Подільська Англія і собака на сіні
Один з найгарніших палаців України із українців майже ніхто не бачив. А якщо і бачили, то максимум на фото. І справа не скільки у складному місцезнаходженні (у глибинку Монастирищенського району добратись цілком реально), а що це об’єкт Міністерства Оборони України.
А які можуть бути відвідини військових об’єктів (хоч і недіючих), коли у нас війна, тим більше у складі організованої групи, хай і невеличкої? Тож все написане й сфотографоване далі сприймайте виключно як витвір моєї хворої уяви, і вперед.
Отже, ми у селі Леськове, що за 7 км від Монастирища - трусити бруківкою сюди усього нічого. Маєток оточений парканом, коло воріт цілком радянське КПП.
З деяких точок відкриваються види на село.
Люди служиві виїхали з об’єкту пару років тому. Але ще є охорона, а густий парк приховує в собі масу будівель. Місцями він нагадує Прип’ять - покинутий і з аурою режимної зони.
Більшість будівель старовинні, як от канцелярія економії.
Певно, флігель.
Погріб.
Історія маєтку почалась у 1772 або 1801 році, коли Леськове з сусіднім Хейловим купив шляхтич Маріан Даховський. За нього тут збудували невеликий палацик, який і досі стоїть у глибині парку, аж біля ставу.
Досить велика для нас рідкість, коли в межах однієї маєтності зберіглось два покоління палаців.
Поруч - будиночок садівника з вишуканим дерев’яним ґанком.
Син Маріана, Олександр, з дружиною Гоноратою пристойно збільшили статки родини, заклавши підґрунтя для будівництва великого палацу. Але звели його вже їх діти, Казимир та Карл. Будучи активними англоманами, вони створили подібного до замку цегляного красеня у стилі тюдорівської готики, оточеного ландшафтним парком. Імені архітектора цього дива історія не зберегла.
Єдиним спадкоємцем маєтку став син Казимира, Тадеуш. Повернувшись сюди після навчання у Європі, він перебудовує палац, збільшивши його площу майже вдвічі. Незважаючи на відмінність форм старої і нової частин, палац виглядає вкрай цілісно і композиційно довершено.
Архітектор перебудови - Цехановський, але фактично він лише виконував розпорядження пана Тадеуша, який сам був інженером за фахом.
Узагалі цікавим та епатажним виявився цей пан. Ще більший англоман та заядлий любитель коней. У маєтку з’явились тоді великі конюшні, іподром, маніж. Коні Даховського високо цінувались в Європі, а сам він був чудовим вершником.
З 1912 року селяни мали змогу побачити і рідкісного на той час залізного коня - автомобіль. До речі, у селі пан - поборник алкоголізму - відкрив ніякий там не шинок, а чайну, де безкоштовно пригощали чаєм та печивом.
Тікаючи у 1917 році, Даховський щось таке хороше наобіцяв своїм селянам, якщо збережуть палац до його ймовірного повернення. Повернутись йому не судилось (тільки на короткий час у 1942, під час окупації), але так чи інакше палац вистояв, хоча у навколишніх селах вони горіли тоді аж бігом.
У радянські часи він був будинком відпочинку працівників КиївЦукорТресту та піонерським табором. Погано стало, коли перейшов у військове відомство, спочатку як санаторій (фактично божевільня для солдат із скаліченою на війні психікою), потім - склад медикаментів.
Десь тоді ж його обсадили впритул деревами, які не тільки додають похмурості сучасному виду, але й підривають корінням стіни та фундамент.
У незалежній Україні садиба довго залишалась закритим військовим об’єктом, в останні роки військові виїхали. Тим не менш, земля досі на балансі Міноборони. Міністерство Культури вже не раз зверталось щодо передачі їм маєтності, але у зв’язку з війною їм відмовили.
У цій ситуації Міноборони виступає своєрідною собакою на сіні, без толку тримаючи за собою цей шматочок - давно порожній, на бездоріжжі і за сотні кілометрів від зони бойових дій. А палац тим часом відчутно тріскається та обростає деревами.
Але навіть у такому виді він вражаючий. Не маючи змогу зайти всередину, його хочеться обходити навколо, ще і ще. Задираючи голову високо догори…
…і придивляючись до найрізноманітніших деталей та форм.
Довкола стін палацу створена система сходів і терас, що дозволяють поглянути на нього як би із різних рівнів.
І звісно ж, зазирати у вікна. По факту там жах, частина перекриттів та дахів обвалилась, все аварійне.
Але можна знайти і цікаве й вражаюче, одні гвинтові сходи чого варті.
Маркована цегла з літерою D або TD, за ініціалами власника.
На найвищій вежі колись був оглядовий майданчик, звідки відкривався вид на багато кілометрів навколо, зокрема на місто Монастирище.
У колишньому англійському парку повно залишків різних огорож, фонтанів…
Особливо багато ваз різного ступеню руйнації.
Парк виходить на ставок з острівцем на річці Конелці. Зараз його вже встигли охрестити островом Кохання, хоча брутальні англомани Даховські від такої назви певно перевертаються у трунах.
Під час нашого візиту сонце стояло строго навпроти ставу, тому сфотографував його уже на ходу із вікна машини.
Неймовірна, але вмираюча садиба та ідеальна листопадова погода так чи інакше наштовхували на поетичний лад. І звісно надія, примарна, та поки що жива, що станеться диво і цю перлину встигнуть урятувати. Тому й закінчити цю замітку хотілось би поезією, а саме словами маловідомої пісні.
Неизвестно когда по закону случайных чудес повторится сияние.
Траектории крохотных этих существ неизвестны заранее.
