Продовження вчорашнього
Мабуть, не обійдеться без деяких пояснень. Справді, попри десятиліття чи й більше існування феміністичного руху, галицькі звичаї на початку 20 століття виглядали саме так, як описано в Дорошенка. Та вони і в усій Австро-Угорській імперії були не надто вільнішими. Процитую Яр.Грицака («Пророк у своїй вітчизні»), котрий, в свою чергу, цитує Ст.Цвайґа:
«Батьки вимагали від дочок неухильного утримання тих норм, які Стефан Цвайґ у своїх мемуарах про останні десятиліття Габсбурзької монархії описував як «сувору дисципліну, безжальний нагляд і соціяльний остракізм, стосовні до армії тих тисяч і тисяч нещасних, які своїми тілами і своїми приниженими душами захищали старе і давно вже захитане упередження проти вільної та природної любові». Дівчина не могла появитися на вулиці без мами, тітки або приставленої до неї служниці, а з мужчин її міг супроводжувати тільки наречений. Жінки не могли відвідувати мужчин або приймати їх візити. Жодна частина їх тіла, окрім лиця, не могла бути оголеною. Носіння суконь, зав’язаних під саму шию й довгих аж до взуття, а також рукавичок, було обов’язковим навіть у найбільшу спеку. Лінії жіночого тіла належало старанно приховувати корсетом - так, щоб жених ніколи не здогадався, худорлява чи повнувата його обранка, струнка чи має якісь вади. Загальним правилом було: чим більше «панською» вважалася жінка, тим менш природньо вона мала виглядати (…)
Юлія Шнайдер (ми її знаємо як поетесу Уляну Кравченко, з кола Франка) розповідала про те, якою скандальною вважалася її поведінка у Львові, коли вона, молода дівчина, ходила сама до бібліотеки Оссолінських, стрічалася з неодруженим Франком у кав’ярнях або в редакції «Діла». (…) Якщо у Відні молода дівчина ще могла піти сама до театру, то у Львові це вже вважалося ознакою легких звичаїв» (Яр.Грицак, «Пророк у своїй вітчизні», Критика, 2006 рік, ст. 314-315).
У повісті А.Чайковського «Четверта заповідь» є такий промовистий епізод: певна мама, яка не зовсім розуміє свою «поступово мислячу», як тоді говорили, доньку, виправдовується: сама вона росла в такий час, коли при молодій дівчині не можна було вимовити слова «штани» (характерно, однак, що сама ця мама не вважає подібне виховання правильним, просто пояснює свої власні комплекси, при тому вона зовсім не тиранка і нічого дочці не нав’язує).
Кожен, хто читав хоч би «Жінку французького лейтенанта», легко здогадається, що подібна вікторіанська цнотливість прекрасно співіснувала з розповсюдженою і ледь маскованою проституцією. Так воно й було насправді, а закони імперії стосовно аліментів для позашлюбних дітей мало не заохочували до подібного роду занять.
А тепер про обіцяний когнітивний дисонанс між мешканцями Великої України й Галичини. Я ніскільки не буду заперечувати, що перші були загалом культурнішими й освіченішими (не стану твердити, що організованішими, але це більше з браку відповідних умов). Але галичан дивували їх манери. Ось досить промовиста характеристика: вони були «здібні до високо-абстрактних, теоретичних спорів, у теорії страшнії вільнодумці, революціонери і безбожники, в манерах якісь варвари, що не признавали обов’язкових в Галичині товариських форм, возили з собою сокири, кричали голосно в публічних льокалях, приїжджали дами зо стриженим волоссям, свобідними манерами, дами, що самі заходили до помешкання кавалєрів, їхали без ніякої опіки до далекого Ціріху на медицину, не дбали про строї. про рукавички, а нераз навіть про просту опрятність, хвалилися, що я, мовляв, «ужасно люблю ходить по кабакам».
Автор цієї епістоли - не якийсь ригористичний консерватор, а таки Франко. Як подумати, то його закиди щодо жінок не дуже такі страшні, ні в стриженому волоссі, ні в Цюріхських студіях особливого гріха нема (цікаво, що саме так виглядає і саме так чинить героїня повісті Олени Пчілки «Товаришки», мила Люба, - повість була надрукована в галицькому альманаху «Перший вінок» і Франком, універсальним тодішнім критиком, схвалена), менш похвально виглядає пристрасть до «кабаків». Але були й дражливіші речі: тодішні галицькі найкрайніші радикали обмежувалися мирними формами боротьби (єдиний виняток - замах Січинського), навіть їх політичні противники запевняли, що «наші радикали - люди мирні, бомбами не кидаються, з револьверів не стріляють») . Тому пристрасть гостей з-за кордону до зброї та вибухівки неабияк лякала. Що цікаво, навіть Дорошенко у вже цитованих спогадах згадує, як Настя Грінченківна везла через кордон і митниці револьвер, замаскований у зачісці (от на що може придатися нестрижене волосся!) і страшенно мучилася від головного болю!
«Батьки вимагали від дочок неухильного утримання тих норм, які Стефан Цвайґ у своїх мемуарах про останні десятиліття Габсбурзької монархії описував як «сувору дисципліну, безжальний нагляд і соціяльний остракізм, стосовні до армії тих тисяч і тисяч нещасних, які своїми тілами і своїми приниженими душами захищали старе і давно вже захитане упередження проти вільної та природної любові». Дівчина не могла появитися на вулиці без мами, тітки або приставленої до неї служниці, а з мужчин її міг супроводжувати тільки наречений. Жінки не могли відвідувати мужчин або приймати їх візити. Жодна частина їх тіла, окрім лиця, не могла бути оголеною. Носіння суконь, зав’язаних під саму шию й довгих аж до взуття, а також рукавичок, було обов’язковим навіть у найбільшу спеку. Лінії жіночого тіла належало старанно приховувати корсетом - так, щоб жених ніколи не здогадався, худорлява чи повнувата його обранка, струнка чи має якісь вади. Загальним правилом було: чим більше «панською» вважалася жінка, тим менш природньо вона мала виглядати (…)
Юлія Шнайдер (ми її знаємо як поетесу Уляну Кравченко, з кола Франка) розповідала про те, якою скандальною вважалася її поведінка у Львові, коли вона, молода дівчина, ходила сама до бібліотеки Оссолінських, стрічалася з неодруженим Франком у кав’ярнях або в редакції «Діла». (…) Якщо у Відні молода дівчина ще могла піти сама до театру, то у Львові це вже вважалося ознакою легких звичаїв» (Яр.Грицак, «Пророк у своїй вітчизні», Критика, 2006 рік, ст. 314-315).
У повісті А.Чайковського «Четверта заповідь» є такий промовистий епізод: певна мама, яка не зовсім розуміє свою «поступово мислячу», як тоді говорили, доньку, виправдовується: сама вона росла в такий час, коли при молодій дівчині не можна було вимовити слова «штани» (характерно, однак, що сама ця мама не вважає подібне виховання правильним, просто пояснює свої власні комплекси, при тому вона зовсім не тиранка і нічого дочці не нав’язує).
Кожен, хто читав хоч би «Жінку французького лейтенанта», легко здогадається, що подібна вікторіанська цнотливість прекрасно співіснувала з розповсюдженою і ледь маскованою проституцією. Так воно й було насправді, а закони імперії стосовно аліментів для позашлюбних дітей мало не заохочували до подібного роду занять.
А тепер про обіцяний когнітивний дисонанс між мешканцями Великої України й Галичини. Я ніскільки не буду заперечувати, що перші були загалом культурнішими й освіченішими (не стану твердити, що організованішими, але це більше з браку відповідних умов). Але галичан дивували їх манери. Ось досить промовиста характеристика: вони були «здібні до високо-абстрактних, теоретичних спорів, у теорії страшнії вільнодумці, революціонери і безбожники, в манерах якісь варвари, що не признавали обов’язкових в Галичині товариських форм, возили з собою сокири, кричали голосно в публічних льокалях, приїжджали дами зо стриженим волоссям, свобідними манерами, дами, що самі заходили до помешкання кавалєрів, їхали без ніякої опіки до далекого Ціріху на медицину, не дбали про строї. про рукавички, а нераз навіть про просту опрятність, хвалилися, що я, мовляв, «ужасно люблю ходить по кабакам».
Автор цієї епістоли - не якийсь ригористичний консерватор, а таки Франко. Як подумати, то його закиди щодо жінок не дуже такі страшні, ні в стриженому волоссі, ні в Цюріхських студіях особливого гріха нема (цікаво, що саме так виглядає і саме так чинить героїня повісті Олени Пчілки «Товаришки», мила Люба, - повість була надрукована в галицькому альманаху «Перший вінок» і Франком, універсальним тодішнім критиком, схвалена), менш похвально виглядає пристрасть до «кабаків». Але були й дражливіші речі: тодішні галицькі найкрайніші радикали обмежувалися мирними формами боротьби (єдиний виняток - замах Січинського), навіть їх політичні противники запевняли, що «наші радикали - люди мирні, бомбами не кидаються, з револьверів не стріляють») . Тому пристрасть гостей з-за кордону до зброї та вибухівки неабияк лякала. Що цікаво, навіть Дорошенко у вже цитованих спогадах згадує, як Настя Грінченківна везла через кордон і митниці револьвер, замаскований у зачісці (от на що може придатися нестрижене волосся!) і страшенно мучилася від головного болю!