Шершні в Сутисках
Про містечко Сутиски я знав відносно давно і так само давно планував туди з’їздити, та все щось не складалось. Ще й з часом виникло бажання побачити їх конкретно в осінню пору та в гарну погоду, а ще б було сухо, аби велосипедом… Словом, ймовірність того, що колись всі сприятливі умови складуться одночасно, робилась все меншою, але як не дивно, минулого жовтня це таки сталося.
І вилазка вийшла якраз такою як треба, заради якої варто було б стільки вичікувати. Прямо хочеться порівняти з добрим алкоголем після років витримки… Ну а Сутиски підтвердили статус одного з найгарніших місць Вінницької області, яким я нагородив їх ще завчасно і заочно.
До цілі добирався спочатку Тиврівською трасою. У селі Яришівка можна з’їхати на ґрунтову дорогу і далі навпростець, що кілометрів на п’ять коротше, ніж через Тиврів. Як нагорода за експериментальний шлях, на в’їзді в містечко з цієї сторони можна побачити аеродром «Сутиски».
Тут займаються підготовкою спортсменів з парашутного і планерного спорту. Ранком понеділка літачки тихо собі дрімали.
Далі починаються самі Сутиски, і перше цікаве, що я тут побачив, - сучасний костьол з незвичним ступінчастим фасадом. Подібний є і по інший бік Вінниці, у Малих Крушлинцях.
Одразу беру курс на спуск до Південного Бугу. Дорогою знайшов ще один храм, а конкретно православну церкву Святого Миколая.
Містком на південному сході селища перебираюсь на протилежну сторону. Взагалі у Сутисках два мости через Буг, і обидва виглядають неординарно.
Ліворуч височіє 15-метрова Шершнянська скеля - пам’ятка природи, до якої ще повернусь пізніше.
А поки опиняюсь у Шершнях - селі по той бік Південного Бугу, яке певно зрослось би з Сутисками, якби не річка. Саме із Шершнів відкриваються найкращі види на ту сторону. Дороги у селі - переважно бруківка, а від річки крутий підйом угору, але воно й варте тієї краси, що відкривається по мірі набору висоти.
Видно звідси і центр Сутисок, що угадується по великій церкві.
Автобуси з Тиврова, мабуть, колись і бувають, але переважно народ довіряє більш консервативному транспорту.
Головною пам’яткою Шершнів, а заодно і головною ганьбою №1 є старий будинок у центрі села, де провів дитячі роки видатний український композитор Микола Леонтович.
Стан у пам’ятки аварійний і жахливий, особливо зсередини.
Навіть меморіальна табличка є. Одне крило будинку також переобладнане під пошту. Якщо вірити об’яві, вона працює тричі на тиждень по дві години. Якщо то й досі так, цікаво було б глянути на цих поштарів зі сталевими яйцями, що не бояться працювати в руїні.
Щодо достовірності факту, що саме у цьому будинку жив малий Леонтович, вже виказувались сумніви. Народився він, як відомо, у родині священника, яка мала б мешкати біля храму, а тут все ж до церкви трохи є відстані. Так чи інакше, саме його взято на облік як пам’ятку, і поточний стан яскраво показує про те, як у нас про пам’ятки піклуються.
Сама церква метрів на сто далі. 1825 року, православна, хоча за формою більше схожа на католицьку, на перший погляд.
Поруч сільрада у також явно старовинній будівлі.
Назад до скелі вертався іншою і якоюсь геть кошмарною дорогою (бугриста ґрунтовка з великим камінням), але вона подарувала ще видів на протилежний берег.
Вдалині на заході видніється завод автомобільних електро-агрегатів (АЕА). Ніби діючий.
Панорама Бугу зі шматочком скелі:
Ну а зі східної сторони поки ще виглядає із-за дерев (ростуть, гади!) чи не головна візитівка Сутисок - неоготична вежа маєтку графа Гейдена.
Спускаюсь ближче до Шершнянської скелі.
Щоб знову видертись угору… На той бік скелі можна перебратись стежкою, велосипеда я тут чесно котив, їхати з такими перепадами висоти не ризикнув би. Зате на протилежній стороні потрапив на ідеально рівний пологий луг. З нього відкривається панорама колишнього маєтку.
Сам палац Гейденів не вцілів, на його місці зараз корпус інтернату - стандартна цегляна коробка. Але там і без цього є на що дивитись, чого тільки варті замкові руїни на скельному виступі.
Дмитро Федорович Гейден, обрусілий дворянин із німецького графського роду, придбав Сутиски наприкінці 19 ст., тоді ж заклав маєток і парк. Звісно, «замкова» вежа насправді з’явилась тоді ж, тобто їй трохи більше сотні років. Це все, що залишилось від цокольного поверху палацу:
Тепер виконує роль оглядового майданчику:
Ну і вежу флігеля звідси також видно.
На вершині Шершнянської скелі теж варто затриматись. Хоч там і не так очевидно, але можна знайти прохід на вільний від дерев виступ, звідки відриваються приголомшливі панорами Сутисок на тлі Південного Бугу та його островів.
