителі, які допоможуть створити «самостійну» Україну. Хто на тій «самостійній Укра їні» буде господарем і яке буде життя селян - Данило не говорив.
Запеклі вороги Радянської влади - куркулі, що повилазили з своїх нір, - Афанасій Арсеник, Олександр, Іван і Тихон Онищуки почали будувати на шляху до Ковеля тріумфальну браму. Правда, фашисти в наше село не прийшли, але браму було збудовано.
Націоналісти з Облап зібрали людей Грабова і оголосили, що тепер, при окупантах, Україна буде самостійною незалежною державою.
За кілька днів оунівці призначили старостою села Артемова Седлерука, а заступниками Кондратюка і Євсюка.
Повернувся в Грабове куркульський синок Тихон Онищук. Він одразу став завзятим прихильником націоналістів.
Настала осінь 1941 року. Колгоспний урожай зібрали куркулі, яким належала земля до організації артілі. Ну, а я пішов до Ковеля і поступив у школу, яка готувала механіків. Провчилися ми недовго - щось місяців зо три. Прийшли якось до школи гітлерівці і розігнали нас. Потім почали вивозити молодь на роботи до Німеччини. В цей час у Ковелі була заснована просвітянська націоналістична організація, яку очолили поміщик Підгірський і його дружина Олена, піп Іван Губа і мої приятелі Сементух і Кремевій. Всі ці добродії через «Просвіту» розповсюджувала серед населення свої облудні націоналістичні ідеї.
Гебітскомісар віддав наказ про те, що вся влада у повіті належить йому. Була організована німецько-українська поліція, на чолі якої поставлено катюгу-садиста Скита. В німецько-українську поліцію пішли служить найогидніші покидьки, зрадники свого народу або боягузи, що дрижали за свою шкіру. З нашого села під бунчук Скити став Іван Євсюк і Олекса Карпюк. Комендантом поліції був Шубатура, а шефом гестапо Мартен.
Поліція знущалась з населення. Мені на все життя запам'ятався день водохрестя 1942 року. На це свято в організованому порядку прийшла до церкви вся поліція на чолі з Шубатурою. Іван Губа, що був настоятелем церкви, звівши руки до неба, хвалив господа бога і Гїтлера. У обох він надривно просив перемоги над більшовиками. Потім поліцаї на чолі з своїм шефом - гестапівцем Мартеном, поскидали шапки і отець-петлюрівець Іван Губа окропив їх святою водою. Поліціянти перехрестилися, поодягали шапки і вирушили бити євреїв.
Люди, присутні на водохресті, молилися за грішні душі тисяч євреїв, яких пороздягали на околицях міста і постріляли всіх, навіть жінок і немовлят. Одяг і майно розстріляних поліція звезла до приміщення школи механіків. Я зрозумів, для чого закрили окупанти нашу школу.
Після школи я пішов працювати в районний відділ сільського господарства (який називався «Гебетц ан сельшафт») помічником агронома. Весь час я підтримував тісний зв'язок з своїм приятелем Сементухом Василем, який був тоді вже так званим провідником ОУН Любомльського району. За його вказівкою я допоміг влаштуватися на роботу в «Гебетц ан сельшафт» націоналістам - своїм давнім приятелям Токарю та Онищуку.
Одне слово, виходило так: ми, українські націоналісти, на словах були за те, щоб боротися проти гітлерівців за самостійну Україну, а на ділі служили фашистським загарбникам як вірні пси. Ми часто збиралися у начальника поліції села Сухоїжі на квартирі і базікали про самостійну українську державу, а наступного дня поліцаї ходили по дворах селян і з усією жорстокістю віднімали у них хліб, м'ясо, масло та інші продукти для армії фюрера. Ці поставки планував я зі своїми однодумцями і приятелями Онищуком і Токарем. За невиконання поставок жорстоко карали не тільки окремих селян, але й цілі села.
Про звірства націоналістів мені відомо багато фактів.
В селі Щадровощ оунівці захопили понад 110 юнаків і дівчат і погнали їх в Рєчицю, ач звідти відправили через Ровно і Ковель на каторгу в Німеччину.
Одного разу шестеро поліцаїв на чолі з комендантом Петром Маковецьким виїхали в село Хотюшов. Там у магазині були під замком чоловік з 20 євреїв. Бандити взяли палицю і почали «мірятися»: чия рука буде зверху, той має розстрілювати арештованих. Жереб випав на Кошелюка. Він пригнав арештованих до могилок, роздягнув і почав розстрілювати їх з пістолета. Решта поліціянтів стояли і дивились, а потім повитягали пістолети і теж почали стріляти.
Якось в Ратно приїхало машин з п'ятдесят. Комендант поліції Лугінський наказав у повному бойовому спорядженні збиратися в похід. Приїхали в Мокрин переночували. А вранці оточили це село, зігнали дуже багато народу і примусили людей викопати біля попової хати велику яму. Разом з гітлерівцями націоналісти розстріляли їх і кинули у викопану яму, а мешканцям наказали зарити її.
З Мокрина поїхали в село Картоліси. Його жителі не виділили людей для відправки в Німеччину, не давала німцям ні м'яса, ні сала, ні яєць. І на роботи не йшли. Бандити розстріляли там сім чоловік і поїхали далі. А через деякий час в Картоліси знову прибув загін карателів, в якому налічувалось 20 поліцаїв і два гітлерівці. Приїхали вони вночі. Там уже стояв гітлерівський батальйон. Розбили на групи (один гітлерівець і чотири націоналісти в кожній) і почали зганяти темними вулицями людей - чоловіків, жінок, стариків, малих дітей.
Потім спалахнули спалахнули навколо величезного натовпу сліпучі промені автомобільних фар, і не було можливості сховатись від того пекельного світ ла. Жителі села збилися докупи і застигли від жаху.
Раптом сотні машин разом загули, і люди почали падати, скошені вогнем кулеметів і автоматів.