Нужно только надеяться, не сомневаться - бред любой может сбыться,
И когда-нибудь снова небеса озарятся, волшебство повторится.
(але жити в той час ні мені, ні вам, найпевніше, не доведеться).
А які можуть бути відвідини військових об’єктів (хоч і недіючих), коли у нас війна, тим більше у складі організованої групи, хай і невеличкої? Тож все написане й сфотографоване далі сприймайте виключно як витвір моєї хворої уяви, і вперед.
Отже, ми у селі Леськове, що за 7 км від Монастирища - трусити бруківкою сюди усього нічого. Маєток оточений парканом, коло воріт цілком радянське КПП.
З деяких точок відкриваються види на село.
Люди служиві виїхали з об’єкту пару років тому. Але ще є охорона, а густий парк приховує в собі масу будівель. Місцями він нагадує Прип’ять - покинутий і з аурою режимної зони.
Більшість будівель старовинні, як от канцелярія економії.
Певно, флігель.
Погріб.
Історія маєтку почалась у 1772 або 1801 році, коли Леськове з сусіднім Хейловим купив шляхтич Маріан Даховський. За нього тут збудували невеликий палацик, який і досі стоїть у глибині парку, аж біля ставу.
Досить велика для нас рідкість, коли в межах однієї маєтності зберіглось два покоління палаців.
Поруч - будиночок садівника з вишуканим дерев’яним ґанком.
Син Маріана, Олександр, з дружиною Гоноратою пристойно збільшили статки родини, заклавши підґрунтя для будівництва великого палацу. Але звели його вже їх діти, Казимир та Карл. Будучи активними англоманами, вони створили подібного до замку цегляного красеня у стилі тюдорівської готики, оточеного ландшафтним парком. Імені архітектора цього дива історія не зберегла.
Єдиним спадкоємцем маєтку став син Казимира, Тадеуш. Повернувшись сюди після навчання у Європі, він перебудовує палац, збільшивши його площу майже вдвічі. Незважаючи на відмінність форм старої і нової частин, палац виглядає вкрай цілісно і композиційно довершено.
Архітектор перебудови - Цехановський, але фактично він лише виконував розпорядження пана Тадеуша, який сам був інженером за фахом.
Узагалі цікавим та епатажним виявився цей пан. Ще більший англоман та заядлий любитель коней. У маєтку з’явились тоді великі конюшні, іподром, маніж. Коні Даховського високо цінувались в Європі, а сам він був чудовим вершником.
З 1912 року селяни мали змогу побачити і рідкісного на той час залізного коня - автомобіль. До речі, у селі пан - поборник алкоголізму - відкрив ніякий там не шинок, а чайну, де безкоштовно пригощали чаєм та печивом.
Тікаючи у 1917 році, Даховський щось таке хороше наобіцяв своїм селянам, якщо збережуть палац до його ймовірного повернення. Повернутись йому не судилось (тільки на короткий час у 1942, під час окупації), але так чи інакше палац вистояв, хоча у навколишніх селах вони горіли тоді аж бігом.
У радянські часи він був будинком відпочинку працівників КиївЦукорТресту та піонерським табором. Погано стало, коли перейшов у військове відомство, спочатку як санаторій (фактично божевільня для солдат із скаліченою на війні психікою), потім - склад медикаментів.
Десь тоді ж його обсадили впритул деревами, які не тільки додають похмурості сучасному виду, але й підривають корінням стіни та фундамент.
У незалежній Україні садиба довго залишалась закритим військовим об’єктом, в останні роки військові виїхали. Тим не менш, земля досі на балансі Міноборони. Міністерство Культури вже не раз зверталось щодо передачі їм маєтності, але у зв’язку з війною їм відмовили.
У цій ситуації Міноборони виступає своєрідною собакою на сіні, без толку тримаючи за собою цей шматочок - давно порожній, на бездоріжжі і за сотні кілометрів від зони бойових дій. А палац тим часом відчутно тріскається та обростає деревами.
Але навіть у такому виді він вражаючий. Не маючи змогу зайти всередину, його хочеться обходити навколо, ще і ще. Задираючи голову високо догори…
…і придивляючись до найрізноманітніших деталей та форм.
Довкола стін палацу створена система сходів і терас, що дозволяють поглянути на нього як би із різних рівнів.
І звісно ж, зазирати у вікна. По факту там жах, частина перекриттів та дахів обвалилась, все аварійне.
Але можна знайти і цікаве й вражаюче, одні гвинтові сходи чого варті.
Маркована цегла з літерою D або TD, за ініціалами власника.
На найвищій вежі колись був оглядовий майданчик, звідки відкривався вид на багато кілометрів навколо, зокрема на місто Монастирище.
У колишньому англійському парку повно залишків різних огорож, фонтанів…
Особливо багато ваз різного ступеню руйнації.
Парк виходить на ставок з острівцем на річці Конелці. Зараз його вже встигли охрестити островом Кохання, хоча брутальні англомани Даховські від такої назви певно перевертаються у трунах.
Під час нашого візиту сонце стояло строго навпроти ставу, тому сфотографував його уже на ходу із вікна машини.
Неймовірна, але вмираюча садиба та ідеальна листопадова погода так чи інакше наштовхували на поетичний лад. І звісно надія, примарна, та поки що жива, що станеться диво і цю перлину встигнуть урятувати. Тому й закінчити цю замітку хотілось би поезією, а саме словами маловідомої пісні.
Неизвестно когда по закону случайных чудес повторится сияние.
Траектории крохотных этих существ неизвестны заранее.
Нужно только надеяться, не сомневаться - бред любой может сбыться,
И когда-нибудь снова небеса озарятся, волшебство повторится.
(але жити в той час ні мені, ні вам, найпевніше, не доведеться).