Сон-Куль. Юрти і пустота
На загублених між тянь-шанськими хребтами плато на висоті 3013 метрів над рівнем моря лежить велике озеро Сон-Куль. Це північ Наринської області Киргизстану, однієї із найменш населених у цій країні. Навколо озера немає міст чи сіл, тільки на теплу пору року з’являються юрти, як кочівні, так і туристичні. В одній із таких ми мали зупинитися на ночівлю.
Тут немає літа у звичному для нас розумінні, як хоч одного стаціонарного будинку чи дерева. По суті, на десятки кілометрів навколо - сама лиш пустота, порізана річками й кряжами. І тим не менш, саме це місце залишило по собі чи не найбільше враження від усієї поїздки в Киргизію; можливо, бо саме такою я її собі й уявляв. Майже космічні холод та тиша, скільки сягає око, і небо, яке ще ніколи не було так близько.
Усім, хто захоче дістатися до озера, потрібно здолати довгу дорогу. Вона ґрунтова, різного ступеню убитості. Час від часу можна зависнути в суто місцевих заторах, якщо втрапити в отару. Особливо таку, що іде в тому ж напрямку.
Останнє перед горами село Толок настільки крихітне, що непозначене на гугл-картах. Цивілізація:
Зверніть увагу, під парканом складено місцеве паливо - баранячі кізяки.
Далі сама лиш дорога, що змійкою пробивається через ущелину.
Зрештою вона виводить до перевалу висотою 3600 метрів. Його відкривають тільки в кінці травня, на місці стає зрозуміло чому. Навколо лежить сніг, і не просто якийсь, а кількаметровими шарами, в цей час (початок червня) може насипати ще.
На найвищій точці перевалу, якщо придивитись, видно двох крихітних вершників:
Товщина снігового покриву:
Позаду залишилася фантастична долина із серпантином, по якому ми щойно виповзли нагору.
А дві нові чорні точки, що рухались по дорозі назустріч, зрештою виявились швейцарськими дівчатами, що долали ці гори на велосипедах.
За перевалом спускаємось на плато Сон-Куль. Перша дивина, яку можна тут побачити - яки.
Це неймовірно волохаті й великі бики, які не мукають, а рохкають, як свині. У спекотному кліматі низин вони б не вижили, а ось тут, серед вічного холоду - якраз їх місце. Яків залишилося взагалі дуже мало, як диких, так і домашніх, хіба тут чи в Тибеті їх ще можна зустріти.
От тільки біда - між нами річка. Ніби вузька і з камінням по всьому руслу, але броду немає на сотні метрів навколо.
І тут на допомогу приходить ультразум… але все-таки трохи не то.
Нарешті добралися до юртового містечка. Наші апартаменти на найближчу ніч:
Всередині розкіш, а саме матраци. У минулі роки була просто застелена килимами підлога.
Тепло забезпечується пічкою на тих же самих баранячих кізяках. Надворі під ранок температура запросто опускається нижче нуля.
До появи пічок у центрі юрти розпалювали вогнище, дим якого уходив у круглий отвір нагорі - тундук. Зараз з метою економії тепла тундуки закриті, і через них уже не помилуєшся зоряним небом.
За табором видно власне Сон-Куль в оточенні гір та низьких хмар.
Вільного часу було вдосталь, і я зробив марш-кидок по околицям, з попутником, що сподівався ще раз перестріти стадо яків. Уже потім по навігатору прикинув, що махнули ми багацько, кілометрів 16. Це по містах та селах за день можна пройти і вдвічі більше, але ж настільки ті кілометри інакші! В умовах розрідженого повітря та погоди, що змінюється чи не кожні п’ять хвилин (міг і сніг піти теоретично), а головне - абсолютної порожнечі навколо. Це не те місце, де знайдеш куди сховатися від негоди чи попросити у когось про допомогу.
Проминули крайні юрти табору. З червня життя тут лише починається, тому деякі з них досі незібрані.
По дорозі сюди наш мікроавтобус навіть забуксував в отакій грязюці, тільки цього разу звільнили його швидко, не те що напередодні із піску.
Усього нічого бадьорого ходу, і табір залишився далеко позаду. Тим часом над ним почався очевидний дощ:
Юрт багато. Туристи сюди охоче їздять, в основному європейці.
Скоро, однак, містечко взагалі зникло за горизонтом. А попереду були лише неосяжні простори із видимістю на десятки кілометрів навколо, обмежені тільки дуже далекими горами. І стада, як розкидані у вигляді цяточок на виднокраї, так і зовсім близько.
Траплялись і пастухи, але переважно ця жива маса якось упорядковується сама по собі.
Дійшли до тієї ж нещасливої річки, тільки з протилежного берегу. Яки, звісно, десь уже зникли в своїх справах.
