Чотири криворізькі незнайки
Цю замітку я хотів би присвятити чотирьом різним місцям у Кривому Розі, фотки з яких назбирались давно, та все руки не доходили розібрати. Вони несхожі між собою, знаходяться у різних частинах міста і знімались у різний час, але є в них одне спільне - всі вони невідомі широкому загалу.
1) Галковка
В кінці 19 ст. шляхтич Дмитро Гордійович Галковський отримує 600 десятин землі у Кривому Розі, які виявились багатими на поклади залізної руди. У 1886 році тут відкривається один з найбільших рудників регіону, спочатку Южно-Дніпровським товариством, якому недосвідчений у цій області Галковський здав землю в оренду на 10 років.
Потім він береться до справи уже сам, відкриває нові кар’єри, будує електростанцію, стає одним із найбагатших людей міста. Зворотною стороною медалі були пекельні умови праці гірників на цих рудниках.
І зрештою стихія, яка породила селище, його ж і поглинула. Зараз Галковка - мертвий топонім, який навряд щось скаже пересічному містянину. Майже всі об’єкти минулого втрачені, а територія Галковки являє собою суцільну зону обвалення (між Техбазою і Західним кладовищем), ходити в яку небезпечно і формально заборонено.
Єдиною збережено спорудою (не рахуючи електростанції, яка звідси далеко) є склеп Галковських на дореволюційному цвинтарі.
Саме кладовище давно потонуло в бур’янах і нагадують про нього хіба фрагменти старого муру, частково обвалені у прірву.
Сам склеп також потихеньку руйнується, тільки вишукана кладка під дахом виявляє в ньому старовинну красиву будівлю.
Підземелля давно спустошене і розграбоване, само собою.
Хтось розгубив:)
Головною ж метою мого з товаришем походу на Галковку було ось це озерце, утворене у провальній воронці.
Дощ усяко намагався нам завадити, але знайшли, обійшли, ще й донизу спустились.
З-поміж усіх ці фото найдавніші, 2011 ще року. Зараз важко сказати, наскільки могла збільшитись за цей час воронка, чи виросло від цього озеро, і чи є воно взагалі. Зона - примхлива й мінлива, і зволікань не прощає.
Подорожуючи Україною, ви можете бачити християнські храми ледь не всіх конфесій, мечеті, синагоги і навіть буддистський комплекс. А як щодо язичницького святилища?
2) Капище неоязичників заховалось у лісі між мікрорайонами Карачуни і Макулан.
Бував я там аж двічі: на розвідці, і вже як досвідчений провідник, хе-хе. У перший раз навіть застали якийсь обряд. Сучасні язичницькі жриці на вид звичайні собі дівчата у звичайному одязі.
Вхід, і ті ж самі дівчата на задньому плані.
Коли вони нарешті пішли, ми оглянули пам’ятку. Загалом це давнє «місце сили», яке було святилищем ще у дохристиянські часи. Досліджене погано, та і чорні археологи уже певно сперли все цінне.
Вважається, що це було капище Карачуна - божества, пов’язаного з зимовим сонцестоянням, темрявою, холодом і раптовою смертю (а жителі однойменного району живуть собі і не знають про походження його назви).
Навіть достеменно установили, що обряд на цьому місці здійснювався у найдовшу ніч року, і вогонь зі святилища, який символізував початок збільшення дня, розносився по домівках.
Улітку все веселіше виглядає, тільки от освітлення…
Перун стоїть окремо на узвишші.
Першоцвіти.
З гори відкривається вид на Карачунівське водосховище.
…яке влітку уже майже не видно за листям.
Раритетна скульптура на Миколаївському шосе, яким і вертаємось до цивілізації.
А ще тоді його перегороджували блок-пости - стояв тривожний 2014 рік і можна було очікувати чого завгодно…
3) Візирка
Чудовий приклад того, як природа відвойовує своє. Колись тут видобували у кар’єрах руду і пил стояв стіною, а зараз це найбільший заказник Криворіжжя.
