Одного туманного ранку
Навесні мені якось дуже закортіло подивитись затоплені кар’єри в Могилівці і Гнівані, що під Вінницею. На жаль, травень не балував стабільною погодою і призначений для веловилазки день почався із мжички й туману. Проте я не став міняти планів і все ж поїхав.
І першим селом, куди я звернув з траси, був Рівець на річці Ровець (ага, саме так:)). На краю села - великий став.
За греблею річка виривається на свободу, з шумом перекочуючись живописною кам’янистою долиною.
І перша невеличка приємна несподіванка - млин над греблею, хоч і з сучасною надбудовою, але свою явно дореволюційну атмосферу він зберіг.
Ну а далі поганенькою дорогою - у Могилівку.
Катаючись цими місцями майже за два роки до того, я проскочив це село навпростець, гадаючи, що тут немає нічого цікавого. А от цього разу уже роздивився його як слід.
Окрасою Могилівки є озеро, що утворилось в колишньому кар’єрі. Якісь кмітливі товариші обгородили його, обладнали пляж та альтанки й беруть гроші за вхід. Проте в таку погоду відпочивати там могли хіба якісь божевільні, тож із мене за в’їзд ніхто нічого не брав.
Всупереч моїм сподіванням, туман так і не розсіявся, і фото, на жаль, не можуть передати усієї краси цього місця, а надто незвичайного лазурного кольору води, якого вона набуває у сонячну погоду.
З однієї сторони насипали гарний піщаний пляж.
Але, як це характерно для кар’єрів, переважно береги уривчасті.
На тій стороні - літні кафе.
Об’їхавши озеро по периметру та наробивши вдосталь панорам, рушаю далі.
Центр Могилівки у сучасному виді постав наприкінці радянської епохи, його збудували для робітників тоді ще діючого кар’єру. Він складається з 2-поверхових будинків, дитсадку, школи, пошти, в народі зветься «Домики». На великій площі - танк-пам’ятник та сільський клуб.
Церква сучасна, зведена на тому ж місці, де колись була стара, ще в дореволюційні часи. На передньому плані - якесь чудо науки і техніки, що масово використовується в наших селах як транспорт.
Далі настала черга Гнівані, у якій я все хотів побачити озеро піщаного кар’єру, оточене промзоною кар’єру гранітного, діючого. Прикинув аж три дороги до нього, але з усіх боків зрештою натикнувся чи на КПП з охороною, чи переповнені вантажівками розбиті дороги.
Ну й нічого, у цьому містечку і без того є на що подивитись, хай то буде трішки забуте старе чи щось нове, пропущене в минулу поїздку.
…наприклад, зайвий раз помилуватись природою на плавнях, де Рів впадає в Буг.
На задньому плані видніється елеватор.
…або ще раз проїхати цукровим заводом, що навіть у руїнах не втрачає своєї величі.
Один з колишніх корпусів заводу, як виявилось, відреставрований і перероблений під ресторан.
Навіть не знаю, чи сильно його відвідують в такій глушині - у серці руїн далеко від житлових кварталів. Не дивно, що він за високим парканом із наглухо зачиненими ворітьми.
Погляд на ресторан з висоти переходу над залізницею.
…або звернути увагу на те які у місті специфічні будинки - темні, гранітні.
…зайвий раз зацінити архітектурну велич костелу святого Йосипа.
Правда, знову було закрито. Ось на ці вітражі я особливо хотів би глянути зсередини.
Зрештою, я знайшов іще один кар’єр, який був «планом Б», на виїзді на Селище.
З однієї зі сторін над ним досі стирчать бетонні опори, що лишились від давно закритого видобутку граніту.
На тому березі - розгалуження колій залізничної станції.
Намилувавшись скелястими обривами над озером, з чистою совістю їду додому.
І першим селом, куди я звернув з траси, був Рівець на річці Ровець (ага, саме так:)). На краю села - великий став.
За греблею річка виривається на свободу, з шумом перекочуючись живописною кам’янистою долиною.
І перша невеличка приємна несподіванка - млин над греблею, хоч і з сучасною надбудовою, але свою явно дореволюційну атмосферу він зберіг.
Ну а далі поганенькою дорогою - у Могилівку.
Катаючись цими місцями майже за два роки до того, я проскочив це село навпростець, гадаючи, що тут немає нічого цікавого. А от цього разу уже роздивився його як слід.
Окрасою Могилівки є озеро, що утворилось в колишньому кар’єрі. Якісь кмітливі товариші обгородили його, обладнали пляж та альтанки й беруть гроші за вхід. Проте в таку погоду відпочивати там могли хіба якісь божевільні, тож із мене за в’їзд ніхто нічого не брав.
Всупереч моїм сподіванням, туман так і не розсіявся, і фото, на жаль, не можуть передати усієї краси цього місця, а надто незвичайного лазурного кольору води, якого вона набуває у сонячну погоду.
З однієї сторони насипали гарний піщаний пляж.
Але, як це характерно для кар’єрів, переважно береги уривчасті.
На тій стороні - літні кафе.
Об’їхавши озеро по периметру та наробивши вдосталь панорам, рушаю далі.
Центр Могилівки у сучасному виді постав наприкінці радянської епохи, його збудували для робітників тоді ще діючого кар’єру. Він складається з 2-поверхових будинків, дитсадку, школи, пошти, в народі зветься «Домики». На великій площі - танк-пам’ятник та сільський клуб.
Церква сучасна, зведена на тому ж місці, де колись була стара, ще в дореволюційні часи. На передньому плані - якесь чудо науки і техніки, що масово використовується в наших селах як транспорт.
Далі настала черга Гнівані, у якій я все хотів побачити озеро піщаного кар’єру, оточене промзоною кар’єру гранітного, діючого. Прикинув аж три дороги до нього, але з усіх боків зрештою натикнувся чи на КПП з охороною, чи переповнені вантажівками розбиті дороги.
Ну й нічого, у цьому містечку і без того є на що подивитись, хай то буде трішки забуте старе чи щось нове, пропущене в минулу поїздку.
…наприклад, зайвий раз помилуватись природою на плавнях, де Рів впадає в Буг.
На задньому плані видніється елеватор.
…або ще раз проїхати цукровим заводом, що навіть у руїнах не втрачає своєї величі.
Один з колишніх корпусів заводу, як виявилось, відреставрований і перероблений під ресторан.
Навіть не знаю, чи сильно його відвідують в такій глушині - у серці руїн далеко від житлових кварталів. Не дивно, що він за високим парканом із наглухо зачиненими ворітьми.
Погляд на ресторан з висоти переходу над залізницею.
…або звернути увагу на те які у місті специфічні будинки - темні, гранітні.
…зайвий раз зацінити архітектурну велич костелу святого Йосипа.
Правда, знову було закрито. Ось на ці вітражі я особливо хотів би глянути зсередини.
Зрештою, я знайшов іще один кар’єр, який був «планом Б», на виїзді на Селище.
З однієї зі сторін над ним досі стирчать бетонні опори, що лишились від давно закритого видобутку граніту.
На тому березі - розгалуження колій залізничної станції.
Намилувавшись скелястими обривами над озером, з чистою совістю їду додому.