Угнів. Найменше місто може спати спокійно
Давнє містечко Угнів знаходиться на північному заході Львівської області, за 83 км від Львова і всього за 3 км від польського кордону. Їхати сюди далеко та не дуже зручно. І заради джентльменського набору пам’яток (костьол, церква, млин, синагога тощо), можливо, було б і не варто, якби не одне «але». Адже Угнів офіційно вважається найменшим містом України, а це вже щось.
Причини стагнації міста, яке відоме з 1360 року (а з 1462 мало Магдебурзьке право), типові для Сокальщини і припадають на перші роки після Другої Світової. Із закінченням війни регіон дістався Польщі, яка в 1947 р. в рамках операції «Вісла» видворила звідси українців. Через чотири роки країни обмінялись кількома районами, і тепер настав час уже поляків вимітатись геть.
Багато колишніх містечок залишились майже порожніми. Одні після цього були розжалувані до сіл (як Тартаків), інші (Угнів та Белз) зберегли формальний міський статус (певно, бо знаходяться в прикордонній зоні). Так чи інакше, населення Угнева не дотягує навіть до 4-значної цифри і на початок року складало 974 чол.
Приїхавши в місто, одразу пішов у найдальший кінець, щоб поступово вертатись назад, попутно оглядаючи пам’ятки.
У місті-привиді це, по-перше, старе кладовище:
На ньому стоїть каплиця-усипальниця родини Жуковських, обдерта, але в обнадійливому риштуванні. Хоча, як показує досвід, таке риштування може стояти десятиліттями без жодних зрушень.
За хрестами видно церкву, яка поруч.
Церкву Різдва Пресвятої Богородиці ділять між собою греко-католики й православні, бо вона у містечку одна. Від початку дерев’яна, згоріла в 1780 році, її відбудували, пізніше розібрали і в 1855-57 рр. відтворили із цегли у сучасному вигляді.
Дзвіниця при ній дерев’яна і на Вікі датується 1860 роком, хоча вона ніби не постраждала від тієї пожежі і могла бути такою з самого початку.
Потрапив якраз у час служби, тихенько заглянув всередину:
По центральній вулиці помітно виділяється будівля з червоної цегли, яка виявилась колишньою синагогою. З 1951 р. використовувалась як магазин(?), зараз належить сільськогосподарському ліцею. Внутрішнє планування давно втрачено, але зовнішнє поєднання модерну та східних мотивів нікуди не поділося:
По інший бік - дерев’яний краєзнавчий музей, зачинений чи то на вихідні, чи уже взагалі.
От за карту їм велика подяка:
І всю дорогу назад у перспективі вулиці височіє найбільш масштабна пам’ятка міста, і тому особливо сумно від того, в якому вона стані.
Оборонний храм Успіння Пресвятої Діви Марії веде свою історію з кінця 17 ст., збудований у стилі раннього бароко. Але ж це костьол, тому з того ж злощасного 1951-го прихожан в Угневі для нього немає.
Це не знаю що таке:
У минулому десятилітті його пробували реставрувати, але зрештою все закінчилося нічим. Тому так і стоїть сумний, зачинений та безверхий, породжуючи легенди про привидів і чекаючи, що навіть у цьому царстві вічної летаргії колись отримає своє спасіння.
На задвірках костьолу є колишній монастир сестер Феліціанок початку 20 ст. Про його існування я взагалі не знав і довідався якраз із карти на музеї. Зараз це середня школа.
Часто при відвідуванні міста фотографують і його єдину 5-поверхівку, повністю покинуту.
Здебільшого ж угнівська урбаністика виглядає якось так:
Трапляються досить якісні особнячки:
І відремонтовані рагульбанком.
Цей теж не зміг оминути, такий собі інь-янь:
Міська рада. Маленькому місту - маленьку ратушу:
І кого там дійсно багато, так це лелек. Певно, найбільша концентрація, що я колись бачив.
Хай як би не було того дня спекотно, дітей годувати треба. А вони вже й величенькі досить.
З півночі місто омиває річка Солокія. На виїзді убік Белзу над дорогою стоїть водяний млин:
Всередині темно, але зацікавленим фанатам цього типу споруд ще є на що глянути.