Повз Візирку протікає Інгулець, який тут теж нічого такий.
Контакт з місцевою фауною встановлено.
Типові червоні криворізькі калюжі, нічого незвичного.
Основу заказнику становлять три рекультивовані затоплені кар’єри, розтягнуті ланцюжком із півдня на північ. Перший - Західний або Тельманівський.
Береги озер переважно уривчасті, але є і пологі спуски, люди там купались. Не можу судити наскільки це безпечно. А взагалі людей (і сміття) не дуже багато, бо все ж це далека південна околиця міста.
Середнє, найбільше озеро - Візирка Південна.
І найменше - Візирка Північна.
Як ви думаєте, де б у сучасній Україні зберігався до сьогодні стріт-арт зі Сталіним, і це було б нормою? Правильно, у музеї або на знімальному майданчику.
4) Знімальний майданчик фільму «Червоний»
Фільм, події якого відбуваються в ГУЛАГу, відзняли у 2016 році, узявши за основу декорацій старі заброшки у зоні обвалення шахти «Гвардійська». Власне, побачити це місце варто було одразу ж після того.
На даний момент усе цінне розкрадено, немає і основного антуражу - колючих дротів, вишок і т. д. Залишились тільки скелети будівель.
Підземелля і червона криворізька земля.
Рештки декорацій.
Судячи з великих круглих ємностей, колись це була солярня.
Майже через дорогу знаходиться церква Олександра Невського під відкритим небом, про яку я колись писав окремо. Станом на квітень цього року, вона, схоже, припинила своє існування (або служителі уносять все цінне, що малоймовірно). А шкода, було дуже атмосферне місце.
Узагалі ж зона обвалення «Гвардійської» продовжує поглинати все навколо. Вулиці, які ще є на картах, але не існують насправді, скелети будинків посеред непробудної тиші.
Чим не Прип’ять?
А прірва все ширше й ширше роззявляє пащу, помалу під’їдаючи все навколо себе, і хтозна, коли нарешті зможе насититись досхочу…
1) Галковка
В кінці 19 ст. шляхтич Дмитро Гордійович Галковський отримує 600 десятин землі у Кривому Розі, які виявились багатими на поклади залізної руди. У 1886 році тут відкривається один з найбільших рудників регіону, спочатку Южно-Дніпровським товариством, якому недосвідчений у цій області Галковський здав землю в оренду на 10 років.
Потім він береться до справи уже сам, відкриває нові кар’єри, будує електростанцію, стає одним із найбагатших людей міста. Зворотною стороною медалі були пекельні умови праці гірників на цих рудниках.
І зрештою стихія, яка породила селище, його ж і поглинула. Зараз Галковка - мертвий топонім, який навряд щось скаже пересічному містянину. Майже всі об’єкти минулого втрачені, а територія Галковки являє собою суцільну зону обвалення (між Техбазою і Західним кладовищем), ходити в яку небезпечно і формально заборонено.
Єдиною збережено спорудою (не рахуючи електростанції, яка звідси далеко) є склеп Галковських на дореволюційному цвинтарі.
Саме кладовище давно потонуло в бур’янах і нагадують про нього хіба фрагменти старого муру, частково обвалені у прірву.
Сам склеп також потихеньку руйнується, тільки вишукана кладка під дахом виявляє в ньому старовинну красиву будівлю.
Підземелля давно спустошене і розграбоване, само собою.
Хтось розгубив:)
Головною ж метою мого з товаришем походу на Галковку було ось це озерце, утворене у провальній воронці.
Дощ усяко намагався нам завадити, але знайшли, обійшли, ще й донизу спустились.
З-поміж усіх ці фото найдавніші, 2011 ще року. Зараз важко сказати, наскільки могла збільшитись за цей час воронка, чи виросло від цього озеро, і чи є воно взагалі. Зона - примхлива й мінлива, і зволікань не прощає.
