Феміністичне
Давно нічого феміністичного в мене не було. Ну от, будь ласка, а на додачу - ще й екскурс в галицьку історію. Ось такі замшіло-патріархальні звичаї були в нашій милій Галілеї всього кількома поколіннями давніше (це Дмитро Дорошенко, «Мої спомини про давнє минуле»)
«Років 45 тому львівське життя (маю на думці українське суспільство) значно відріжнялося від того, що я сам бачив, коли в 1914 році побував у Львові вдруге. Воно носило тоді ще більш патріархальний, якщо можна так висловитися, характер, і як нам приїжджим, здавалося, - більш старосвітський. Особливо ми це відчули, побачивши, яке становище займає в суспільстві жінка. Ми звикли в Росії і в Україні до свобідніших, вільніших товариських відносин. У нас жінка завоювала вже собі зовсім рівне місце поруч з мужчиною і була вже не лялькою, не «окрасою», а рівнорядним і рівноправним членом суспільства. Тут же, у Львові ми побачили, що вона живе ще під опікою «мами» або «тьоті», не сміє появлятися на вулиці в товаристві чужого мужчини, хіба що це був уже її наречений, не могла заходити до помешкання мужчини або приймати в себе візити мужчини. Безперечно, це був вплив польського суспільства, серед якого жили українці й переймалися поглядами і поняттями того суспільства, що стосувалося товариських відносин. Коли небіжчиця Марія Грінченко привезла до Львова свою дочку Настю, щоб вона вписалася до Львівського університету, і, не знаючи львівських обичаїв, зупинившись в отелі. записалася під своїм ім’ям, то до неї цілу ніч стукали якісь люди, а вранці вона довідалася, що мусіла б записатися під мужеським ім’ям: те, що вона записалася як жінка, давало право стукати до неї як до дами легких обичаїв. На другий день вона пішла до знайомих - її як відому письменницю Марію Загірню знали у Львові - то скоро знайшла в родині українця-професора кімнату для своєї Насті, і господиня сказала, що бере Настю на повний пансіон і даватиме наймичку, яка буде відпроваджувати панночку до університету. Коли здивована пані Грінченкова сказала, що Настя не потребуватиме такої послуги, то господиня, також, видко, здивована, запитала: «Як, то може вашу дочку проводжатиме якийсь академік (тобто студент)?» -«Може, і проводжатиме», - відповіла пані Грінченкова. «Вибачте, пані, - почулася відповідь, - я не можу винайняти покою для вашої дочки: у мене самої є дорослі доньки, то який вони матимуть примір?». Отже, вкінці Настя Грінченкова попала до жіночої бурси (гуртожитку) ім.св.Ольги, де ми її скоро й побачили.
Певна річ, що в цьому питанні жіночої емансипації виявилися ріжниця «культури», - східної, в якій виховувалися ми в Росії, і «західної», яку мала Галичина під австро-польським режимом. Треба при цім пам’ятати, що Галичина вважалася за найбільш відсталий край в цілій Австрії, а галицькі поляки - за найбільш відсталих поляків, в порівнянні до тих, що жили під Росією або під Прусією. І скажу, що, наприклад, поляки у Вільні або у Варшаві дивилися на своїх галицьких земляків, на «галілеушів», як їх тоді називали, з погордою, як на людей з кожного погляду відсталих. Тепер, по тому, як Галичина стільки пережила, перетерпівши ріжні війни, військові інвазії, всякі зміни режиму, еміграцію, коли галицько-українська молодь обох статей брала таку активну участь у визвольній боротьбі, - відносини радикально змінилися; вони змінилися вже десять років пізніше, як я бачив на власні очі, але в 1904 році львівське українське громадянство жило ще в значній мірі в старих поняттях, і стає зрозумілим, чому, наприклад, ці поняття (не лиш в обсягу жіночої емансипації) так вражали М.Драгоманова, як це ми читаємо в його «Австро-руських споминах».
«Років 45 тому львівське життя (маю на думці українське суспільство) значно відріжнялося від того, що я сам бачив, коли в 1914 році побував у Львові вдруге. Воно носило тоді ще більш патріархальний, якщо можна так висловитися, характер, і як нам приїжджим, здавалося, - більш старосвітський. Особливо ми це відчули, побачивши, яке становище займає в суспільстві жінка. Ми звикли в Росії і в Україні до свобідніших, вільніших товариських відносин. У нас жінка завоювала вже собі зовсім рівне місце поруч з мужчиною і була вже не лялькою, не «окрасою», а рівнорядним і рівноправним членом суспільства. Тут же, у Львові ми побачили, що вона живе ще під опікою «мами» або «тьоті», не сміє появлятися на вулиці в товаристві чужого мужчини, хіба що це був уже її наречений, не могла заходити до помешкання мужчини або приймати в себе візити мужчини. Безперечно, це був вплив польського суспільства, серед якого жили українці й переймалися поглядами і поняттями того суспільства, що стосувалося товариських відносин. Коли небіжчиця Марія Грінченко привезла до Львова свою дочку Настю, щоб вона вписалася до Львівського університету, і, не знаючи львівських обичаїв, зупинившись в отелі. записалася під своїм ім’ям, то до неї цілу ніч стукали якісь люди, а вранці вона довідалася, що мусіла б записатися під мужеським ім’ям: те, що вона записалася як жінка, давало право стукати до неї як до дами легких обичаїв. На другий день вона пішла до знайомих - її як відому письменницю Марію Загірню знали у Львові - то скоро знайшла в родині українця-професора кімнату для своєї Насті, і господиня сказала, що бере Настю на повний пансіон і даватиме наймичку, яка буде відпроваджувати панночку до університету. Коли здивована пані Грінченкова сказала, що Настя не потребуватиме такої послуги, то господиня, також, видко, здивована, запитала: «Як, то може вашу дочку проводжатиме якийсь академік (тобто студент)?» -«Може, і проводжатиме», - відповіла пані Грінченкова. «Вибачте, пані, - почулася відповідь, - я не можу винайняти покою для вашої дочки: у мене самої є дорослі доньки, то який вони матимуть примір?». Отже, вкінці Настя Грінченкова попала до жіночої бурси (гуртожитку) ім.св.Ольги, де ми її скоро й побачили.
Певна річ, що в цьому питанні жіночої емансипації виявилися ріжниця «культури», - східної, в якій виховувалися ми в Росії, і «західної», яку мала Галичина під австро-польським режимом. Треба при цім пам’ятати, що Галичина вважалася за найбільш відсталий край в цілій Австрії, а галицькі поляки - за найбільш відсталих поляків, в порівнянні до тих, що жили під Росією або під Прусією. І скажу, що, наприклад, поляки у Вільні або у Варшаві дивилися на своїх галицьких земляків, на «галілеушів», як їх тоді називали, з погордою, як на людей з кожного погляду відсталих. Тепер, по тому, як Галичина стільки пережила, перетерпівши ріжні війни, військові інвазії, всякі зміни режиму, еміграцію, коли галицько-українська молодь обох статей брала таку активну участь у визвольній боротьбі, - відносини радикально змінилися; вони змінилися вже десять років пізніше, як я бачив на власні очі, але в 1904 році львівське українське громадянство жило ще в значній мірі в старих поняттях, і стає зрозумілим, чому, наприклад, ці поняття (не лиш в обсягу жіночої емансипації) так вражали М.Драгоманова, як це ми читаємо в його «Австро-руських споминах».