Солокія:
Як вийшов із міста, одразу ж стало ясно, що поява рідкісного чужака не пройшла непоміченою, і я вже під ковпаком. Перше ж авто, яке мене перестріло, було з прикордонником. Розпитав мене про мету приїзду і подальший маршрут. Трохи пізніше хлопець із другої машини передивився мої фотографії і поверхнево заглянув у рюкзак. Наступні просто питали, чи я той самий турист із Вінниці і попереджали, куди не варто йти. Здавалось, усі нечисленні транспортні засоби тут насправді належать прикордонникам.
Поводились усі вони дуже ввічливо і коректно, та все одно я до такої уваги не звик і було трохи не по собі.
І то ж усе не дарма, бо кордон насправді дуже близько. Он ті хати, як глянути вліво, що аж пливуть у розпеченому червневому повітрі - уже Польща:
Але і в нас гарно:
Угнів має власний залізничний вокзал, що знаходиться у сусідньому селі Заставне. У ймовірність побачити його я не дуже вірив, бо Заставне - уже не те що прикордонна зона, а лежить тупо на кордоні. Але першому ж прикордоннику ляпнув, що хочу до нього дійти, і на диво, мені без проблем це дозволили.
Поки йшов у село, десять раз перехотів, та певно, краще вже було не змінювати маршрут.
Станція «Угнів» розжалувана до зупинного пункту, де курсує лише один приміський поїзд Сокаль - Рава-Руська. Вокзал стоїть зачинений і стратегічної важливості не представляє. Він з’явився тут в 1887 році стараннями австро-угорців - повноцінна історична пам’ятка, а зважаючи на складність доступу, ще й ексклюзивна.
Але поїздів, як і автобусів, найближчим часом не передбачалося, а вибиратися із звідусіль тупикового міста якось треба було. До Белза 16 кілометрів та пару сіл, і я вирішив стартувати пішки. Під невидимим наглядом всевидячого ока та з надією, що хоч якась попутка трапиться. І вона трапилась, коли я встиг відмахати усього кілометри чотири.
Із дороги відкривається панорамний і прощальний вид на Угнів. Із-за дерев ледь виглядають домінанти одноповерхового міста: зліва направо церква, костьол та млин.
Причини стагнації міста, яке відоме з 1360 року (а з 1462 мало Магдебурзьке право), типові для Сокальщини і припадають на перші роки після Другої Світової. Із закінченням війни регіон дістався Польщі, яка в 1947 р. в рамках операції «Вісла» видворила звідси українців. Через чотири роки країни обмінялись кількома районами, і тепер настав час уже поляків вимітатись геть.
Багато колишніх містечок залишились майже порожніми. Одні після цього були розжалувані до сіл (як Тартаків), інші (Угнів та Белз) зберегли формальний міський статус (певно, бо знаходяться в прикордонній зоні). Так чи інакше, населення Угнева не дотягує навіть до 4-значної цифри і на початок року складало 974 чол.
Приїхавши в місто, одразу пішов у найдальший кінець, щоб поступово вертатись назад, попутно оглядаючи пам’ятки.
У місті-привиді це, по-перше, старе кладовище:
На ньому стоїть каплиця-усипальниця родини Жуковських, обдерта, але в обнадійливому риштуванні. Хоча, як показує досвід, таке риштування може стояти десятиліттями без жодних зрушень.
За хрестами видно церкву, яка поруч.
Церкву Різдва Пресвятої Богородиці ділять між собою греко-католики й православні, бо вона у містечку одна. Від початку дерев’яна, згоріла в 1780 році, її відбудували, пізніше розібрали і в 1855-57 рр. відтворили із цегли у сучасному вигляді.
Дзвіниця при ній дерев’яна і на Вікі датується 1860 роком, хоча вона ніби не постраждала від тієї пожежі і могла бути такою з самого початку.