Подорожуючи Україною, ви можете бачити християнські храми ледь не всіх конфесій, мечеті, синагоги і навіть буддистський комплекс. А як щодо язичницького святилища?
2) Капище неоязичників заховалось у лісі між мікрорайонами Карачуни і Макулан.
Бував я там аж двічі: на розвідці, і вже як досвідчений провідник, хе-хе. У перший раз навіть застали якийсь обряд. Сучасні язичницькі жриці на вид звичайні собі дівчата у звичайному одязі.
Вхід, і ті ж самі дівчата на задньому плані.
Коли вони нарешті пішли, ми оглянули пам’ятку. Загалом це давнє «місце сили», яке було святилищем ще у дохристиянські часи. Досліджене погано, та і чорні археологи уже певно сперли все цінне.
Вважається, що це було капище Карачуна - божества, пов’язаного з зимовим сонцестоянням, темрявою, холодом і раптовою смертю (а жителі однойменного району живуть собі і не знають про походження його назви).
Навіть достеменно установили, що обряд на цьому місці здійснювався у найдовшу ніч року, і вогонь зі святилища, який символізував початок збільшення дня, розносився по домівках.
Улітку все веселіше виглядає, тільки от освітлення…
Перун стоїть окремо на узвишші.
Першоцвіти.
З гори відкривається вид на Карачунівське водосховище.
…яке влітку уже майже не видно за листям.
Раритетна скульптура на Миколаївському шосе, яким і вертаємось до цивілізації.
А ще тоді його перегороджували блок-пости - стояв тривожний 2014 рік і можна було очікувати чого завгодно…
3) Візирка
Чудовий приклад того, як природа відвойовує своє. Колись тут видобували у кар’єрах руду і пил стояв стіною, а зараз це найбільший заказник Криворіжжя.
Повз Візирку протікає Інгулець, який тут теж нічого такий.
Контакт з місцевою фауною встановлено.
Типові червоні криворізькі калюжі, нічого незвичного.
Основу заказнику становлять три рекультивовані затоплені кар’єри, розтягнуті ланцюжком із півдня на північ. Перший - Західний або Тельманівський.
Береги озер переважно уривчасті, але є і пологі спуски, люди там купались. Не можу судити наскільки це безпечно. А взагалі людей (і сміття) не дуже багато, бо все ж це далека південна околиця міста.
Середнє, найбільше озеро - Візирка Південна.
І найменше - Візирка Північна.
Як ви думаєте, де б у сучасній Україні зберігався до сьогодні стріт-арт зі Сталіним, і це було б нормою? Правильно, у музеї або на знімальному майданчику.
4) Знімальний майданчик фільму «Червоний»
Фільм, події якого відбуваються в ГУЛАГу, відзняли у 2016 році, узявши за основу декорацій старі заброшки у зоні обвалення шахти «Гвардійська». Власне, побачити це місце варто було одразу ж після того.
На даний момент усе цінне розкрадено, немає і основного антуражу - колючих дротів, вишок і т. д. Залишились тільки скелети будівель.
Підземелля і червона криворізька земля.
Рештки декорацій.
Судячи з великих круглих ємностей, колись це була солярня.
Майже через дорогу знаходиться церква Олександра Невського під відкритим небом, про яку я колись писав окремо. Станом на квітень цього року, вона, схоже, припинила своє існування (або служителі уносять все цінне, що малоймовірно). А шкода, було дуже атмосферне місце.
Узагалі ж зона обвалення «Гвардійської» продовжує поглинати все навколо. Вулиці, які ще є на картах, але не існують насправді, скелети будинків посеред непробудної тиші.
Чим не Прип’ять?
А прірва все ширше й ширше роззявляє пащу, помалу під’їдаючи все навколо себе, і хтозна, коли нарешті зможе насититись досхочу…