Прощання з Іссик-Кулем
4-денна кругова поїздка по периметру озера Іссик-Куль добігала свого завершення. До майже повного кола залишалося проїхати невеликий південно-західний шматочок.
Як я вже згадував, більше забудованим та туристично орієнтованим тут є північний берег, ближчий до столиці. На півдні ж поки переважно безлюдно, найбільшим курортним центром є селище Тамга на 3 тисячі населення. А так - саме блаженство, тиша й розкішні пляжі.
Як завжди у гарну погоду, видно гори на протилежній стороні. Хай до них і десятки кілометрів:
На початку червня вода досить прохолодна, градусів 15. Але скупатись чи ні, питання навіть не виникало, коли я так давно цього хотів.
Хто не бажав вступати в клуб моржів, мав час вдосталь нагулятись пляжем. Куди там усяким мальдівам…
Звертає на себе увагу недобудоване хтозна-що по сусідству.
Це міг бути якийсь етнографічний чи відпочинковий комплекс, та багато чого. А вийшла просто огороджена високим парканом територія з гігантськими панно та скульптурами.
І ось ця пафосна пишнота, помножена на безладність та незакінченість, як на мене, дуже характерно азіатська.
Ворота також тримають марку, аж золоті:
Другою домінантою місцевості є гігантська статуя Саякбая Каралаєва (1894-1971), киргизького поета та манасчи, тобто читця «Манаса». Нагадаю, що це найбільший за об’ємом у світі епос про однойменного героя, який об’єднав усіх киргизів.
Примітно, що ця громадина віками передавалась в усній формі, і тільки в 20 столітті її записали. Один з класичних варіантів якраз від Каралаєва - 937 тисяч рядків! Він також зображений на купюрі 500 сом.
Заключною зупинкою біля Іссик-Куля було невелике відокремлене озерце за півкілометра від нього. Воно найсолоніше в Киргизії і називається відповідно: Солоне озеро (Туз-Куль). Його розкручують як варіант місцевого Мертвого моря, навіть певну символічну плату за підхід беруть (здається, 100 сом = 1,5$).
На косі, що врізається в озеро, живуть якісь суто місцеві качки. Гарненькі, але ґелґочуть вкрай противно.
Головне для них - плавати та літати, тому вижити якось можна навіть з однією ніжкою.
Купатись в озері зовсім не хотілось. Виглядає воно якось брудно й миршаво, ще й погода зіпсувалася. Розкручене й популярне найчастіше може стати і найбільшим розчаруванням.
Тому просто гуляв берегом і фоткав.
З північного пригорку видно затоки Іссик-Куля, який зовсім поруч:
Але місцеві сюди їздять. Дівчата якщо купаються, то в отаких ночнушках, або тупо в одязі. Іслам, всі діла.
Часу, як здавалось, було достатньо, тому по дорозі до траси ще раз зупинилися на березі Іссик-Куля. Далі ми мали віддалятись від нього і їхати в центр Киргизстану, тому в цій подорожі я бачив його востаннє. Та що там казати, найпевніше, і в цьому житті також.
І озеро це ніби відчуло, і не відпустило нас так просто. Один необережний маневр від нашого водія, й машина забуксувала на піщаній дорозі.
Тут нагадала про себе й інша сторона відсутності цивілізації: так, тут класно і красиво, але не коли ти потребуєш допомоги, а на декілька кілометрів навколо ні людей, ні машин. Наступні години півтори було дуже весело, розіслали гінців за допомогою в різні боки, а самі відкопували й штовхали машину. Зрештою, нам допомогли хлопці, що під’їхали від того ж Соленого озера.
І дуже доречно, що буря, яка крутилася зовсім близько від нас, зрештою пройшла мимо.
На цьому ми попрощалися з Іссик-Кульською областю і переїхали в Наринську. Між північчю та півднем, які в Киргизії є антиподами, як наші захід та схід, сховалась майже нічим не примітна центральна частина - високогірна і малонаселена. Тут же найбільша питома частка саме киргизів, а у обласному центрі, до слова, мешкає усього 40 тис.
Тому за вікном куди ймовірніше бачити поля й гори, ніж людські поселення.
Перша зупинка була в селі Кара-Суу (місцеві топоніми віддають ностальгією за Кримом, чи не так?). Тут на нас чекали не природні красоти, а маленький майстер-клас національних ремесел.
У країні досі живі різні кустарні виробництва, причому на них можна ж заробити двічі: і по факту продажу виробу, і за демонстрацію, як він виготовляється.
При нас зробили шерстяний килимок, назву якого я благополучно забув. Потрібна бараняча шерсть, спочатку її вибивають прутами:
Потім надають прямокутної форми і з кольорових ниток викладають візерунки.
Заливають гарячою водою і замотують в рулон:
І хвилин 20 доволі специфічно пресують:
Поки йшов процес пресування, нас запросили в дім. Там виготовляють інший вид килимків, ширдак, це вже довше по часу, тому ми бачили тільки фрагменти.
Різнокольорові шматки накладаються один на одного, потім одночасно вирізається візерунок.
Таким чином візерунки і вирізи мають аналогічну форму і заміняються місцями - ось і двоколірний килим.
Багато там уже й готових до продажу виробів. Самобутні і яскраві, але все ж ніяким боком непотрібні у нашому сучасному житті…
Ялинкові прикраси зі слідами глобалізації.
