Шо воно за Буковель і з чим його їдять
Буковель - це, по-перше, найпопулярніший гірськолижний курорт України, а по-друге, ще й найдорожчий. Уже першого факту було б достатньо, аби я ніколи не побував у цьому місці (бо асоціююсь з зимовим спортом приблизно як мальтійські тушканчики із запуском орбітальних станцій). Проте так склалося, що я все ж побував на Буковелі, завдяки роботі (принагідно й роботу можна похвалити, яка дає іноді такі можливості, а чому ні).
Тим більше, діло було у вересні, у «низький» сезон, коли підйомники простоюють, людей мало і т. д. У цей час на курорті усе одно є чим розважитись, як то рибалка, тролей, прокат квадроциклів, велосипедів, словом, за ваші гроші будь-який каприз, а головне, що можна брутально й безплатно на своїх двох сходити в гори. Тому найбільше фоток буде саме із гір, але і Буковелем мимоходом прогуляємось.
Курорт займає околицю села Поляниця і практично повністю складається з усіх можливих готелів, котеджів і тому подібних квадратних метрів, на яких можна заробити. Усі найближчі гори мають характерні лисини під траси, а небо над головами протяте дротами підйомників.
Вся інфраструктура виросла не так давно, починаючи з 2000 року.
Деякі новобудови виглядають дуже симпатично, особливо ось такі, стилізовані під автентичне прикарпатське житло.
Гори вранішні:
І такі дерев’яні котеджі мені сподобались.
Ще чого тут незвично багато, так це коней. Вони бродять тупо вільно, величезними табунами і де хочуть, логіки, хто їх тут тримає і як не загубити в цьому хаосі своїх, я так і не збагнув.
Одній коняці чи дуже добре, чи геть погано.
Є розваги й на воді. Озеро Молодості - найбільше рукотворне в Україні, глибиною до 15 метрів, розділене на зону для пляжного відпочинку та водних атракцій. У вересні для плавання уже холодно, але поруч є басейни з підігрівом. Не хочеться повторюватись, але були б гроші, а як витратити знайдеться.
Є у центрі містечка і менше озерце, для риболовлі.
Також присутня класична гірська річечка, тільки у межах Буковелю вона геть мутна і миршава.
Ну а тепер вийдемо з цивілізації у гори.
Зовсім недалеко треба пройти, аби пропали з-перед очей підйомники, які псують незайманість Карпат, і насолоджуватись їх дико зеленими мальовничими вершинами.
Тільки ліс, хмари і ледь помітний туман…
Для підкорення була вибрана найближча гора Бульчиньоха (1455 м), яка на навігаторах чомусь називалась Люда, і саме під такою назвою у нас фігурувала (зате як звучить - я побував на Люді:)). Доріжка до неї тягнеться в основному через ліс.
Дерево-арфа.
Непристойно багато в таку пору грибів, особливо виділяються красені-мухомори, яскраві, та й не бере ніхто.
Пляшка для масштабу.
Але повно і їстівних. Місцеві, які тут масово пасуться, таку дрібноту не беруть, чекають доки підросте.
Є і щось таке, невідомо що.
Незнані ягідки ніхто не бере, то і ми не будемо.
А от чорницю можна.
Часом ліс розступається і вдалині проглядають гори і полонини.
Десь на вершині Люди-Бульчиньохи:
Звідси відкривається панорамний вид на найближчі вершини Синяк (зліва) і Хом’як(?) (справа). До Синяка по карті усього нічого, але ми вже на собі відчули, що таке всього нічого гірськими стежками, тож фоткаємо усе що можна і помалу завертаємо назад.
Стежка до Синяка уходить різко вниз, і здається, що ось за цими смереками точно буде відкритий простір, а там насправді ще одні, то може, за ними… але це така собі гірська ілюзія.
До того ж слизько після недавніх дощів, та й виходити треба було раніше заради такого діла.
Дорогою назад можна додивитись ті ж самі гори з інших ракурсів, які до цього не бачили банально тому що були вони у нас за спиною.
А це просто майже повний вранішній місяць.
І особливі, як завжди у горах, заходи сонця.
Тим більше, діло було у вересні, у «низький» сезон, коли підйомники простоюють, людей мало і т. д. У цей час на курорті усе одно є чим розважитись, як то рибалка, тролей, прокат квадроциклів, велосипедів, словом, за ваші гроші будь-який каприз, а головне, що можна брутально й безплатно на своїх двох сходити в гори. Тому найбільше фоток буде саме із гір, але і Буковелем мимоходом прогуляємось.
Курорт займає околицю села Поляниця і практично повністю складається з усіх можливих готелів, котеджів і тому подібних квадратних метрів, на яких можна заробити. Усі найближчі гори мають характерні лисини під траси, а небо над головами протяте дротами підйомників.
Вся інфраструктура виросла не так давно, починаючи з 2000 року.
Деякі новобудови виглядають дуже симпатично, особливо ось такі, стилізовані під автентичне прикарпатське житло.
Гори вранішні:
І такі дерев’яні котеджі мені сподобались.
Ще чого тут незвично багато, так це коней. Вони бродять тупо вільно, величезними табунами і де хочуть, логіки, хто їх тут тримає і як не загубити в цьому хаосі своїх, я так і не збагнув.
Одній коняці чи дуже добре, чи геть погано.
Є розваги й на воді. Озеро Молодості - найбільше рукотворне в Україні, глибиною до 15 метрів, розділене на зону для пляжного відпочинку та водних атракцій. У вересні для плавання уже холодно, але поруч є басейни з підігрівом. Не хочеться повторюватись, але були б гроші, а як витратити знайдеться.
Є у центрі містечка і менше озерце, для риболовлі.
Також присутня класична гірська річечка, тільки у межах Буковелю вона геть мутна і миршава.
Ну а тепер вийдемо з цивілізації у гори.
Зовсім недалеко треба пройти, аби пропали з-перед очей підйомники, які псують незайманість Карпат, і насолоджуватись їх дико зеленими мальовничими вершинами.
Тільки ліс, хмари і ледь помітний туман…
Для підкорення була вибрана найближча гора Бульчиньоха (1455 м), яка на навігаторах чомусь називалась Люда, і саме під такою назвою у нас фігурувала (зате як звучить - я побував на Люді:)). Доріжка до неї тягнеться в основному через ліс.
Дерево-арфа.
Непристойно багато в таку пору грибів, особливо виділяються красені-мухомори, яскраві, та й не бере ніхто.
Пляшка для масштабу.
Але повно і їстівних. Місцеві, які тут масово пасуться, таку дрібноту не беруть, чекають доки підросте.
Є і щось таке, невідомо що.
Незнані ягідки ніхто не бере, то і ми не будемо.
А от чорницю можна.
Часом ліс розступається і вдалині проглядають гори і полонини.
Десь на вершині Люди-Бульчиньохи:
Звідси відкривається панорамний вид на найближчі вершини Синяк (зліва) і Хом’як(?) (справа). До Синяка по карті усього нічого, але ми вже на собі відчули, що таке всього нічого гірськими стежками, тож фоткаємо усе що можна і помалу завертаємо назад.
Стежка до Синяка уходить різко вниз, і здається, що ось за цими смереками точно буде відкритий простір, а там насправді ще одні, то може, за ними… але це така собі гірська ілюзія.
До того ж слизько після недавніх дощів, та й виходити треба було раніше заради такого діла.
Дорогою назад можна додивитись ті ж самі гори з інших ракурсів, які до цього не бачили банально тому що були вони у нас за спиною.
А це просто майже повний вранішній місяць.
І особливі, як завжди у горах, заходи сонця.