Безалкогольний вояж у Немирів
Місто Немирів зручно розташувалось на трасі, що веде із Вінниці на південний схід, таким чином виступаючи своєрідними її воротами у цьому напрямку. Проїздом у Немирові я був уже хтозна-скільки разів, усе відкладаючи його огляд (доїхати легко, то колись таки виберусь). І минулої осені це нарешті сталося.
Головне у перші хвилини - це не встигнути розчаруватись у місті із-за виду його головної магістралі, яка одночасно являє собою базар з усіма наслідками. Красивих будівель тут від сили пару штук, швидко глянемо на них і втечемо з цього хаосу дивитись те, що дійсно заслуговує уваги.
На тлі убогих кіосків та павільйонів дуже симпатичною видається баптистська церква.
Вириваємось з ринку, а тут одразу краса - костьол Йосипа Обручника 1805 року.
За СРСР переживав не найкращі часи, вежі були зруйновані. За Незалежності храм якісно реконструювали, дуже близько до автентичного виду.
Навіть радянський будинок культури позаду більш-менш оригінальний.
А от церква через дорогу, освячена у 2008 році, в архітектурному плані вкрай убога.
Звідси уже зовсім близько до парку, де знаходиться чи не головна пам’ятка Немирова - палац Марії Щербатової, нині санаторій «Авангард».
Побувавши у володінні кількох польських родів, місто врешті-решт дісталось усюдисущим Потоцьким. В середині 19 ст. Болеслав Потоцький будує на руїнах старого замку палац.
Згодом місто дістається графині Марії Щербатовій, що приходилась Потоцьким родичкою по жіночій лінії. У 1880 році вона наказує розібрати старий палац, а ще через 5 років на цьому місці починають будувати новий.
Будівництво затягнулося на цілі десятиліття, і тому були певні причини. Поміщиця пару разів міняла архітекторів, поки споруда не почала нагадувати палац, який вона колись бачила в Англії і хотіла відтворити. Всередині мали бути сучасні на той час штуки, як то опалення та сантехніка.
Іншою ймовірною причиною називають пророцтво, за яким графиня мала померти із завершенням будівництва. Власне, майже так і сталось. Остаточного зовнішнього вигляду палац набув у 1917 році, а до завершення усіх внутрішніх робіт Щербатова так і не дожила.
Від початку Першої Світової графиня віддала свій палац під лазарет, сама ставши у ньому сестрою милосердя. Але ні цей факт, ні указ про недоторканність родини не врятували її від п’яного червоноармійця, який розстріляв Щербатову, а також її доньку і подругу у січні 1920 року. Історія зберегла ім’я виродка, але не бачу сенсу зайвий раз його згадувати. Деякі джерела пишуть, що розлючені містяни потім вчинили над ним самосуд.
Зараз палац якщо і не в ідеальному стані, то на тлі подібних споруд в Україні усе одно чудово збережений, як зсередини так і ззовні.
Головний вхід так само охороняють два лева.
А цією маленькою левицею по сусідству я просто не міг налюбуватись:)
Всередину санаторію можна вільно зайти, щоб оглянути інтер’єри. Чудовий вестибюль.
Портрет графині:
Один із барельєфів:
Ліпнина, статуї чи картини збереглись і в інших коридорах та залах.
Частково коридори освітлюються природнім шляхом через скляні стелі.
Трохи прогуляємось парком. Узагалі він гігантський, займає 85 га і тягнеться аж до ставків на Усті. Оглянули тільки невелику його частину.
Звертає на себе увагу старовинна водонапірна вежа. От її б не завадило підштукатурити.
Колись був фонтан.
А от лабіринт із кущів і досі є. Окрім головного корпусу, є ще кілька, а також їдальні і т. п., але вони являють собою типові зразки радянського бруталізму, які хочеться пошвидше розвидіти.
Є в парку і радянські скульптури. З оленями аж дві, і не було ж комусь лінь відбивати їм роги.
Вертаємось на магістраль і рухаємось убік автостанції. Дорога проходить повз спиртовий завод, бренд якого набагато популярніший за всі пам’ятки міста разом узяті.
Ставок при заводі:
Саме за Марії Щербатової у місті з’явилась винокурня, що переросла в виробника одного з найпопулярніших горілчаних брендів на пострадянському просторі. Завдяки їй збудували і гідроелектростанцію. Зараз ця споруда, суміщена з паровим млином 1862 року, є однією з візитівок Немирова.
Знаходиться вона просто над дорогою і своїм зовнішнім видом мало кого залишить байдужим.
Внутрішній двір. Темна частина - електростанція, світла - млин. За призначенням вони зараз не працюють, а так хотілось, щоб ця краса жила якнайдовше…
От табличка мене поставила в тупик, бо на всіх картах і записах річка називається Устя, а тут раптом - Замчик.
Чубате.
Перейшовши міст-греблю, варто звернути на першу вулицю направо і пройти нею паралельно берегу ставка. Скоро приватний сектор скінчиться і ви опинитесь у приємній лісомузі понад річкою.
Від води відкриваються види у різні боки. Спиртовий завод:
Млин-електростанція:
І звісно, пізнавані вершечки храмів середмістя:
Вцілому Немирів залишив дуже приємні враження і сподобався чи не найбільше з усіх райцентрів Вінничини, бачених мною до цього моменту.
Але це ж навіть не все, що можна тут знайти. На крайній півночі є ще один менший млин та православний монастир. А за 4 км на південно-схід від міста знаходяться земляні вали древнього городища, яке часто називають скіфським, але своїм віком воно сягає аж залізного віку й трипільської культури.
Головне у перші хвилини - це не встигнути розчаруватись у місті із-за виду його головної магістралі, яка одночасно являє собою базар з усіма наслідками. Красивих будівель тут від сили пару штук, швидко глянемо на них і втечемо з цього хаосу дивитись те, що дійсно заслуговує уваги.
На тлі убогих кіосків та павільйонів дуже симпатичною видається баптистська церква.
Вириваємось з ринку, а тут одразу краса - костьол Йосипа Обручника 1805 року.
За СРСР переживав не найкращі часи, вежі були зруйновані. За Незалежності храм якісно реконструювали, дуже близько до автентичного виду.
Навіть радянський будинок культури позаду більш-менш оригінальний.
А от церква через дорогу, освячена у 2008 році, в архітектурному плані вкрай убога.
Звідси уже зовсім близько до парку, де знаходиться чи не головна пам’ятка Немирова - палац Марії Щербатової, нині санаторій «Авангард».
Побувавши у володінні кількох польських родів, місто врешті-решт дісталось усюдисущим Потоцьким. В середині 19 ст. Болеслав Потоцький будує на руїнах старого замку палац.
Згодом місто дістається графині Марії Щербатовій, що приходилась Потоцьким родичкою по жіночій лінії. У 1880 році вона наказує розібрати старий палац, а ще через 5 років на цьому місці починають будувати новий.
Будівництво затягнулося на цілі десятиліття, і тому були певні причини. Поміщиця пару разів міняла архітекторів, поки споруда не почала нагадувати палац, який вона колись бачила в Англії і хотіла відтворити. Всередині мали бути сучасні на той час штуки, як то опалення та сантехніка.
Іншою ймовірною причиною називають пророцтво, за яким графиня мала померти із завершенням будівництва. Власне, майже так і сталось. Остаточного зовнішнього вигляду палац набув у 1917 році, а до завершення усіх внутрішніх робіт Щербатова так і не дожила.
Від початку Першої Світової графиня віддала свій палац під лазарет, сама ставши у ньому сестрою милосердя. Але ні цей факт, ні указ про недоторканність родини не врятували її від п’яного червоноармійця, який розстріляв Щербатову, а також її доньку і подругу у січні 1920 року. Історія зберегла ім’я виродка, але не бачу сенсу зайвий раз його згадувати. Деякі джерела пишуть, що розлючені містяни потім вчинили над ним самосуд.
Зараз палац якщо і не в ідеальному стані, то на тлі подібних споруд в Україні усе одно чудово збережений, як зсередини так і ззовні.
Головний вхід так само охороняють два лева.
А цією маленькою левицею по сусідству я просто не міг налюбуватись:)
Всередину санаторію можна вільно зайти, щоб оглянути інтер’єри. Чудовий вестибюль.
Портрет графині:
Один із барельєфів:
Ліпнина, статуї чи картини збереглись і в інших коридорах та залах.
Частково коридори освітлюються природнім шляхом через скляні стелі.
Трохи прогуляємось парком. Узагалі він гігантський, займає 85 га і тягнеться аж до ставків на Усті. Оглянули тільки невелику його частину.
Звертає на себе увагу старовинна водонапірна вежа. От її б не завадило підштукатурити.
Колись був фонтан.
А от лабіринт із кущів і досі є. Окрім головного корпусу, є ще кілька, а також їдальні і т. п., але вони являють собою типові зразки радянського бруталізму, які хочеться пошвидше розвидіти.
Є в парку і радянські скульптури. З оленями аж дві, і не було ж комусь лінь відбивати їм роги.
Вертаємось на магістраль і рухаємось убік автостанції. Дорога проходить повз спиртовий завод, бренд якого набагато популярніший за всі пам’ятки міста разом узяті.
Ставок при заводі:
Саме за Марії Щербатової у місті з’явилась винокурня, що переросла в виробника одного з найпопулярніших горілчаних брендів на пострадянському просторі. Завдяки їй збудували і гідроелектростанцію. Зараз ця споруда, суміщена з паровим млином 1862 року, є однією з візитівок Немирова.
Знаходиться вона просто над дорогою і своїм зовнішнім видом мало кого залишить байдужим.
Внутрішній двір. Темна частина - електростанція, світла - млин. За призначенням вони зараз не працюють, а так хотілось, щоб ця краса жила якнайдовше…
От табличка мене поставила в тупик, бо на всіх картах і записах річка називається Устя, а тут раптом - Замчик.
Чубате.
Перейшовши міст-греблю, варто звернути на першу вулицю направо і пройти нею паралельно берегу ставка. Скоро приватний сектор скінчиться і ви опинитесь у приємній лісомузі понад річкою.
Від води відкриваються види у різні боки. Спиртовий завод:
Млин-електростанція:
І звісно, пізнавані вершечки храмів середмістя:
Вцілому Немирів залишив дуже приємні враження і сподобався чи не найбільше з усіх райцентрів Вінничини, бачених мною до цього моменту.
Але це ж навіть не все, що можна тут знайти. На крайній півночі є ще один менший млин та православний монастир. А за 4 км на південно-схід від міста знаходяться земляні вали древнього городища, яке часто називають скіфським, але своїм віком воно сягає аж залізного віку й трипільської культури.