Монастирищенський район і сови-лунатики
В кінці минулого року мені вдалось на день доторкнутись до проекту «Україні Інкогніта» (давно знаного, шанованого й одного із вагомих мотиваторів мене особисто до подорожей), а саме вирушити з ними в одноденну експедицію, головною ціллю якої був чудо-палац у селі Леськове.
Цю поїздку сміло можна назвати саме словом експедиція, а не екскурсія (щось банальне по давно встановленому розпорядку з монотонним гудінням гіда протягом усього дня). Окрім вищезазначеного палацу, у плані було ще кілька точок на районі, а ще більше цікавинок поза програмою знайшли по ходу діла.
Та і погода, як для середини листопада, радувала з самого ранку.
Цибулів. Єдине смт району, якого якраз таки в програмі не було взагалі, просто їхали повз. А по факту знайшли одразу три цікавих об’єкта (а скільки таких нікому невідомих містечок по всій Україні чекає своєї хвилини слави?)
Над дорогою помітили колишній будинок управляючого цукровим заводом, який ніяк не можна проминути просто так.
В радянські часи був школою, зараз частково відбудовується під щось нове.
Навіть якщо забути дату будівництва, не треба лізти ні в які довідники, щоб пригадати.
Трішки кріпоти по сусідству:
Якщо є будинок управляючого заводом, то де ж сам завод? А ось він, за пару хвилин ходу, на березі мальовничого ставка.
Зараз не діє, але поки що на диво цілий. Над водою виглядає особливо масштабно та ефектно.
Трохи далі придивились до ще однієї явно дореволюційної споруди.
Зараз це селищна лікарня, а от про її первісне призначення думки аборигенів розділились. Бабця на вулиці сказала, що то і була лікарня від початку, а фельдшер всередині - що кінний манеж.
Водонапірна вежа по сусідству:
Додаткову мімімішність забезпечило пару цуциків з мамкою, що крутились у дворі.
Хейлове. На в’їзді в село нас ще зустрів вказівник «Петрівка» - саме так воно називалось у радянські часи і тільки недавно отримало назад свою історичну назву (якийсь Хейло його заснував…)
Єдина пам’ятка - церква Вознесіння Господнього першої половини 19 ст., яку видно ще здалеку на під’їзді до села.
Бруднющий і водночас такий представницький цап.
Але навіть не старовинна дерев’яна церква стала для нас найбільшим відкриттям у Хейловому, а… сови.
Величезні, очуменні і шикарні сови! У житті, здається, не бачив їх у дикій природі, а тут - ціла зграя, що обсіла дерево біля церкви і майже умудрилась залишитись непоміченою.
Це вже потім, із-за шуму людей і підвищеної до себе уваги почали вони статечно й неохоче розлітатись на сусідні дерева.
Халаїдове. Тутешня церква кам’яна, відносно нова - 1913 року, і чи не найгарніша у районі.
Привіт із 90-х. Скучили?
З тилу церква виглядає невеликою, а от якщо обійти її збоку і спереду, можна оцінити реальний розмах.
Деталі:
Інтер’єр:
Убранство двору:
Живність:
Церква традиційно на пагорбі, із нього відкриваються види на село (і чийсь шикарний паркан).
Монастирище. Центр району із населенням у 9 тисяч. Зазвичай такі зневажливо називають селами, але це не той випадок. Місто дійсно виглядає як місто, переважно багатоповерхової забудови, компактне. До Вінниці звідси ледь не вдвічі ближче, ніж до Черкас, то й район певний час відносився до Вінницької області.
У Монастирищі зупинялись для фото тільки біля костьолу, тому передам враження на словах. Місто має небагато пам’яток, але виглядає досить фотогенічним за рахунок перепадів рельєфу і ставків, од яких відкриваються види на житлову забудову і храми.
Власне костьол, початку 19 ст., у радянські часи був перероблений на будинок культури, ним він є і понині. З вежами, певно, виглядав куди більш вражаюче.
Центральну площу тоді якраз реконструювали. Встановлять на ній (або і вже встановили) пам’ятник полковнику Івану Богуну, який під Монастирищем з 4-тисячним військом розгромив 15-тисячну польську армію.
Алея віковічних лип у центрі:
Летичівка. Північна околиця Монастирища, яка то стає районом міста, то адміністративно окремим селом. Зараз - другий варіант.
Окрасою села є дерев’яна церква Покрови Богоматері 1880 року, яка на даний момент знаходиться у зразково-показовому стані.
Поховання священника у дворі.
Церква так само стоїть на пагорбі.
Долинка. Іще одне село, якого не було у програмі. Уже на зворотному шляху заїхали сюди пошукати палац Бидловських позаминулого століття.
Він виявився у приватній власності і за парканом, але кого то вже могло спинити… Хто в дірки, хто верхом, і ось він уже перед нами.
Власне, колишній палац видає лише колонада у класичному стилі. У реєстрах пам’яток він ніяк не значиться.
Перед фасадом, дещо неочікувано, - пам’ятник Гагаріну, видно, ще з часів, коли тут був колгосп чи щось таке.
Наостанок ми ще й встигли обмінятись парою ласкавих із нинішнім хазяїном (хоча, певшіше, орендарем) маєтку, що якраз під’їхав на своїй євроблясі. Тим часом короткий осінній день повертав уже на темінь, а на нас чекала дорога назад. Хоча хтозна скільки ще таких забутих цікавинок є лише в одному цьому районі, а надто - у всіх районах України.