Дуже нагадало скелю на Сабарові у Вінниці, тільки там островів нема.
На мосту вже всілись шеренгою рибалки.
Я ж їду далі, зробивши на прощання ще пару фото скелі та річки за течією.
Понад берегом Шершнянською стороною пробираюсь до другого мосту. За ним видніється той самий завод АЕА. Корпус понад річкою - колишній паровий млин графа Гейдена, тільки спитайте, чому я його не сфотографував зблизька?
Сам же міст на старіших знімках виглядає досить екстремально, а станом на осінь 2018 його неочікувано оновили й зробили придатним для проїзду авто. В країні тотальне зубожіння, а вони взяли і збудували собі міст! Всю картину зіпсували…
Центр Сутисок нічим особливим не виділяється. Є сіра селищна рада, сучасна церква і багато вільного простору.
Жовтень, ти мені подобаєшся з кожним роком все більше. Не зупиняйся!
Отже, в центрі не затримуюсь і їду до інтернату. Дорогою трапляються старовинні на вид хатки.
А точно вже архітектурною пам’яткою, ще й якою милою, є вхід до маєтку: зберіглась і сторожка, і акуратна вежа.
В інтернаті мешкають та навчаються сироти при живих батьках, котрих позбавили батьківських прав. Зазвичай подібні заклади відвідувати морально важко. Хоча для найменших мешканців цього інтернату останні роки три моя фірма виступає у ролі виконавця бажань по листам Святому Миколаю. Та і дітей на вулиці взагалі не було.
Під сучасні потреби пристосовані колишні флігелі та господарські споруди.
А от стайні руйнуються без діла.
Найцікавішим є флігель біля річки (зараз всередині їдальня, здається), якого вінчає 3-поверхова псевдоготична вежа. Як дволикий Янус, вона має два вигляди. З парадної сторони її заштукатурили сірим.
А з боку обриву вона зберегла своє автентичне цегляне лице.
Буквально світла і темна сторона:
По інший бік інтернату знаходиться той самий оглядовий майданчик на «замкових» руїнах, і краєвиди із нього що треба:
Можна спуститись на пласку скелю на ярус нижче, там і кут обзору більший, і взагалі все таке фантастичне…
На цьому із Сутисками все, час крутити педалі у напрямку дому. А навколо червонів і палав чи не найкращий жовтень, що я бачив.
Назад їхав іншою дорогою, через Гнівань та Селище, де був уже не раз, тому майже не зупинявся. Нетрадиційний погляд на костьол у Гнівані:
Селищанське сонечко, що ледве не поїхало в моєму рюкзаку у Вінницю:
Ну і завершення велосезону вийшло годне. Після того ще їздив трохи по місту, але таких далеких вилазок вже не робив.
І вилазка вийшла якраз такою як треба, заради якої варто було б стільки вичікувати. Прямо хочеться порівняти з добрим алкоголем після років витримки… Ну а Сутиски підтвердили статус одного з найгарніших місць Вінницької області, яким я нагородив їх ще завчасно і заочно.
До цілі добирався спочатку Тиврівською трасою. У селі Яришівка можна з’їхати на ґрунтову дорогу і далі навпростець, що кілометрів на п’ять коротше, ніж через Тиврів. Як нагорода за експериментальний шлях, на в’їзді в містечко з цієї сторони можна побачити аеродром «Сутиски».
Тут займаються підготовкою спортсменів з парашутного і планерного спорту. Ранком понеділка літачки тихо собі дрімали.
Далі починаються самі Сутиски, і перше цікаве, що я тут побачив, - сучасний костьол з незвичним ступінчастим фасадом. Подібний є і по інший бік Вінниці, у Малих Крушлинцях.
Одразу беру курс на спуск до Південного Бугу. Дорогою знайшов ще один храм, а конкретно православну церкву Святого Миколая.
Містком на південному сході селища перебираюсь на протилежну сторону. Взагалі у Сутисках два мости через Буг, і обидва виглядають неординарно.
Ліворуч височіє 15-метрова Шершнянська скеля - пам’ятка природи, до якої ще повернусь пізніше.
А поки опиняюсь у Шершнях - селі по той бік Південного Бугу, яке певно зрослось би з Сутисками, якби не річка. Саме із Шершнів відкриваються найкращі види на ту сторону. Дороги у селі - переважно бруківка, а від річки крутий підйом угору, але воно й варте тієї краси, що відкривається по мірі набору висоти.
Видно звідси і центр Сутисок, що угадується по великій церкві.
Автобуси з Тиврова, мабуть, колись і бувають, але переважно народ довіряє більш консервативному транспорту.
Головною пам’яткою Шершнів, а заодно і головною ганьбою №1 є старий будинок у центрі села, де провів дитячі роки видатний український композитор Микола Леонтович.
Стан у пам’ятки аварійний і жахливий, особливо зсередини.
Навіть меморіальна табличка є. Одне крило будинку також переобладнане під пошту. Якщо вірити об’яві, вона працює тричі на тиждень по дві години. Якщо то й досі так, цікаво було б глянути на цих поштарів зі сталевими яйцями, що не бояться працювати в руїні.
