Вінницькі неМальдіви
Так і не знайшовши толком Швейцарію біля Ладижина, їдемо дивитись Мальдіви у Калинівському районі. Нє, раптом ви все життя копили гроші, готувались до затяжного перельоту… А виявляється, дуже схожі пейзажі можна знайти на озері у селі Черепашинці, і навіть летіти не треба, бо через нього тричі на день ходить прямий автобус із Вінниці.
Для початку завернули подивитись на красиву церкву 1888 року, яка трохи в іншу сторону.
Дзвіницю над бабинцем приліпили недавно, що одразу помітно. На тлі старовинної та вишуканої цегляної кладки вона геть не в тему, як і жерстяна цибулька.
Ні, це ще не ті самі Мальдіви, а звичайні ставки, які каскадом тягнуться через усе село. У освіжаючій вранішній імлі вони теж нічого такі.
Щоб дістатись озера, треба від центру йти у південному напрямку до кінця села та через ліс.
Але насправді замість нього більше хотілось показати ось це.
І це.
І ще ось це. І на цьому закінчити.
Я дуже стараюсь обходитись без матюків, але ж бля. І от що ще, окрім масових розстрілів, може врятувати наше суспільство? При тому що переважна більшість туди машинами добирається, і прибрати свинство за собою аж ніяк не було б важко.
Як на мене, громаді села терміново необхідно зробити в’їзд платним. Ниття і зрадофільства буде багато, але так хоч з’являться кошти тут прибратись.
Озеро утворилось у відпрацьованому кар’єрі (каоліновому, наче). Рівень води постійно потроху росте, потопляючи найближчі дерева, що помітно. До води ми підійшли десь із західного боку, де все виглядає не дуже вражаюче.
Тому вирушили навколо, за годинниковою стрілкою.
Стежка виводить нагору, і вже звідси відкриваються куди більш апетитні види.
Головним чином, із-за кольору води, якогось неймовірно-лазурно-бірюзового.
Панорама з краєчком обриву, що тримається на самому корінні.
І ще багато-багато таких нетипових для Поділля пейзажів.
Димки від вогнищ туристів, що стояли тут з палатками у дуже великій кількості.
На північно-східній стороні берег пологий, можна купатись. Дивно, але саме озеро досі не засрали, вода так само чиста й прозора. Прохолодна навіть після тижнів спеки, завдяки хтозна-якій глибині. Я хоч наплавався на кінець літа.
Багато і живності тут, пригучої та повзучої.
Наклацав ще панорам дорогою назад:
У 19 ст. Черепашинці належали родині Здєховських, які мали тут палац. Як водиться, стояв він у парку понад ставом. Зараз від палацу і сліду нема, у центрі - стандартний, але свіженький будинок культури, за яким і той самий парк починається.
Та і взагалі село напрочуд охайне і живе.
У сильно спотвореному виді устояла усипальниця Здєховських, із якої зробили з часом магазин. Від колись витонченої споруди залишився тільки перший поверх. На стіні досі видно явний слід замурованого головного порталу.
І навіть основи колон, що прикрашали його.
А от двері крипти якимось дивом збереглися - на них так само видні хрести.
Для початку завернули подивитись на красиву церкву 1888 року, яка трохи в іншу сторону.
Дзвіницю над бабинцем приліпили недавно, що одразу помітно. На тлі старовинної та вишуканої цегляної кладки вона геть не в тему, як і жерстяна цибулька.
Ні, це ще не ті самі Мальдіви, а звичайні ставки, які каскадом тягнуться через усе село. У освіжаючій вранішній імлі вони теж нічого такі.
Щоб дістатись озера, треба від центру йти у південному напрямку до кінця села та через ліс.
Але насправді замість нього більше хотілось показати ось це.
І це.
І ще ось це. І на цьому закінчити.
Я дуже стараюсь обходитись без матюків, але ж бля. І от що ще, окрім масових розстрілів, може врятувати наше суспільство? При тому що переважна більшість туди машинами добирається, і прибрати свинство за собою аж ніяк не було б важко.
Як на мене, громаді села терміново необхідно зробити в’їзд платним. Ниття і зрадофільства буде багато, але так хоч з’являться кошти тут прибратись.
Озеро утворилось у відпрацьованому кар’єрі (каоліновому, наче). Рівень води постійно потроху росте, потопляючи найближчі дерева, що помітно. До води ми підійшли десь із західного боку, де все виглядає не дуже вражаюче.
Тому вирушили навколо, за годинниковою стрілкою.
Стежка виводить нагору, і вже звідси відкриваються куди більш апетитні види.
Головним чином, із-за кольору води, якогось неймовірно-лазурно-бірюзового.
Панорама з краєчком обриву, що тримається на самому корінні.
І ще багато-багато таких нетипових для Поділля пейзажів.
Димки від вогнищ туристів, що стояли тут з палатками у дуже великій кількості.
На північно-східній стороні берег пологий, можна купатись. Дивно, але саме озеро досі не засрали, вода так само чиста й прозора. Прохолодна навіть після тижнів спеки, завдяки хтозна-якій глибині. Я хоч наплавався на кінець літа.
Багато і живності тут, пригучої та повзучої.
Наклацав ще панорам дорогою назад:
У 19 ст. Черепашинці належали родині Здєховських, які мали тут палац. Як водиться, стояв він у парку понад ставом. Зараз від палацу і сліду нема, у центрі - стандартний, але свіженький будинок культури, за яким і той самий парк починається.
Та і взагалі село напрочуд охайне і живе.
У сильно спотвореному виді устояла усипальниця Здєховських, із якої зробили з часом магазин. Від колись витонченої споруди залишився тільки перший поверх. На стіні досі видно явний слід замурованого головного порталу.
І навіть основи колон, що прикрашали його.
А от двері крипти якимось дивом збереглися - на них так само видні хрести.