Тутешні юрти - уже не декоративні-туристичні, а дійсно пастуші. Близько десятої частини киргизів (а це більше півмільйона людей) досі ведуть напівкочовий спосіб життя: на літо полишають свої постійні домівки і піднімаються на полонини-джайлоо з такими от портативними дачами.
Нас наздогнав зрештою дощ, підмочив і десь помчав далі. Але то вже не могло мати ніякого значення, настільки навколо було чарівно. Час зупинився, і простір, гори, небо та навіть коні навколо застигли і злилися воєдино.
Гори, що обмежують плато з цього боку, на диво красиві та фактурні.
А хмари лежали так низько, що здавалось, можна підійти і помацати руками. Якби не відстані, бо ж насправді до них могла бути не одна година ходу; своїм очам у такому місці не можна довіряти як ніде.
Назад ішли іншою дорогою, далі від озера. Вона виявилась нецікавою, аж поки на горизонті не замаячили знайомі білі цятки.
Після повернення й перепочинку пішов і до самого Сон-Куля. З півночі озеро має невелику затоку (на березі якої ми й жили), відділену косою.
Ще один приклад оптичного обману: здається, що частини озера обабіч коси однакові, хоча насправді затока по ширині раз в 10 менша. До гір на тому березі взагалі більше 11 кілометрів.
На косі видно крихітні фігурки людей.
Сама вона є заповідником. Вхід перегороджений парканом по типу Windows firewall. Там навіть була табличка, що це платно, тільки годі шукати когось, хто збирав би гроші.
Вона ж виступає водорозділом: у затоці штиль, в озері невеличкий шторм.
А там нарешті вперше того дня крізь заслін хмар пробилося сонце.
Юрти стоять на відстані півкілометра від озера. З берега стає зрозуміло, чому так: він суцільно рихлий та болотистий.
До однієї з найбільш незвичних ночівель залишалось усього нічого. Вечеря та фотополювання на місцевих дітлахів, що охоче дражнили туристів, ховаючись від їхніх камер.
За відсутності іншої живності, згодяться для фото і хазяйські курчата.
На ранок же на нас чекала кардинально інша погода. І знайоме з попереднього дня плато заграло зовсім іншими барвами.
Але хтозна, чи надовго. Із півдня знову наповзали низькі хмари, що за кілька хвилин могли перевернути все з ніг на голову. Такий тутешній клімат і так виглядає чи не найтепліша його пора.
Але ми так і не взнали, чим то закінчилося, бо мали їхати далі. А мініатюрні квіти гірської тундри яскравими барвами вітали настання свого короткого холодного літа.
Тут немає літа у звичному для нас розумінні, як хоч одного стаціонарного будинку чи дерева. По суті, на десятки кілометрів навколо - сама лиш пустота, порізана річками й кряжами. І тим не менш, саме це місце залишило по собі чи не найбільше враження від усієї поїздки в Киргизію; можливо, бо саме такою я її собі й уявляв. Майже космічні холод та тиша, скільки сягає око, і небо, яке ще ніколи не було так близько.
Усім, хто захоче дістатися до озера, потрібно здолати довгу дорогу. Вона ґрунтова, різного ступеню убитості. Час від часу можна зависнути в суто місцевих заторах, якщо втрапити в отару. Особливо таку, що іде в тому ж напрямку.
Останнє перед горами село Толок настільки крихітне, що непозначене на гугл-картах. Цивілізація:
Зверніть увагу, під парканом складено місцеве паливо - баранячі кізяки.
Далі сама лиш дорога, що змійкою пробивається через ущелину.
Зрештою вона виводить до перевалу висотою 3600 метрів. Його відкривають тільки в кінці травня, на місці стає зрозуміло чому. Навколо лежить сніг, і не просто якийсь, а кількаметровими шарами, в цей час (початок червня) може насипати ще.
На найвищій точці перевалу, якщо придивитись, видно двох крихітних вершників:
Товщина снігового покриву:
Позаду залишилася фантастична долина із серпантином, по якому ми щойно виповзли нагору.
А дві нові чорні точки, що рухались по дорозі назустріч, зрештою виявились швейцарськими дівчатами, що долали ці гори на велосипедах.
За перевалом спускаємось на плато Сон-Куль. Перша дивина, яку можна тут побачити - яки.
Це неймовірно волохаті й великі бики, які не мукають, а рохкають, як свині. У спекотному кліматі низин вони б не вижили, а ось тут, серед вічного холоду - якраз їх місце. Яків залишилося взагалі дуже мало, як диких, так і домашніх, хіба тут чи в Тибеті їх ще можна зустріти.
От тільки біда - між нами річка. Ніби вузька і з камінням по всьому руслу, але броду немає на сотні метрів навколо.
