Сари-Челек. Зона дощової краси
Південна Киргизія, як і північна, може похвалитися великою кількістю красивих місць із незайманою природою, хоч і виглядають вони дещо інакше. Одним із найяскравіших серед них є заповідник Сари-Челек, що на півночі Джалал-Абадської області.
Один з плюсів групової поїздки, що можна потрапити в такі місця. Сари-Челек захований далеко від основних доріг та великих міст, і добратися сюди самому було б проблематично.
Пейзажі із вікна по дорозі до заповідника уже звичні за останні дні - різнокольорові гори та загублені на їх тлі села.
А до цієї каменюки можна посилати того, кого не дуже любиш. Точніше, не «до», а «на»:
Власне заповідник знаходиться під охороною ЮНЕСКО, вхід до нього чи не найдорожчий для усіх подібних об’єктів у Киргизстані - 500 сом (≈ 200 гривень ≈ 7$ по курсу на той момент).
Особливістю тутешнього клімату є часті, як для Середньої Азії, дощі, через які там все таке зелене та пишне. Час нашого приїзду не став винятком, ми самі то попадали в смугу дощу, то бачили його зі сторони.
Перший оглядовий майданчик для апетиту, так би мовити. Вдалині видно якесь самотнє сільце.
Також впадає у вічі кількість і розмаїття квітів. Далі їх буде тільки більше.
Головним об’єктом Сари-Челека є однойменне озеро. Завальне (тобто утворене в результаті перекриття русла гірської річки), глибиною до 234 метрів.
Більша частина берегової лінії абсолютно дика і непрохідна. Раніше можна було плавати по озеру на човнах та подивитись на береги хоч із води, але потім їх заборонили.
Нам же треба було піднятися пішки на узвишшя над озером. Дощ скінчився, та свою брудну справу зробив. Стежки тут дуже символічні, що натоптали попередні туристи, а після дощу особливо мокрі та слизькі.
Ніякі супер трекінгові чоботи не допоможуть, у кінці все одно будуть повні води. Але воно того варте.
По дорозі багацько різних квітів, знайомих і не дуже.
Равлики та слимаки на горі смолянисто-чорні.
По мірі підйому - все інші види:
Зрештою стежка закінчується, але наш шлях - ні. Далі навпростець через бур’яни.
І нарешті добираємось до символічного каменю - оглядового майданчику, з якого чудово видно великий шматок озера, далекі гори в тумані і розкиданих по плато крихітних людей.
На додачу, за ближніми вершинами ніби почало вияснятись:
Ще трішки…
І через кілька хвилин уся картина навколишнього світу радикально змінилася.
Бо щойно було так:
…а через кілька хвилин - уже ось так:
На горі так само багато квітів.
На загальному тлі геть губляться дикі тюльпани - крихітні й непомітні в навколишній буйній зелені.
Не думав, що найяскравішою окрасою заповідника виявиться проста собі дика цибуля, але ж це дійсно так.
Хоча й не тільки вона:
Назад йшли трохи іншою дорогою, якою зручніше спускатись (наскільки це можливо по ідеально слизькій траві).
Звідси - дещо інші ракурси Сари-Челеку:
Також видно, де з нього витікає річка.
Нижче за течією вона утворює менше озерце Кара-Камиш. У заповіднику є ще декілька озер (їх видно на супутнику), але до них в принципі немає ні доріг, ні стежинок, і малоймовірно, що добереться хтось із людей.
І в нашому наглухо цивілізованому пластиковому світі це чудесно.
А тут, певно, бобри постаралися:
Сари-Челек був останнім природним об’єктом у нашій киргизькій подорожі. Але наостанок мені ще буде що показати з цієї країни: трішки міст, базарів та людей.
Один з плюсів групової поїздки, що можна потрапити в такі місця. Сари-Челек захований далеко від основних доріг та великих міст, і добратися сюди самому було б проблематично.
Пейзажі із вікна по дорозі до заповідника уже звичні за останні дні - різнокольорові гори та загублені на їх тлі села.
А до цієї каменюки можна посилати того, кого не дуже любиш. Точніше, не «до», а «на»:
Власне заповідник знаходиться під охороною ЮНЕСКО, вхід до нього чи не найдорожчий для усіх подібних об’єктів у Киргизстані - 500 сом (≈ 200 гривень ≈ 7$ по курсу на той момент).
Особливістю тутешнього клімату є часті, як для Середньої Азії, дощі, через які там все таке зелене та пишне. Час нашого приїзду не став винятком, ми самі то попадали в смугу дощу, то бачили його зі сторони.
Перший оглядовий майданчик для апетиту, так би мовити. Вдалині видно якесь самотнє сільце.
Також впадає у вічі кількість і розмаїття квітів. Далі їх буде тільки більше.
Головним об’єктом Сари-Челека є однойменне озеро. Завальне (тобто утворене в результаті перекриття русла гірської річки), глибиною до 234 метрів.
Більша частина берегової лінії абсолютно дика і непрохідна. Раніше можна було плавати по озеру на човнах та подивитись на береги хоч із води, але потім їх заборонили.
Нам же треба було піднятися пішки на узвишшя над озером. Дощ скінчився, та свою брудну справу зробив. Стежки тут дуже символічні, що натоптали попередні туристи, а після дощу особливо мокрі та слизькі.
Ніякі супер трекінгові чоботи не допоможуть, у кінці все одно будуть повні води. Але воно того варте.
По дорозі багацько різних квітів, знайомих і не дуже.
Равлики та слимаки на горі смолянисто-чорні.
По мірі підйому - все інші види:
Зрештою стежка закінчується, але наш шлях - ні. Далі навпростець через бур’яни.
І нарешті добираємось до символічного каменю - оглядового майданчику, з якого чудово видно великий шматок озера, далекі гори в тумані і розкиданих по плато крихітних людей.
На додачу, за ближніми вершинами ніби почало вияснятись:
Ще трішки…
І через кілька хвилин уся картина навколишнього світу радикально змінилася.
Бо щойно було так:
…а через кілька хвилин - уже ось так:
На горі так само багато квітів.
На загальному тлі геть губляться дикі тюльпани - крихітні й непомітні в навколишній буйній зелені.
Не думав, що найяскравішою окрасою заповідника виявиться проста собі дика цибуля, але ж це дійсно так.
Хоча й не тільки вона:
Назад йшли трохи іншою дорогою, якою зручніше спускатись (наскільки це можливо по ідеально слизькій траві).
Звідси - дещо інші ракурси Сари-Челеку:
Також видно, де з нього витікає річка.
Нижче за течією вона утворює менше озерце Кара-Камиш. У заповіднику є ще декілька озер (їх видно на супутнику), але до них в принципі немає ні доріг, ні стежинок, і малоймовірно, що добереться хтось із людей.
І в нашому наглухо цивілізованому пластиковому світі це чудесно.
А тут, певно, бобри постаралися:
Сари-Челек був останнім природним об’єктом у нашій киргизькій подорожі. Але наостанок мені ще буде що показати з цієї країни: трішки міст, базарів та людей.