Цю поїздку сміло можна назвати саме словом експедиція, а не екскурсія (щось банальне по давно встановленому розпорядку з монотонним гудінням гіда протягом усього дня). Окрім вищезазначеного палацу, у плані було ще кілька точок на районі, а ще більше цікавинок поза програмою знайшли по ходу діла.
Та і погода, як для середини листопада, радувала з самого ранку.
Цибулів. Єдине смт району, якого якраз таки в програмі не було взагалі, просто їхали повз. А по факту знайшли одразу три цікавих об’єкта (а скільки таких нікому невідомих містечок по всій Україні чекає своєї хвилини слави?)
Над дорогою помітили колишній будинок управляючого цукровим заводом, який ніяк не можна проминути просто так.
В радянські часи був школою, зараз частково відбудовується під щось нове.
Навіть якщо забути дату будівництва, не треба лізти ні в які довідники, щоб пригадати.
Трішки кріпоти по сусідству:
Якщо є будинок управляючого заводом, то де ж сам завод? А ось він, за пару хвилин ходу, на березі мальовничого ставка.
Зараз не діє, але поки що на диво цілий. Над водою виглядає особливо масштабно та ефектно.
Трохи далі придивились до ще однієї явно дореволюційної споруди.
Зараз це селищна лікарня, а от про її первісне призначення думки аборигенів розділились. Бабця на вулиці сказала, що то і була лікарня від початку, а фельдшер всередині - що кінний манеж.
Водонапірна вежа по сусідству:
Додаткову мімімішність забезпечило пару цуциків з мамкою, що крутились у дворі.
Хейлове. На в’їзді в село нас ще зустрів вказівник «Петрівка» - саме так воно називалось у радянські часи і тільки недавно отримало назад свою історичну назву (якийсь Хейло його заснував…)
Єдина пам’ятка - церква Вознесіння Господнього першої половини 19 ст., яку видно ще здалеку на під’їзді до села.
Бруднющий і водночас такий представницький цап.
Але навіть не старовинна дерев’яна церква стала для нас найбільшим відкриттям у Хейловому, а… сови.
Величезні, очуменні і шикарні сови! У житті, здається, не бачив їх у дикій природі, а тут - ціла зграя, що обсіла дерево біля церкви і майже умудрилась залишитись непоміченою.
Це вже потім, із-за шуму людей і підвищеної до себе уваги почали вони статечно й неохоче розлітатись на сусідні дерева.
Халаїдове. Тутешня церква кам’яна, відносно нова - 1913 року, і чи не найгарніша у районі.
Привіт із 90-х. Скучили?
З тилу церква виглядає невеликою, а от якщо обійти її збоку і спереду, можна оцінити реальний розмах.
Деталі:
Інтер’єр:
Убранство двору:
Живність:
Церква традиційно на пагорбі, із нього відкриваються види на село (і чийсь шикарний паркан).
Монастирище. Центр району із населенням у 9 тисяч. Зазвичай такі зневажливо називають селами, але це не той випадок. Місто дійсно виглядає як місто, переважно багатоповерхової забудови, компактне. До Вінниці звідси ледь не вдвічі ближче, ніж до Черкас, то й район певний час відносився до Вінницької області.
У Монастирищі зупинялись для фото тільки біля костьолу, тому передам враження на словах. Місто має небагато пам’яток, але виглядає досить фотогенічним за рахунок перепадів рельєфу і ставків, од яких відкриваються види на житлову забудову і храми.
Власне костьол, початку 19 ст., у радянські часи був перероблений на будинок культури, ним він є і понині. З вежами, певно, виглядав куди більш вражаюче.
Центральну площу тоді якраз реконструювали. Встановлять на ній (або і вже встановили) пам’ятник полковнику Івану Богуну, який під Монастирищем з 4-тисячним військом розгромив 15-тисячну польську армію.
Алея віковічних лип у центрі:
Летичівка. Північна околиця Монастирища, яка то стає районом міста, то адміністративно окремим селом. Зараз - другий варіант.
Окрасою села є дерев’яна церква Покрови Богоматері 1880 року, яка на даний момент знаходиться у зразково-показовому стані.
Поховання священника у дворі.
Церква так само стоїть на пагорбі.
Долинка. Іще одне село, якого не було у програмі. Уже на зворотному шляху заїхали сюди пошукати палац Бидловських позаминулого століття.
Він виявився у приватній власності і за парканом, але кого то вже могло спинити… Хто в дірки, хто верхом, і ось він уже перед нами.
Власне, колишній палац видає лише колонада у класичному стилі. У реєстрах пам’яток він ніяк не значиться.
Перед фасадом, дещо неочікувано, - пам’ятник Гагаріну, видно, ще з часів, коли тут був колгосп чи щось таке.
Наостанок ми ще й встигли обмінятись парою ласкавих із нинішнім хазяїном (хоча, певшіше, орендарем) маєтку, що якраз під’їхав на своїй євроблясі. Тим часом короткий осінній день повертав уже на темінь, а на нас чекала дорога назад. Хоча хтозна скільки ще таких забутих цікавинок є лише в одному цьому районі, а надто - у всіх районах України.