Любі жінки, лагідні подруги, берегині домашнього вогнища
Пасувало б продовжити серію про життя і пригоди Чаликушу з Бібрки - з тим, щоб врешті зайнятися сайтом, безсоромно занедбаним. Тим не менше, на сьогодні я зроблю перерву і напишу про інше - давно мені хотілося це написати. Про 8 березня, звісно.
Давним-давно ми колись обговорювали уривок зі спогадів Дмитра Дорошенка, в яких він дивувався тодішнім галицьким звичаям - певна львівська дама, в домі якої поселилася приїжджа з Великої України студентка, запропонувала їй служницю як супровідницю по дорозі до університету і під час лекцій. Коли ж та відмовилася, то скандалізована дама побоялася тримати дівчину під своїм дахом.
Пригадую, один зі співрозмовників ще висловився так - невже Галичина так дуже відставала навіть від підросійської України, де подібне видавалося дикістю? Довелося визнати, що так.
Якби я вже тоді знала хоч щось про історію суфражизму і взагалі боротьби європейських жінок за рівноправ’я, то могла б уточнити: це не Галичина відставала. Це тодішні РІ та Україна як її частина були попереду всієї планети в цьому сенсі (не все населення імперії, звісно, а тільки найпередовіші його групи). Галичина ж належала до європейського майнстріму, більше того, виглядала навіть незле порівняно з найдавнішою демократією Старого Світу, себто Англією. У нас присутність служниці-дуеньї була тільки питанням доброго тону і, схоже, дотримувалися цього правила тільки особливо консервативні сім’ї, бо ніде більше, окрім як в Дорошенка, я подібних згадок не бачила (що зрозуміло і з чисто практичних причин - цілковита більшість галицьких студенток-українок походила з не надто заможних родин, про жодних персональних служниць для них і мови не було). Між тим, ті не надто численні англійські навчальні заклади, які допускали жінок-слухачок у свої стіни, вимагали, щоб їх супроводжувала чи то старша родичка, чи то служниця, чи, вже у найкрайнішому випадку, родич чоловічої статі, чоловік поважний, себто настільки вже літній, що помислами далекий від всього земного. А щоб неблагонадійні дочки Єви не волочилися по території університетських містечок, то, згідно з регламентом, їх якомога раніше - ще в білий день - відправляли на нічліг, замикаючи в пансіонах. І крий Боже носа висунути!
Так було на початку 20-го віку, потім, як відомо, стало інакше. Завдяки чому? Не дивуйтеся, але це заслуга тодішніх терористок, екстремісток, вандалок, психопаток, банди самовбивць, які навіть свій власний похорон не проти були провести як перфоменс. Інакше кажучи, суфражисток.
Все подальше я вичитала в романі Антонії Байєт «Дитяча книга» (хто ще не - то дуже ра-), потім, однак, старанно звірила з біографією згадуваних там матері та сестер Панкхерст - все зійшлося. Більше того, ще й не все згадано...
Отож, 1910-1914 роки, коли суфражистський рух дійшов до своєї кульмінації. Поштовхом до радикалізації мирних (порівняно мирних) суфражисток стали необдумані дії уряду.
В ноябре 1911 года Ллойд Джордж коварно объявил, что он торпедировал готовящийся «Билль о примирении», который должен был предоставить право голоса ограниченному количеству женщин. Вместо этого, сказал Ллойд Джордж, будет принят закон о реформе суфражизма в защиту мужского достоинства. Женщины - как воинственные суфражетки, так и спокойные, разумные суфражистки - были вне себя.
(Порівняно мирні - бо їм і раніше траплялося, скажімо, вриватися до парламенту і вибивати вікна в домах політичних опонентів, а на питання, невже ці неосмислені дії мають принести якусь користь, тодішня лідерка суфражизму, Емеліна Панкхерст запропонувала порахувати вікна, які на протязі англійської історії вибили чоловіки - в процесі боротьби за громадянські права. З часом вона тільки укріпилася в своїй думці з цього приводу)
В феврале Эммелина Панкхерст констатировала: «Разбитое окно - самый веский довод в политике».
Найвагоміший, але, звісно, не єдиний. Своєрідно випереджаючи дії Фемену, тодішні англійські екстремістки, правда, не роздягалися самі, зате...