Тим часом «наш» килимок майже готовий. У кінці його милять і промивають протічною водою.
Результат:
Мешканці Кара-Суу:
Як я вже згадував, більше забудованим та туристично орієнтованим тут є північний берег, ближчий до столиці. На півдні ж поки переважно безлюдно, найбільшим курортним центром є селище Тамга на 3 тисячі населення. А так - саме блаженство, тиша й розкішні пляжі.
Як завжди у гарну погоду, видно гори на протилежній стороні. Хай до них і десятки кілометрів:
На початку червня вода досить прохолодна, градусів 15. Але скупатись чи ні, питання навіть не виникало, коли я так давно цього хотів.
Хто не бажав вступати в клуб моржів, мав час вдосталь нагулятись пляжем. Куди там усяким мальдівам…
Звертає на себе увагу недобудоване хтозна-що по сусідству.
Це міг бути якийсь етнографічний чи відпочинковий комплекс, та багато чого. А вийшла просто огороджена високим парканом територія з гігантськими панно та скульптурами.
І ось ця пафосна пишнота, помножена на безладність та незакінченість, як на мене, дуже характерно азіатська.
Ворота також тримають марку, аж золоті:
Другою домінантою місцевості є гігантська статуя Саякбая Каралаєва (1894-1971), киргизького поета та манасчи, тобто читця «Манаса». Нагадаю, що це найбільший за об’ємом у світі епос про однойменного героя, який об’єднав усіх киргизів.
Примітно, що ця громадина віками передавалась в усній формі, і тільки в 20 столітті її записали. Один з класичних варіантів якраз від Каралаєва - 937 тисяч рядків! Він також зображений на купюрі 500 сом.
Заключною зупинкою біля Іссик-Куля було невелике відокремлене озерце за півкілометра від нього. Воно найсолоніше в Киргизії і називається відповідно: Солоне озеро (Туз-Куль). Його розкручують як варіант місцевого Мертвого моря, навіть певну символічну плату за підхід беруть (здається, 100 сом = 1,5$).
На косі, що врізається в озеро, живуть якісь суто місцеві качки. Гарненькі, але ґелґочуть вкрай противно.
Головне для них - плавати та літати, тому вижити якось можна навіть з однією ніжкою.
Купатись в озері зовсім не хотілось. Виглядає воно якось брудно й миршаво, ще й погода зіпсувалася. Розкручене й популярне найчастіше може стати і найбільшим розчаруванням.
Тому просто гуляв берегом і фоткав.
З північного пригорку видно затоки Іссик-Куля, який зовсім поруч:
Але місцеві сюди їздять. Дівчата якщо купаються, то в отаких ночнушках, або тупо в одязі. Іслам, всі діла.
Часу, як здавалось, було достатньо, тому по дорозі до траси ще раз зупинилися на березі Іссик-Куля. Далі ми мали віддалятись від нього і їхати в центр Киргизстану, тому в цій подорожі я бачив його востаннє. Та що там казати, найпевніше, і в цьому житті також.
І озеро це ніби відчуло, і не відпустило нас так просто. Один необережний маневр від нашого водія, й машина забуксувала на піщаній дорозі.
Тут нагадала про себе й інша сторона відсутності цивілізації: так, тут класно і красиво, але не коли ти потребуєш допомоги, а на декілька кілометрів навколо ні людей, ні машин. Наступні години півтори було дуже весело, розіслали гінців за допомогою в різні боки, а самі відкопували й штовхали машину. Зрештою, нам допомогли хлопці, що під’їхали від того ж Соленого озера.
І дуже доречно, що буря, яка крутилася зовсім близько від нас, зрештою пройшла мимо.
На цьому ми попрощалися з Іссик-Кульською областю і переїхали в Наринську. Між північчю та півднем, які в Киргизії є антиподами, як наші захід та схід, сховалась майже нічим не примітна центральна частина - високогірна і малонаселена. Тут же найбільша питома частка саме киргизів, а у обласному центрі, до слова, мешкає усього 40 тис.
Тому за вікном куди ймовірніше бачити поля й гори, ніж людські поселення.
Перша зупинка була в селі Кара-Суу (місцеві топоніми віддають ностальгією за Кримом, чи не так?). Тут на нас чекали не природні красоти, а маленький майстер-клас національних ремесел.
У країні досі живі різні кустарні виробництва, причому на них можна ж заробити двічі: і по факту продажу виробу, і за демонстрацію, як він виготовляється.
При нас зробили шерстяний килимок, назву якого я благополучно забув. Потрібна бараняча шерсть, спочатку її вибивають прутами:
Click to viewПотім надають прямокутної форми і з кольорових ниток викладають візерунки.
Заливають гарячою водою і замотують в рулон:
І хвилин 20 доволі специфічно пресують:
Поки йшов процес пресування, нас запросили в дім. Там виготовляють інший вид килимків, ширдак, це вже довше по часу, тому ми бачили тільки фрагменти.
Різнокольорові шматки накладаються один на одного, потім одночасно вирізається візерунок.
Таким чином візерунки і вирізи мають аналогічну форму і заміняються місцями - ось і двоколірний килим.
Багато там уже й готових до продажу виробів. Самобутні і яскраві, але все ж ніяким боком непотрібні у нашому сучасному житті…
Ялинкові прикраси зі слідами глобалізації.
Тим часом «наш» килимок майже готовий. У кінці його милять і промивають протічною водою.
Результат:
Мешканці Кара-Суу: