Золото Білої Криниці
Минулого літа відкрив для себе в українській Буковині абсолютно румунське місто, а тепер настав час побувати в ще більш незвичній точці Чернівецької області - старообрядницькому селі. За ним я і вирушив у глибинку Глибоцького району, аж на кордон із Румунією.
Добиратись до Білої Криниці незручно. Автобус із Чернівців вирушає туди о 12 дня, і по прибутті одразу ж вертає назад. Тому опорною точкою я обрав найближче село Старий Вовчинець, до якого транспорт дещо частіший - раз на 3 години. У Старому Вовчинці асфальт закінчується, і до цілі треба пройти ще 5 км ґрунтово-гравійною дорогою.
Але то не так і далеко, особливо того дня. Мені вдалось потрапити на Буковину в короткий період золотої осені, та ще й погода була на диво чудесна.
Той момент, коли не треба підмальовувати в фотошопі ні колір, ні насиченість - природа усе сама досконало розфарбувала.
А скоро на горизонті з’являться і пам’ятки Білої Криниці.
Поняття старообрядців виникло у середині 17 ст., коли патріарх московський Никон змінив прийнятні з часів хрещення Русі канони і книги, уніфікувавши їх із грецькими. Значна частина вірян не сприйняла ці нововведення, за що була жорстоко переслідувана.
Утікаючи від страт та репресій, старообрядці селились у найвіддаленіших районах, а то і за кордоном. Навіть у Османській імперії - виходить, що гніт учорашніх братів у вірі у дикій Московії був страшнішим за ставлення шалених ісламістів. От і австрійській імператор Йосип ІІ у 1784 році дозволив оселитись на своїх землям 22 родинам та 7 монахам-старообрядцям.
Образно село називали Липованським Єрусалимом. Липовани - група вірян, що отримала таку назву, бо носять лапті.
Але якщо ще на початку 20 ст. у Білій Криниці було 20 культових споруд, після нашестя радянських визволителів залишилось тільки два храми…
Незважаючи на це, село прекрасне, одне з найяскравіших, які я бачив. Якщо поняття намолених місць не видумане, то ось воно. Чарівне й неперевершене, де буквально фізично можна відчути справжню благодать.
Саме село виявилось напрочуд безлюдним, зараз тут проживає лише півтори сотні чоловік. Мені цікаво було б послухати їх говірку - чисту, застиглу в часі російську мову, але не було від кого. Пару-трійку людей, яких я бачив у дворах, десь із них магічно зникали при наближенні чужого, а може просто так збіглося.
Вода у колодязях має білуватий відтінок із-за вапнякового осаду. Звідси, власне, і назва.
Світ, застиглий у часі:
Найстаріша церква села, Козьми і Дем’яна, збудована в кінці 18, сильно перебудована у середині 19 ст. Має цегляний низ і дерев’яні верхи.
Поруч є «тепла» дерев’яна церква, схожа на давні буковинські храми хатнього типу, але це вже сучасна споруда.
Та найбільш вражаючим є Успенський собор 1900-08 років, яскравий зразок руського зодчества і одна з найгарніших будівель усієї Чернівецької області.
Усі будівельні матеріали везли сюди аж із Москви, навіть землю російську засипали під фундамент.
Той випадок, коли був і час, і бажання зафіксувати якнайбільше деталей. Різнокольорова кераміка й каміння, і абсолютно досконалі форми.
А які в них вікна, а які ґрати…
Одна біда - усі двері наглухо зачинені, і так само нікого навколо. Той день було якраз свято Покрови, тому я здивувався. Чи не відмічають старообрядці його, чи там вже й нема толком кому…
Стилістично споріднений мур навколо собору:
Лише у 1971 році канонічна православна церква визнала всі старообрядницькі звичаї рівними до нових, а у 2000 принесла покаяння за старі переслідування.
Я ж покидаю Білу Криницю і від всієї душі бажаю їй вижити та зберегти свій особливий дух.
