Розлучення мирні і немирні
Розлучення з причини перелюбу
Хоча сердечні пристрасті були дуже не чужі волинському 16 століттю, трагедій типу «Анни Кареніної» там трапитися не могло. Можливо, добрі волиняни і не зрозуміли б, чому ці люди колотяться, не даючи одне одному спокою, і не обтрусять прах обридлого подружжя зі своїх ніг, вступивши в нові й бажані зв’язки. І це при тому, що перелюб, згідно з ІІІ Литовським Статутом, вважався тяжким кримінальним злочином, за який загрожувала навіть смертна кара. Але на практиці до цього ніколи не доходило: коли розлючені члени вже майже колишнього подружжя починали одне одного в чомусь такому звинувачувати, їх усілякими методами змушували розстатися по-людськи, нікого не знеславлюючи (і не доводячи до самогубства).
А найпоширеніша причина розлучення «незгідне життя» якраз членів колишнього подружжя не компрометувала, як це зрозуміло з казусу князя Лева Войнича Воронецького і його дружини, Христини (Кристини) Андріївної Боговитинівної Козерадської. (Я просто не втримаюся, щоб не додати розкішного родоводу цієї поважної пані: дочка Андрія Климентовича Боговитина Козерадського Колесницького, волинського стольника, та Марії Григорівни Болбасівни Ростоцької). Але от відповідний епізод
«У випадку порушення подружньої вірності потерпіла сторона або прямо зверталася до духовного суду з вимогою розлучення, піддаючи цим самим винну сторону ризику кримінальної відповідальності, оскільки декрет духовного суду передавався у світський суд для вирішення дальших, особливо матеріальних, питань, або ж, як бувало найчастіше, таке подружжя, приховуючи свою ганьбу, розлучалося за взаємною згодою під претекстом незгідного життя або хвороби. Так вчинили князь Лев Воронецький і його дружина Кристина Боговитинівна. Довго вони ганьбили одне одного, засипаючи світські й духовні суди скандальними скаргами, аж врешті взялися за розум і у 1621 році за участю родичів уклали між собою формальну «постанову», згідно з якою зобов’язалися знищити всі свої попередні скарги й позови і, ставши перед судом духовним, розлучитися начебто з причини хвороби чи якоїсь іншої причини, яка б не безчестила ні ту, ні іншу сторону».
Є ще один красномовний випадок, коли покинутий дружиною чоловік, вже пересвідчившись, що вона фактично вступила у новий зв’язок, відпустив її, хоч і з певними застереженнями. Але це доволі своєрідний випадок і сподіваюся викласти його на майбутнє як приклад змішаного союзу, бо новим обранцем невірної дружини був мужчина «нацеї циганської».
Хоча сердечні пристрасті були дуже не чужі волинському 16 століттю, трагедій типу «Анни Кареніної» там трапитися не могло. Можливо, добрі волиняни і не зрозуміли б, чому ці люди колотяться, не даючи одне одному спокою, і не обтрусять прах обридлого подружжя зі своїх ніг, вступивши в нові й бажані зв’язки. І це при тому, що перелюб, згідно з ІІІ Литовським Статутом, вважався тяжким кримінальним злочином, за який загрожувала навіть смертна кара. Але на практиці до цього ніколи не доходило: коли розлючені члени вже майже колишнього подружжя починали одне одного в чомусь такому звинувачувати, їх усілякими методами змушували розстатися по-людськи, нікого не знеславлюючи (і не доводячи до самогубства).
А найпоширеніша причина розлучення «незгідне життя» якраз членів колишнього подружжя не компрометувала, як це зрозуміло з казусу князя Лева Войнича Воронецького і його дружини, Христини (Кристини) Андріївної Боговитинівної Козерадської. (Я просто не втримаюся, щоб не додати розкішного родоводу цієї поважної пані: дочка Андрія Климентовича Боговитина Козерадського Колесницького, волинського стольника, та Марії Григорівни Болбасівни Ростоцької). Але от відповідний епізод
«У випадку порушення подружньої вірності потерпіла сторона або прямо зверталася до духовного суду з вимогою розлучення, піддаючи цим самим винну сторону ризику кримінальної відповідальності, оскільки декрет духовного суду передавався у світський суд для вирішення дальших, особливо матеріальних, питань, або ж, як бувало найчастіше, таке подружжя, приховуючи свою ганьбу, розлучалося за взаємною згодою під претекстом незгідного життя або хвороби. Так вчинили князь Лев Воронецький і його дружина Кристина Боговитинівна. Довго вони ганьбили одне одного, засипаючи світські й духовні суди скандальними скаргами, аж врешті взялися за розум і у 1621 році за участю родичів уклали між собою формальну «постанову», згідно з якою зобов’язалися знищити всі свої попередні скарги й позови і, ставши перед судом духовним, розлучитися начебто з причини хвороби чи якоїсь іншої причини, яка б не безчестила ні ту, ні іншу сторону».
Є ще один красномовний випадок, коли покинутий дружиною чоловік, вже пересвідчившись, що вона фактично вступила у новий зв’язок, відпустив її, хоч і з певними застереженнями. Але це доволі своєрідний випадок і сподіваюся викласти його на майбутнє як приклад змішаного союзу, бо новим обранцем невірної дружини був мужчина «нацеї циганської».