Потрапив якраз у час служби, тихенько заглянув всередину:
По центральній вулиці помітно виділяється будівля з червоної цегли, яка виявилась колишньою синагогою. З 1951 р. використовувалась як магазин(?), зараз належить сільськогосподарському ліцею. Внутрішнє планування давно втрачено, але зовнішнє поєднання модерну та східних мотивів нікуди не поділося:
По інший бік - дерев’яний краєзнавчий музей, зачинений чи то на вихідні, чи уже взагалі.
От за карту їм велика подяка:
І всю дорогу назад у перспективі вулиці височіє найбільш масштабна пам’ятка міста, і тому особливо сумно від того, в якому вона стані.
Оборонний храм Успіння Пресвятої Діви Марії веде свою історію з кінця 17 ст., збудований у стилі раннього бароко. Але ж це костьол, тому з того ж злощасного 1951-го прихожан в Угневі для нього немає.
Це не знаю що таке:
У минулому десятилітті його пробували реставрувати, але зрештою все закінчилося нічим. Тому так і стоїть сумний, зачинений та безверхий, породжуючи легенди про привидів і чекаючи, що навіть у цьому царстві вічної летаргії колись отримає своє спасіння.
На задвірках костьолу є колишній монастир сестер Феліціанок початку 20 ст. Про його існування я взагалі не знав і довідався якраз із карти на музеї. Зараз це середня школа.
Часто при відвідуванні міста фотографують і його єдину 5-поверхівку, повністю покинуту.
Здебільшого ж угнівська урбаністика виглядає якось так:
Трапляються досить якісні особнячки:
І відремонтовані рагульбанком.
Цей теж не зміг оминути, такий собі інь-янь:
Міська рада. Маленькому місту - маленьку ратушу:
І кого там дійсно багато, так це лелек. Певно, найбільша концентрація, що я колись бачив.
Хай як би не було того дня спекотно, дітей годувати треба. А вони вже й величенькі досить.
З півночі місто омиває річка Солокія. На виїзді убік Белзу над дорогою стоїть водяний млин:
Всередині темно, але зацікавленим фанатам цього типу споруд ще є на що глянути.
Солокія:
Як вийшов із міста, одразу ж стало ясно, що поява рідкісного чужака не пройшла непоміченою, і я вже під ковпаком. Перше ж авто, яке мене перестріло, було з прикордонником. Розпитав мене про мету приїзду і подальший маршрут. Трохи пізніше хлопець із другої машини передивився мої фотографії і поверхнево заглянув у рюкзак. Наступні просто питали, чи я той самий турист із Вінниці і попереджали, куди не варто йти. Здавалось, усі нечисленні транспортні засоби тут насправді належать прикордонникам.
Поводились усі вони дуже ввічливо і коректно, та все одно я до такої уваги не звик і було трохи не по собі.
І то ж усе не дарма, бо кордон насправді дуже близько. Он ті хати, як глянути вліво, що аж пливуть у розпеченому червневому повітрі - уже Польща:
Але і в нас гарно:
Угнів має власний залізничний вокзал, що знаходиться у сусідньому селі Заставне. У ймовірність побачити його я не дуже вірив, бо Заставне - уже не те що прикордонна зона, а лежить тупо на кордоні. Але першому ж прикордоннику ляпнув, що хочу до нього дійти, і на диво, мені без проблем це дозволили.
Поки йшов у село, десять раз перехотів, та певно, краще вже було не змінювати маршрут.
Станція «Угнів» розжалувана до зупинного пункту, де курсує лише один приміський поїзд Сокаль - Рава-Руська. Вокзал стоїть зачинений і стратегічної важливості не представляє. Він з’явився тут в 1887 році стараннями австро-угорців - повноцінна історична пам’ятка, а зважаючи на складність доступу, ще й ексклюзивна.
Але поїздів, як і автобусів, найближчим часом не передбачалося, а вибиратися із звідусіль тупикового міста якось треба було. До Белза 16 кілометрів та пару сіл, і я вирішив стартувати пішки. Під невидимим наглядом всевидячого ока та з надією, що хоч якась попутка трапиться. І вона трапилась, коли я встиг відмахати усього кілометри чотири.
Із дороги відкривається панорамний і прощальний вид на Угнів. Із-за дерев ледь виглядають домінанти одноповерхового міста: зліва направо церква, костьол та млин.