Дика-дика Хмельниччина
Цього року мені випала нагода побувати у кількох точках Хмельницької області, куди людині без авто дістатись не так то просто.
І перша з цих точок - село Сутківці Ярмолинецького району. Туристів сюди добирається зовсім мало, лякає погана дорога, хоча це ще не найгірший із варіантів. Від траси між Хмельницьким та Кам’янцем 4 км, і ще 2 км по самому селу до церкви, яка і є його основною пам’яткою.
Село уперше згадується в 1407 році. Воно дало ім’я роду, що володів ним з того часу до кінця 16 ст. - Сутковецькі. Це була православна шляхта українського походження. За Сутковецьких тут з’явились оборонні вали і, орієнтовно у 1476 році, церква-фортеця.
Храм має яскраво виражений оборонний характер - товщина стін до 1,7 м, по кутам - масивні вежі. Споруда дивиться на зовнішній світ крізь численні амбразури та бійниці.
Коли рід Сутковецьких згас, селом володіли Балабани, потім Грабянки. Вони час від часу перебудовували церкву, окрім того, їй часто доводилось горіти.
У 1894 році церква зазнала перебудови, яка знищила її ґонтовий дах і частину інших автентичних елементів. У 90-ті роки уже 20 ст. відбулась халтурна реставрація, яка взагалі призвела до втрати фресок, дійшло до аварійного стану вцілому. Але з 2007 року церкву все ж якісно реставрували.
Дах, мабуть, не точно такий, як колись, нормальних зображень толком не лишилось.
Ось такі «стильні» куполи стирчали на ньому до відбудови.
Також відновили оборонний мур навколо.
Інтер’єр.
Під дахом.
Через бійнички можна повизирати на сутковецькі краєвиди.
А навесні там гарно і квітуче…
Назва села, найімовірніше, пішла від слова «сутки», яким тут називали невеликі яри, що перерізали усю місцевість.
За однією із «суток» можна побачити руїни вежі - усього, що лишилось від колись великого (60х66 метрів) замку. Замок збудував Федір Сутківський у 15 ст. на місці давнього городища.
Переживши чимало битв, руйнувань і перебудов, він втратив оборонне значення і був розібраний у 19 ст. Східну вежу залишили цілеспрямовано, на пам’ять.
Меморіал у центрі села.
Від туристичної навали сутковецькі пси були готові з’їхати з глузду.
Якщо до Сутківців, у гіршому випадку, можна було б дійти пішки, то наступне село, Підлісний Мукарів, знаходиться в куди глибшій глушині. Тут забитий туристами автобус узагалі викликав фурор у місцевих мешканців (вау, автобус:)).
А у корівки, що мирно паслась під костелом, навіть сталась істерика і хазяйці довелось її уводити від гріха подалі:( Каюсь, я з іншими дикими міськими мешканцями фоткав собі і корову:)
Але їхали ми в це забуте село Дунаєвецького району усе ж заради прекрасного храму.
Якщо більшість неоготичних костелів України з’явилась у міжвоєнний період, цей має куди більш поважний вік: 1859-72 роки будівництва.
Дзвіничка.
Храм шикарний і довершений, як не крути.
Деталі.
Костел закривали у 1933 та 1962 роках. З 1989 року його повернули вірним, які провели реставрацію, повторний розпис, поставили на місце оргАн. У 1992 році його вдруге освятили іменем святого Юзефа Обручника. Зазирнемо всередину.
Зараз тут все в ідеальному стані: фрески, вітражі…
І той самий орган.
Уперше у житті мені довелось послухати органний міні-концерт. Я так і не визначався з враженнями, бо це було то божественно красиво, то все ж трішки нуднувато.
Зайвий раз можна подивуватись наполегливості ксьондза та нечисленних римо-католиків округи, які утримують цю унікальну пам’ятку в такому чудовому стані без жодної зовнішньої допомоги. Загалом же пересічний Підлісний Мукарів виглядає якось так…
І перша з цих точок - село Сутківці Ярмолинецького району. Туристів сюди добирається зовсім мало, лякає погана дорога, хоча це ще не найгірший із варіантів. Від траси між Хмельницьким та Кам’янцем 4 км, і ще 2 км по самому селу до церкви, яка і є його основною пам’яткою.
Село уперше згадується в 1407 році. Воно дало ім’я роду, що володів ним з того часу до кінця 16 ст. - Сутковецькі. Це була православна шляхта українського походження. За Сутковецьких тут з’явились оборонні вали і, орієнтовно у 1476 році, церква-фортеця.
Храм має яскраво виражений оборонний характер - товщина стін до 1,7 м, по кутам - масивні вежі. Споруда дивиться на зовнішній світ крізь численні амбразури та бійниці.
Коли рід Сутковецьких згас, селом володіли Балабани, потім Грабянки. Вони час від часу перебудовували церкву, окрім того, їй часто доводилось горіти.
У 1894 році церква зазнала перебудови, яка знищила її ґонтовий дах і частину інших автентичних елементів. У 90-ті роки уже 20 ст. відбулась халтурна реставрація, яка взагалі призвела до втрати фресок, дійшло до аварійного стану вцілому. Але з 2007 року церкву все ж якісно реставрували.
Дах, мабуть, не точно такий, як колись, нормальних зображень толком не лишилось.
Ось такі «стильні» куполи стирчали на ньому до відбудови.
Також відновили оборонний мур навколо.
Інтер’єр.
Під дахом.
Через бійнички можна повизирати на сутковецькі краєвиди.
А навесні там гарно і квітуче…
Назва села, найімовірніше, пішла від слова «сутки», яким тут називали невеликі яри, що перерізали усю місцевість.
За однією із «суток» можна побачити руїни вежі - усього, що лишилось від колись великого (60х66 метрів) замку. Замок збудував Федір Сутківський у 15 ст. на місці давнього городища.
Переживши чимало битв, руйнувань і перебудов, він втратив оборонне значення і був розібраний у 19 ст. Східну вежу залишили цілеспрямовано, на пам’ять.
Меморіал у центрі села.
Від туристичної навали сутковецькі пси були готові з’їхати з глузду.
Якщо до Сутківців, у гіршому випадку, можна було б дійти пішки, то наступне село, Підлісний Мукарів, знаходиться в куди глибшій глушині. Тут забитий туристами автобус узагалі викликав фурор у місцевих мешканців (вау, автобус:)).
А у корівки, що мирно паслась під костелом, навіть сталась істерика і хазяйці довелось її уводити від гріха подалі:( Каюсь, я з іншими дикими міськими мешканцями фоткав собі і корову:)
Але їхали ми в це забуте село Дунаєвецького району усе ж заради прекрасного храму.
Якщо більшість неоготичних костелів України з’явилась у міжвоєнний період, цей має куди більш поважний вік: 1859-72 роки будівництва.
Дзвіничка.
Храм шикарний і довершений, як не крути.
Деталі.
Костел закривали у 1933 та 1962 роках. З 1989 року його повернули вірним, які провели реставрацію, повторний розпис, поставили на місце оргАн. У 1992 році його вдруге освятили іменем святого Юзефа Обручника. Зазирнемо всередину.
Зараз тут все в ідеальному стані: фрески, вітражі…
І той самий орган.
Уперше у житті мені довелось послухати органний міні-концерт. Я так і не визначався з враженнями, бо це було то божественно красиво, то все ж трішки нуднувато.
Зайвий раз можна подивуватись наполегливості ксьондза та нечисленних римо-католиків округи, які утримують цю унікальну пам’ятку в такому чудовому стані без жодної зовнішньої допомоги. Загалом же пересічний Підлісний Мукарів виглядає якось так…