Під’їхавши назад попуткою, мав ще трохи часу у Старому Вовчинці. Можна було насолодитись сільською ідилією, від нічого робити фотографуючи їх живність і панорами яскравої осені навколо.
Добиратись до Білої Криниці незручно. Автобус із Чернівців вирушає туди о 12 дня, і по прибутті одразу ж вертає назад. Тому опорною точкою я обрав найближче село Старий Вовчинець, до якого транспорт дещо частіший - раз на 3 години. У Старому Вовчинці асфальт закінчується, і до цілі треба пройти ще 5 км ґрунтово-гравійною дорогою.
Але то не так і далеко, особливо того дня. Мені вдалось потрапити на Буковину в короткий період золотої осені, та ще й погода була на диво чудесна.
Той момент, коли не треба підмальовувати в фотошопі ні колір, ні насиченість - природа усе сама досконало розфарбувала.
А скоро на горизонті з’являться і пам’ятки Білої Криниці.
Поняття старообрядців виникло у середині 17 ст., коли патріарх московський Никон змінив прийнятні з часів хрещення Русі канони і книги, уніфікувавши їх із грецькими. Значна частина вірян не сприйняла ці нововведення, за що була жорстоко переслідувана.
Утікаючи від страт та репресій, старообрядці селились у найвіддаленіших районах, а то і за кордоном. Навіть у Османській імперії - виходить, що гніт учорашніх братів у вірі у дикій Московії був страшнішим за ставлення шалених ісламістів. От і австрійській імператор Йосип ІІ у 1784 році дозволив оселитись на своїх землям 22 родинам та 7 монахам-старообрядцям.
Образно село називали Липованським Єрусалимом. Липовани - група вірян, що отримала таку назву, бо носять лапті.
Але якщо ще на початку 20 ст. у Білій Криниці було 20 культових споруд, після нашестя радянських визволителів залишилось тільки два храми…
Незважаючи на це, село прекрасне, одне з найяскравіших, які я бачив. Якщо поняття намолених місць не видумане, то ось воно. Чарівне й неперевершене, де буквально фізично можна відчути справжню благодать.
Саме село виявилось напрочуд безлюдним, зараз тут проживає лише півтори сотні чоловік. Мені цікаво було б послухати їх говірку - чисту, застиглу в часі російську мову, але не було від кого. Пару-трійку людей, яких я бачив у дворах, десь із них магічно зникали при наближенні чужого, а може просто так збіглося.
Вода у колодязях має білуватий відтінок із-за вапнякового осаду. Звідси, власне, і назва.
Світ, застиглий у часі:
Найстаріша церква села, Козьми і Дем’яна, збудована в кінці 18, сильно перебудована у середині 19 ст. Має цегляний низ і дерев’яні верхи.
Поруч є «тепла» дерев’яна церква, схожа на давні буковинські храми хатнього типу, але це вже сучасна споруда.
Та найбільш вражаючим є Успенський собор 1900-08 років, яскравий зразок руського зодчества і одна з найгарніших будівель усієї Чернівецької області.
Усі будівельні матеріали везли сюди аж із Москви, навіть землю російську засипали під фундамент.
Той випадок, коли був і час, і бажання зафіксувати якнайбільше деталей. Різнокольорова кераміка й каміння, і абсолютно досконалі форми.
А які в них вікна, а які ґрати…
Одна біда - усі двері наглухо зачинені, і так само нікого навколо. Той день було якраз свято Покрови, тому я здивувався. Чи не відмічають старообрядці його, чи там вже й нема толком кому…
Стилістично споріднений мур навколо собору:
Лише у 1971 році канонічна православна церква визнала всі старообрядницькі звичаї рівними до нових, а у 2000 принесла покаяння за старі переслідування.
Я ж покидаю Білу Криницю і від всієї душі бажаю їй вижити та зберегти свій особливий дух.
Під’їхавши назад попуткою, мав ще трохи часу у Старому Вовчинці. Можна було насолодитись сільською ідилією, від нічого робити фотографуючи їх живність і панорами яскравої осені навколо.