П’ятихатки
Мова не про мікрорайон Харкова, а повноцінне місто на північному заході Дніпропетровської області. П’ятихатки - значний залізничний вузол, який я цього року пристосував собі для пересадок по дорозі в Кривий Ріг. А раз через зміну графіку мав чекати свій поїзд майже три години. І використав їх для того, аби побачити, що там є далі вокзалу.
Саме завдяки залізниці місто і виникло. У 1886 р. тут заклали нову вузлову станцію і селище при ній, а скільки в тому селищі було хат, зрозуміло із назви. Тим не менш, уже в 1938 році воно отримало статус міста.
Вокзал зберігся історичний, що чудово. Він і візитівка П’ятихаток, яку бачать найперше, і пам’ятка архітектури номер один.
Особливо ефектно виглядає з пішохідного мосту, в оточенні десятків вантажних вагонів та мережива дротів. Є щось невловимо привабливе в таких сурових залізничних пейзажах.
З мосту видні і характерні дореволюційні будинки залізничників, що на північ від колій.
Їх цікаво оглянути і зблизька, тільки не до всіх зрозуміло як підійти. Двори таких будинків - окремі замкнені світи, куди чужі не ходять.
Мистецтво гаражне:
Палац культури залізничників:
Наглядно демонструє актуальний стан культури в П’ятихатках. Поруч якісь мужики якраз розбирали літній театр, тому не факт, що й цей будинок досі існує.
Навпроти - типова водонапірна вежа:
Пішов углиб міста, та не вулицею, а ближче до колій. Тут немає людей і цікавіше.
Зрештою натикнувся на паркан «Укрзалізниці» з парою старих будинків за ним. Як фотографував їх, мав нещастя бути застуканим двома тітками, що саме вийшли із воріт. Там на місці вони мене й загнобили, оголосили терористом із бомбою в рюкзаку і навіть погрожували викликати мянтов.
На тому ми, звісно, й розійшлися, але загальне враження вони мені все ж попсували. І вжух, затишне пристанційне містечко перетворюється на бидлячу діру.
А йшов я в ту сторону взагалі-то заради водонапірної вежі, яку бачив не раз до того із вікна поїзда. Вона знаходиться осторонь залізниці, просто на одній із вулиць приватного сектору.
Та все ж від гріха подалі треба було вимітатись. Перейшов на південний бік від колій, тут автостанція, церква.
На церкву виходить тихий скверик.
Краєзнавчий музей, як водиться на Дикому Полі, позначений кам’яною бабою.
Щось старе по дорозі до парку:
Там мене на додачу обгавкало стадо безпритульних собак. Дійшовши до кінця парку, зробив ще пару фоток і повернувся на вокзал. Трьох годин на все виявилося більш ніж забагато.
Традиційно пристанційні міста мають невеликий вік, але в більшості з них все одно можна знайти якусь ізюминку чи цікавинку. Та не в цьому випадку. П’ятихатки виявились із тих міст, у яких дійсно немає чого робити, окрім пересадки на вокзалі.
Саме завдяки залізниці місто і виникло. У 1886 р. тут заклали нову вузлову станцію і селище при ній, а скільки в тому селищі було хат, зрозуміло із назви. Тим не менш, уже в 1938 році воно отримало статус міста.
Вокзал зберігся історичний, що чудово. Він і візитівка П’ятихаток, яку бачать найперше, і пам’ятка архітектури номер один.
Особливо ефектно виглядає з пішохідного мосту, в оточенні десятків вантажних вагонів та мережива дротів. Є щось невловимо привабливе в таких сурових залізничних пейзажах.
З мосту видні і характерні дореволюційні будинки залізничників, що на північ від колій.
Їх цікаво оглянути і зблизька, тільки не до всіх зрозуміло як підійти. Двори таких будинків - окремі замкнені світи, куди чужі не ходять.
Мистецтво гаражне:
Палац культури залізничників:
Наглядно демонструє актуальний стан культури в П’ятихатках. Поруч якісь мужики якраз розбирали літній театр, тому не факт, що й цей будинок досі існує.
Навпроти - типова водонапірна вежа:
Пішов углиб міста, та не вулицею, а ближче до колій. Тут немає людей і цікавіше.
Зрештою натикнувся на паркан «Укрзалізниці» з парою старих будинків за ним. Як фотографував їх, мав нещастя бути застуканим двома тітками, що саме вийшли із воріт. Там на місці вони мене й загнобили, оголосили терористом із бомбою в рюкзаку і навіть погрожували викликати мянтов.
На тому ми, звісно, й розійшлися, але загальне враження вони мені все ж попсували. І вжух, затишне пристанційне містечко перетворюється на бидлячу діру.
А йшов я в ту сторону взагалі-то заради водонапірної вежі, яку бачив не раз до того із вікна поїзда. Вона знаходиться осторонь залізниці, просто на одній із вулиць приватного сектору.
Та все ж від гріха подалі треба було вимітатись. Перейшов на південний бік від колій, тут автостанція, церква.
На церкву виходить тихий скверик.
Краєзнавчий музей, як водиться на Дикому Полі, позначений кам’яною бабою.
Щось старе по дорозі до парку:
Там мене на додачу обгавкало стадо безпритульних собак. Дійшовши до кінця парку, зробив ще пару фоток і повернувся на вокзал. Трьох годин на все виявилося більш ніж забагато.
Традиційно пристанційні міста мають невеликий вік, але в більшості з них все одно можна знайти якусь ізюминку чи цікавинку. Та не в цьому випадку. П’ятихатки виявились із тих міст, у яких дійсно немає чого робити, окрім пересадки на вокзалі.