Когда премьер-министр с родственниками и Друзьями возвращался после отдыха в Шотландии, на вокзале Чаринг-Кросс его атаковала толпа вопящих суфражисток.. Компания не осталась в долгу: Вайолет Асквит «имела удовольствие размозжить пальцы одной из этих шлюх». Именно Вайолет, орудуя клюшкой для гольфа, отогнала группу женщин, пытавшихся раздеть премьер-министра догола на поле для гольфа «Лоссимаут». Асквит в письме сравнил себя со святым Павлом в Эфесе, сражающимся с чудовищами - горгонами, гидрами, химерами. «Кажется, об этом есть где-то у Милтона».
Акти вандалізму переходили всі межі уяви. Молоденькі початкуючі суфражистки воювали з безсловесними і майже беззахисними поштовими скриньками - їх підпалювали, кидали туди перець і заливали клей. На вищому рівні посвячення і об’єкти вибиралися солідніші.
Кристабель (одна з дочок Емеліни, яка взяла на себе керівництво, доки мама вкотре сиділа в тюрмі. Дотримуючись правила, що полководець не повинен битися врукопашну, його справа - командувати, вона й здійснювала це командування з паризької квартири) телеграфировала из Парижа. Она приказала Сильвии (інша донька, та себе не жаліла) сжечь Ноттингемский замок.
Сильвия отказалась. Она не верила в поджоги, в уничтожение шедевров искусства.
Но нашлись те, кто верил.
Они посылали друг другу шифрованные телеграммы. «Пух, перья, воск, смола, фиалки, маки, пудра». Они покупали и прятали
канистры с парафином и бензином. Они всыпали кайенский перец и вливали расплавленный свинец в почтовые ящики. Пришел 1914 год, и они стали еще смелей и неудержимей. За первые семь месяцев 1914 года было подожжено 107 зданий. Суфражистки жгли шотландские замки, а потом принялись за культуру собственно Англии. В 1913 году они порвали ценные картины в Манчестере и разбили оранжерею с орхидеями в ботаническом саду Кью-Гарденс. Они взорвали новый дом Ллойд Джорджа в Уолтон-он-зе-хилл. Они резали телефонные провода и совали камни в железнодорожные стрелки, чтобы поезда сходили с рельсов. Они проявляли все меньше уважения к культурным ценностям: поджигали старинные церкви, портили средневековые библии. Они сожгли библиотеку Карнеги в Бирмингеме. Они, как до них анархисты, взорвали бомбу в Вестминстерском аббатстве и затопили водой большой орган в августейшем Альберт-Холле. Самих суфражисток избивали, запугивали, полиция и толпа срывали с них одежду. Им выкручивали груди, вырывали волосы. Суфражистки прерывали речи короля и премьер-министра решительными тирадами и собственным гимном на мотив «Марсельезы». Мэри Ричардсон методично подготовилась к уничтожению нелюбимой ею картины Веласкеса - элегантной, очень плотской Венеры, созерцающей себя в зеркало. Ричардсон дождалась, пока следящие за ней сыщики уйдут обедать (один из них просто прикрыл глаза газетой) и бросилась на застекленную картину с топором. Первый удар пробил стекло. Сыщик вопросительно взглянул на световой люк в потолке.
Але саме воно, можна сказати, стержень руху - це, безумовно, биття вітрин. Це-то повинна була проробити кожна шануюча себе суфражистка.
Женщины все более хитроумно и ядовито разрушали былое спокойствие повседневной жизни страны. Лозунг «Голоса - женщинам» выжигали на зеленой траве полей для гольфа и писали алой масляной краской на пресс-папье самого премьер-министра. Респектабельные дамы в черном, в респектабельных черных шляпах извлекали из удобных, вместительных, респектабельных сумочек молотки и булыжники и шли по главным торговым улицам больших городов, методично разбивая одну зеркальную витрину за другой.
Звісно, не з ненависті до вітрин вони це робили. Метою розбивання було опинитися в тюрмі, але й там ніхто з суфражисток не сидів спокійно. Опинившись за гратами, слід було негайно оголосити голодування. До того часу обидві сторони - тюремники і ув’язнені - вже піднакопичили певний досвід, добровільних страдниць годували силоміць.
Ходили рассказы о мучительном пребывании в клетках, о насильственных кормлениях - по сути, пытках: меж зубов, ломая их, вставляли деревянный кляп или железные зажимы и всовывали ужасную трубку, а охранники в это время держали сопротивляющуюся женщину за уши, за груди, за волосы, за руки и за ноги. Трубка, которую совали в извивающуюся жертву, могла попасть не туда - войти в легкое, разорвать кишку; все это было известно, эти рассказы передавались из уст в уста: героические истории женщин, которые в начале заключения выглядели на сорок лет, а когда выходили - уже на семьдесят. Сильвия Панкхерст отказалась от еды и питья. Ее поливали водой из шланга и кормили через омерзительную трубку. Она ходила. День и ночь, день и ночь. Гедде рассказывали, что глаза Сильвии полностью заплыли кровью. Ноги разбухли, как тумбы.
Коли до її матері, теж ув’язненої, дійшли відомості про це, а також про те, що саму її газети
назвали злобной старухой, она парировала: «В наши намерения не входит, чтобы вы были довольны».
Для тих, хто вважав голодування з примусовим годування недостатньо екстремальним, існували й крутіші прийоми. Тут особливо виділялася певна Емілі Девісон
В тюрьме она, словно акробатка, прыгала с балкона - на верную смерть, если бы не проволочная сетка. Эмили отнесли наверх, но она снова прыгнула. И снова уже на железную лестницу.
Однак англійська тюрма разом з залізними сходами так і не змогла доїхати кінця пристрасній феміністці. Тоді вона придумала ще ефектніший хід, хоч до самоспалення не додумалася, але по суті вчинила не ліпше -
В день дерби, 4 июня 1913 года, Герберт Джонс по прозвищу Бриллиант, в жокейском костюме королевских цветов, скакал на Анмере, коне короля. Джонс был национальным героем. Ему аплодировали огромные толпы. Эмили Уилдинг Дэвисон в твидовом костюме, блузке с воротником-стойкой и неприметной шляпке стояла у ограды скакового поля в Тэттенхэм-корнер, где заворачивали кони, разноцветно мелькая на фоне неба. В рукаве у Дэвисон был триколор суфражисток - фиолетовый, белый и зеленый, и еще один такой же флаг обернут вокруг талии. Когда послышался тяжкий топот копыт и показался Анмер, возглавляющий скачку, Дэвисон шагнула вперед прямо под копыта и схватила коня под уздцы. Жокей, лошадь, кричащая женщина - все повалились на траву, оросив ее кровью. Джонс-Бриллиант упал и не поднялся - он получил сотрясение мозга и повредил плечо. Эту сцену засняли на кинопленку. На ней можно увидеть помятую Дэвисон со сбившимися юбками, которую, словно поломанную куклу, волокут полицейские. У нее была разбита голова. Голову замотали газетами. Дэвисон отвезли в эпсомскую больницу, где соратницы задрапировали ее кровать, словно катафалк, фиолетово-бело-зелеными флагами. Дэвисон умерла четыре дня спустя. Социально-политический союз женщин устроил Эмили Дэвисон торжественные похороны. В них участвовали десять духовых оркестров и шесть тысяч женщин-демонстранток. Они несли фиолетовые шелковые знамена с вышитыми словами Жанны Д’Арк: «Сражайтесь, и Господь дарует победу». Суфражистки раздобыли флаг Дэвисон, запятнанный травой, грязью и кровью, и он стал реликвией. Несколько человек (как мужчины, так и женщины) кидались в гроб кирпичами.
Отак воно насправді виглядало і спробуйте тепер когось переконати, що хоч якусь із світлих «мет, що мчать на небосклоні» вдалося осягнути мирними методами, вихованням та переконанням. Ніскільки - і доволі нав’язле в зубах весняне свято матусь, господинь, берегинь, подруг і т.п. насправді належить цим психопаткам, екстремісткам, вандалкам. Без нього, схоже, віз був би й далі там, де він застряв у вікторіанську епоху. Що, ще хтось чекає поздоровлень?
(Цікаво б було продовжити і пояснити, що трапилося з тими суфражистками, яким пощастило чи не пощастило, залежно від точки зору -не загинути героїчно до 1 Світової війни, коли вчорашні бунтівниці перейшли на бік держави і стали частиною істеблішменту. В кого як. Сільвія скінчила життя в Ефіопії у статусі національної героїні цієї держави. Її матері через два роки після смерті поставили пам'ятник, на відкритті були присутні найвищі посадовці Великобританії, в тому числі й той, на той час вже колишній, прем'єр-міністр, якого колись ледь не роздягнули розлючені суфражистки. Крістабель в 1936-у була нагороджена орденом Британської імперії, померла в Каліфорнії, всіма забута. Венероненависниця Мері Річардсон ледь не пристала до британських фашистів, але вчасно отямилася).
Давним-давно ми колись обговорювали уривок зі спогадів Дмитра Дорошенка, в яких він дивувався тодішнім галицьким звичаям - певна львівська дама, в домі якої поселилася приїжджа з Великої України студентка, запропонувала їй служницю як супровідницю по дорозі до університету і під час лекцій. Коли ж та відмовилася, то скандалізована дама побоялася тримати дівчину під своїм дахом.
Пригадую, один зі співрозмовників ще висловився так - невже Галичина так дуже відставала навіть від підросійської України, де подібне видавалося дикістю? Довелося визнати, що так.
Якби я вже тоді знала хоч щось про історію суфражизму і взагалі боротьби європейських жінок за рівноправ’я, то могла б уточнити: це не Галичина відставала. Це тодішні РІ та Україна як її частина були попереду всієї планети в цьому сенсі (не все населення імперії, звісно, а тільки найпередовіші його групи). Галичина ж належала до європейського майнстріму, більше того, виглядала навіть незле порівняно з найдавнішою демократією Старого Світу, себто Англією. У нас присутність служниці-дуеньї була тільки питанням доброго тону і, схоже, дотримувалися цього правила тільки особливо консервативні сім’ї, бо ніде більше, окрім як в Дорошенка, я подібних згадок не бачила (що зрозуміло і з чисто практичних причин - цілковита більшість галицьких студенток-українок походила з не надто заможних родин, про жодних персональних служниць для них і мови не було). Між тим, ті не надто численні англійські навчальні заклади, які допускали жінок-слухачок у свої стіни, вимагали, щоб їх супроводжувала чи то старша родичка, чи то служниця, чи, вже у найкрайнішому випадку, родич чоловічої статі, чоловік поважний, себто настільки вже літній, що помислами далекий від всього земного. А щоб неблагонадійні дочки Єви не волочилися по території університетських містечок, то, згідно з регламентом, їх якомога раніше - ще в білий день - відправляли на нічліг, замикаючи в пансіонах. І крий Боже носа висунути!
Так було на початку 20-го віку, потім, як відомо, стало інакше. Завдяки чому? Не дивуйтеся, але це заслуга тодішніх терористок, екстремісток, вандалок, психопаток, банди самовбивць, які навіть свій власний похорон не проти були провести як перфоменс. Інакше кажучи, суфражисток.
Все подальше я вичитала в романі Антонії Байєт «Дитяча книга» (хто ще не - то дуже ра-), потім, однак, старанно звірила з біографією згадуваних там матері та сестер Панкхерст - все зійшлося. Більше того, ще й не все згадано...
Отож, 1910-1914 роки, коли суфражистський рух дійшов до своєї кульмінації. Поштовхом до радикалізації мирних (порівняно мирних) суфражисток стали необдумані дії уряду.
В ноябре 1911 года Ллойд Джордж коварно объявил, что он торпедировал готовящийся «Билль о примирении», который должен был предоставить право голоса ограниченному количеству женщин. Вместо этого, сказал Ллойд Джордж, будет принят закон о реформе суфражизма в защиту мужского достоинства. Женщины - как воинственные суфражетки, так и спокойные, разумные суфражистки - были вне себя.
(Порівняно мирні - бо їм і раніше траплялося, скажімо, вриватися до парламенту і вибивати вікна в домах політичних опонентів, а на питання, невже ці неосмислені дії мають принести якусь користь, тодішня лідерка суфражизму, Емеліна Панкхерст запропонувала порахувати вікна, які на протязі англійської історії вибили чоловіки - в процесі боротьби за громадянські права. З часом вона тільки укріпилася в своїй думці з цього приводу)
В феврале Эммелина Панкхерст констатировала: «Разбитое окно - самый веский довод в политике».
Найвагоміший, але, звісно, не єдиний. Своєрідно випереджаючи дії Фемену, тодішні англійські екстремістки, правда, не роздягалися самі, зате...