І тут на допомогу приходить ультразум… але все-таки трохи не то.
Нарешті добралися до юртового містечка. Наші апартаменти на найближчу ніч:
Всередині розкіш, а саме матраци. У минулі роки була просто застелена килимами підлога.
Тепло забезпечується пічкою на тих же самих баранячих кізяках. Надворі під ранок температура запросто опускається нижче нуля.
До появи пічок у центрі юрти розпалювали вогнище, дим якого уходив у круглий отвір нагорі - тундук. Зараз з метою економії тепла тундуки закриті, і через них уже не помилуєшся зоряним небом.
За табором видно власне Сон-Куль в оточенні гір та низьких хмар.
Вільного часу було вдосталь, і я зробив марш-кидок по околицям, з попутником, що сподівався ще раз перестріти стадо яків. Уже потім по навігатору прикинув, що махнули ми багацько, кілометрів 16. Це по містах та селах за день можна пройти і вдвічі більше, але ж настільки ті кілометри інакші! В умовах розрідженого повітря та погоди, що змінюється чи не кожні п’ять хвилин (міг і сніг піти теоретично), а головне - абсолютної порожнечі навколо. Це не те місце, де знайдеш куди сховатися від негоди чи попросити у когось про допомогу.
Проминули крайні юрти табору. З червня життя тут лише починається, тому деякі з них досі незібрані.
По дорозі сюди наш мікроавтобус навіть забуксував в отакій грязюці, тільки цього разу звільнили його швидко, не те що напередодні із піску.
Усього нічого бадьорого ходу, і табір залишився далеко позаду. Тим часом над ним почався очевидний дощ:
Юрт багато. Туристи сюди охоче їздять, в основному європейці.
Скоро, однак, містечко взагалі зникло за горизонтом. А попереду були лише неосяжні простори із видимістю на десятки кілометрів навколо, обмежені тільки дуже далекими горами. І стада, як розкидані у вигляді цяточок на виднокраї, так і зовсім близько.
Траплялись і пастухи, але переважно ця жива маса якось упорядковується сама по собі.
Дійшли до тієї ж нещасливої річки, тільки з протилежного берегу. Яки, звісно, десь уже зникли в своїх справах.
Тутешні юрти - уже не декоративні-туристичні, а дійсно пастуші. Близько десятої частини киргизів (а це більше півмільйона людей) досі ведуть напівкочовий спосіб життя: на літо полишають свої постійні домівки і піднімаються на полонини-джайлоо з такими от портативними дачами.
Нас наздогнав зрештою дощ, підмочив і десь помчав далі. Але то вже не могло мати ніякого значення, настільки навколо було чарівно. Час зупинився, і простір, гори, небо та навіть коні навколо застигли і злилися воєдино.
Гори, що обмежують плато з цього боку, на диво красиві та фактурні.
А хмари лежали так низько, що здавалось, можна підійти і помацати руками. Якби не відстані, бо ж насправді до них могла бути не одна година ходу; своїм очам у такому місці не можна довіряти як ніде.
Назад ішли іншою дорогою, далі від озера. Вона виявилась нецікавою, аж поки на горизонті не замаячили знайомі білі цятки.
Після повернення й перепочинку пішов і до самого Сон-Куля. З півночі озеро має невелику затоку (на березі якої ми й жили), відділену косою.
Ще один приклад оптичного обману: здається, що частини озера обабіч коси однакові, хоча насправді затока по ширині раз в 10 менша. До гір на тому березі взагалі більше 11 кілометрів.
На косі видно крихітні фігурки людей.
Сама вона є заповідником. Вхід перегороджений парканом по типу Windows firewall. Там навіть була табличка, що це платно, тільки годі шукати когось, хто збирав би гроші.
Вона ж виступає водорозділом: у затоці штиль, в озері невеличкий шторм.
А там нарешті вперше того дня крізь заслін хмар пробилося сонце.
Юрти стоять на відстані півкілометра від озера. З берега стає зрозуміло, чому так: він суцільно рихлий та болотистий.
До однієї з найбільш незвичних ночівель залишалось усього нічого. Вечеря та фотополювання на місцевих дітлахів, що охоче дражнили туристів, ховаючись від їхніх камер.
За відсутності іншої живності, згодяться для фото і хазяйські курчата.
На ранок же на нас чекала кардинально інша погода. І знайоме з попереднього дня плато заграло зовсім іншими барвами.
Але хтозна, чи надовго. Із півдня знову наповзали низькі хмари, що за кілька хвилин могли перевернути все з ніг на голову. Такий тутешній клімат і так виглядає чи не найтепліша його пора.
Але ми так і не взнали, чим то закінчилося, бо мали їхати далі. А мініатюрні квіти гірської тундри яскравими барвами вітали настання свого короткого холодного літа.