Щодо достовірності факту, що саме у цьому будинку жив малий Леонтович, вже виказувались сумніви. Народився він, як відомо, у родині священника, яка мала б мешкати біля храму, а тут все ж до церкви трохи є відстані. Так чи інакше, саме його взято на облік як пам’ятку, і поточний стан яскраво показує про те, як у нас про пам’ятки піклуються.
Сама церква метрів на сто далі. 1825 року, православна, хоча за формою більше схожа на католицьку, на перший погляд.
Поруч сільрада у також явно старовинній будівлі.
Назад до скелі вертався іншою і якоюсь геть кошмарною дорогою (бугриста ґрунтовка з великим камінням), але вона подарувала ще видів на протилежний берег.
Вдалині на заході видніється завод автомобільних електро-агрегатів (АЕА). Ніби діючий.
Панорама Бугу зі шматочком скелі:
Ну а зі східної сторони поки ще виглядає із-за дерев (ростуть, гади!) чи не головна візитівка Сутисок - неоготична вежа маєтку графа Гейдена.
Спускаюсь ближче до Шершнянської скелі.
Щоб знову видертись угору… На той бік скелі можна перебратись стежкою, велосипеда я тут чесно котив, їхати з такими перепадами висоти не ризикнув би. Зате на протилежній стороні потрапив на ідеально рівний пологий луг. З нього відкривається панорама колишнього маєтку.
Сам палац Гейденів не вцілів, на його місці зараз корпус інтернату - стандартна цегляна коробка. Але там і без цього є на що дивитись, чого тільки варті замкові руїни на скельному виступі.
Дмитро Федорович Гейден, обрусілий дворянин із німецького графського роду, придбав Сутиски наприкінці 19 ст., тоді ж заклав маєток і парк. Звісно, «замкова» вежа насправді з’явилась тоді ж, тобто їй трохи більше сотні років. Це все, що залишилось від цокольного поверху палацу:
Тепер виконує роль оглядового майданчику:
Ну і вежу флігеля звідси також видно.
На вершині Шершнянської скелі теж варто затриматись. Хоч там і не так очевидно, але можна знайти прохід на вільний від дерев виступ, звідки відриваються приголомшливі панорами Сутисок на тлі Південного Бугу та його островів.
Дуже нагадало скелю на Сабарові у Вінниці, тільки там островів нема.
На мосту вже всілись шеренгою рибалки.
Я ж їду далі, зробивши на прощання ще пару фото скелі та річки за течією.
Понад берегом Шершнянською стороною пробираюсь до другого мосту. За ним видніється той самий завод АЕА. Корпус понад річкою - колишній паровий млин графа Гейдена, тільки спитайте, чому я його не сфотографував зблизька?
Сам же міст на старіших знімках виглядає досить екстремально, а станом на осінь 2018 його неочікувано оновили й зробили придатним для проїзду авто. В країні тотальне зубожіння, а вони взяли і збудували собі міст! Всю картину зіпсували…
Центр Сутисок нічим особливим не виділяється. Є сіра селищна рада, сучасна церква і багато вільного простору.
Жовтень, ти мені подобаєшся з кожним роком все більше. Не зупиняйся!
Отже, в центрі не затримуюсь і їду до інтернату. Дорогою трапляються старовинні на вид хатки.
А точно вже архітектурною пам’яткою, ще й якою милою, є вхід до маєтку: зберіглась і сторожка, і акуратна вежа.
В інтернаті мешкають та навчаються сироти при живих батьках, котрих позбавили батьківських прав. Зазвичай подібні заклади відвідувати морально важко. Хоча для найменших мешканців цього інтернату останні роки три моя фірма виступає у ролі виконавця бажань по листам Святому Миколаю. Та і дітей на вулиці взагалі не було.
Під сучасні потреби пристосовані колишні флігелі та господарські споруди.
А от стайні руйнуються без діла.
Найцікавішим є флігель біля річки (зараз всередині їдальня, здається), якого вінчає 3-поверхова псевдоготична вежа. Як дволикий Янус, вона має два вигляди. З парадної сторони її заштукатурили сірим.
А з боку обриву вона зберегла своє автентичне цегляне лице.
Буквально світла і темна сторона:
По інший бік інтернату знаходиться той самий оглядовий майданчик на «замкових» руїнах, і краєвиди із нього що треба:
Можна спуститись на пласку скелю на ярус нижче, там і кут обзору більший, і взагалі все таке фантастичне…
На цьому із Сутисками все, час крутити педалі у напрямку дому. А навколо червонів і палав чи не найкращий жовтень, що я бачив.
Назад їхав іншою дорогою, через Гнівань та Селище, де був уже не раз, тому майже не зупинявся. Нетрадиційний погляд на костьол у Гнівані:
Селищанське сонечко, що ледве не поїхало в моєму рюкзаку у Вінницю:
Ну і завершення велосезону вийшло годне. Після того ще їздив трохи по місту, але таких далеких вилазок вже не робив.