Когда премьер-министр с родственниками и Друзьями возвращался после отдыха в Шотландии, на вокзале Чаринг-Кросс его атаковала толпа вопящих суфражисток.. Компания не осталась в долгу: Вайолет Асквит «имела удовольствие размозжить пальцы одной из этих шлюх». Именно Вайолет, орудуя клюшкой для гольфа, отогнала группу женщин, пытавшихся раздеть премьер-министра догола на поле для гольфа «Лоссимаут». Асквит в письме сравнил себя со святым Павлом в Эфесе, сражающимся с чудовищами - горгонами, гидрами, химерами. «Кажется, об этом есть где-то у Милтона».
Акти вандалізму переходили всі межі уяви. Молоденькі початкуючі суфражистки воювали з безсловесними і майже беззахисними поштовими скриньками - їх підпалювали, кидали туди перець і заливали клей. На вищому рівні посвячення і об’єкти вибиралися солідніші.
Кристабель (одна з дочок Емеліни, яка взяла на себе керівництво, доки мама вкотре сиділа в тюрмі. Дотримуючись правила, що полководець не повинен битися врукопашну, його справа - командувати, вона й здійснювала це командування з паризької квартири) телеграфировала из Парижа. Она приказала Сильвии (інша донька, та себе не жаліла) сжечь Ноттингемский замок.
Сильвия отказалась. Она не верила в поджоги, в уничтожение шедевров искусства.
Но нашлись те, кто верил.
Они посылали друг другу шифрованные телеграммы. «Пух, перья, воск, смола, фиалки, маки, пудра». Они покупали и прятали
канистры с парафином и бензином. Они всыпали кайенский перец и вливали расплавленный свинец в почтовые ящики. Пришел 1914 год, и они стали еще смелей и неудержимей. За первые семь месяцев 1914 года было подожжено 107 зданий. Суфражистки жгли шотландские замки, а потом принялись за культуру собственно Англии. В 1913 году они порвали ценные картины в Манчестере и разбили оранжерею с орхидеями в ботаническом саду Кью-Гарденс. Они взорвали новый дом Ллойд Джорджа в Уолтон-он-зе-хилл. Они резали телефонные провода и совали камни в железнодорожные стрелки, чтобы поезда сходили с рельсов. Они проявляли все меньше уважения к культурным ценностям: поджигали старинные церкви, портили средневековые библии. Они сожгли библиотеку Карнеги в Бирмингеме. Они, как до них анархисты, взорвали бомбу в Вестминстерском аббатстве и затопили водой большой орган в августейшем Альберт-Холле. Самих суфражисток избивали, запугивали, полиция и толпа срывали с них одежду. Им выкручивали груди, вырывали волосы. Суфражистки прерывали речи короля и премьер-министра решительными тирадами и собственным гимном на мотив «Марсельезы». Мэри Ричардсон методично подготовилась к уничтожению нелюбимой ею картины Веласкеса - элегантной, очень плотской Венеры, созерцающей себя в зеркало. Ричардсон дождалась, пока следящие за ней сыщики уйдут обедать (один из них просто прикрыл глаза газетой) и бросилась на застекленную картину с топором. Первый удар пробил стекло. Сыщик вопросительно взглянул на световой люк в потолке.
Але саме воно, можна сказати, стержень руху - це, безумовно, биття вітрин. Це-то повинна була проробити кожна шануюча себе суфражистка.
Женщины все более хитроумно и ядовито разрушали былое спокойствие повседневной жизни страны. Лозунг «Голоса - женщинам» выжигали на зеленой траве полей для гольфа и писали алой масляной краской на пресс-папье самого премьер-министра. Респектабельные дамы в черном, в респектабельных черных шляпах извлекали из удобных, вместительных, респектабельных сумочек молотки и булыжники и шли по главным торговым улицам больших городов, методично разбивая одну зеркальную витрину за другой.
Звісно, не з ненависті до вітрин вони це робили. Метою розбивання було опинитися в тюрмі, але й там ніхто з суфражисток не сидів спокійно. Опинившись за гратами, слід було негайно оголосити голодування. До того часу обидві сторони - тюремники і ув’язнені - вже піднакопичили певний досвід, добровільних страдниць годували силоміць.
Ходили рассказы о мучительном пребывании в клетках, о насильственных кормлениях - по сути, пытках: меж зубов, ломая их, вставляли деревянный кляп или железные зажимы и всовывали ужасную трубку, а охранники в это время держали сопротивляющуюся женщину за уши, за груди, за волосы, за руки и за ноги. Трубка, которую совали в извивающуюся жертву, могла попасть не туда - войти в легкое, разорвать кишку; все это было известно, эти рассказы передавались из уст в уста: героические истории женщин, которые в начале заключения выглядели на сорок лет, а когда выходили - уже на семьдесят. Сильвия Панкхерст отказалась от еды и питья. Ее поливали водой из шланга и кормили через омерзительную трубку. Она ходила. День и ночь, день и ночь. Гедде рассказывали, что глаза Сильвии полностью заплыли кровью. Ноги разбухли, как тумбы.
Коли до її матері, теж ув’язненої, дійшли відомості про це, а також про те, що саму її газети
назвали злобной старухой, она парировала: «В наши намерения не входит, чтобы вы были довольны».
Для тих, хто вважав голодування з примусовим годування недостатньо екстремальним, існували й крутіші прийоми. Тут особливо виділялася певна Емілі Девісон
В тюрьме она, словно акробатка, прыгала с балкона - на верную смерть, если бы не проволочная сетка. Эмили отнесли наверх, но она снова прыгнула. И снова уже на железную лестницу.
Однак англійська тюрма разом з залізними сходами так і не змогла доїхати кінця пристрасній феміністці. Тоді вона придумала ще ефектніший хід, хоч до самоспалення не додумалася, але по суті вчинила не ліпше -
В день дерби, 4 июня 1913 года, Герберт Джонс по прозвищу Бриллиант, в жокейском костюме королевских цветов, скакал на Анмере, коне короля. Джонс был национальным героем. Ему аплодировали огромные толпы. Эмили Уилдинг Дэвисон в твидовом костюме, блузке с воротником-стойкой и неприметной шляпке стояла у ограды скакового поля в Тэттенхэм-корнер, где заворачивали кони, разноцветно мелькая на фоне неба. В рукаве у Дэвисон был триколор суфражисток - фиолетовый, белый и зеленый, и еще один такой же флаг обернут вокруг талии. Когда послышался тяжкий топот копыт и показался Анмер, возглавляющий скачку, Дэвисон шагнула вперед прямо под копыта и схватила коня под уздцы. Жокей, лошадь, кричащая женщина - все повалились на траву, оросив ее кровью. Джонс-Бриллиант упал и не поднялся - он получил сотрясение мозга и повредил плечо. Эту сцену засняли на кинопленку. На ней можно увидеть помятую Дэвисон со сбившимися юбками, которую, словно поломанную куклу, волокут полицейские. У нее была разбита голова. Голову замотали газетами. Дэвисон отвезли в эпсомскую больницу, где соратницы задрапировали ее кровать, словно катафалк, фиолетово-бело-зелеными флагами. Дэвисон умерла четыре дня спустя. Социально-политический союз женщин устроил Эмили Дэвисон торжественные похороны. В них участвовали десять духовых оркестров и шесть тысяч женщин-демонстранток. Они несли фиолетовые шелковые знамена с вышитыми словами Жанны Д’Арк: «Сражайтесь, и Господь дарует победу». Суфражистки раздобыли флаг Дэвисон, запятнанный травой, грязью и кровью, и он стал реликвией. Несколько человек (как мужчины, так и женщины) кидались в гроб кирпичами.
Отак воно насправді виглядало і спробуйте тепер когось переконати, що хоч якусь із світлих «мет, що мчать на небосклоні» вдалося осягнути мирними методами, вихованням та переконанням. Ніскільки - і доволі нав’язле в зубах весняне свято матусь, господинь, берегинь, подруг і т.п. насправді належить цим психопаткам, екстремісткам, вандалкам. Без нього, схоже, віз був би й далі там, де він застряв у вікторіанську епоху. Що, ще хтось чекає поздоровлень?
(Цікаво б було продовжити і пояснити, що трапилося з тими суфражистками, яким пощастило чи не пощастило, залежно від точки зору -не загинути героїчно до 1 Світової війни, коли вчорашні бунтівниці перейшли на бік держави і стали частиною істеблішменту. В кого як. Сільвія скінчила життя в Ефіопії у статусі національної героїні цієї держави. Її матері через два роки після смерті поставили пам'ятник, на відкритті були присутні найвищі посадовці Великобританії, в тому числі й той, на той час вже колишній, прем'єр-міністр, якого колись ледь не роздягнули розлючені суфражистки. Крістабель в 1936-у була нагороджена орденом Британської імперії, померла в Каліфорнії, всіма забута. Венероненависниця Мері Річардсон ледь не пристала до британських фашистів, але вчасно отямилася).