Попереду мене йшла юна дівчина. Бадьоро, швидко.
Раптом вона зупинилась, так, що я її обійшла. Я озирнулась. Вона зупинилась. Подивилась відсторонено направо, наче вдивлялась у пустоту...
За якусь мить вона розридалась. Знаєте, так непоказово, не голосн: стояла, опустивши руки, зовсім не прикриваючи лице і беззвучно ридала. Її плечики стрясались, а
(
Read more... )
Comments 29
(The comment has been removed)
Reply
Reply
комусь достатньо 2 тижнів, щоб ожити. а комусь і 2 років мало. все індивідуально.
але та дитина досі в мене перед очима.
Reply
Reply
сопереживание должно быть действеннім, практическим. а не на словах
Reply
Reply
Reply
Reply
торік,коли я дуже довго була в такому стані, мені поперемінно хотілось то обнімати перехожих, то лаятись на них же. це
називалось депресивний синдром, так і в лікарняному листку написано було.
але я такий тип людини - схильна до "лікування спілкуванням". на щастя.
маю надію більше ніколи не повертатись у таку діру, і нікому не побажаю.
а ти тримайся.
Reply
тримаюся)
Reply
в коментах тут вже десь написала, що не мала наміру бігти обнімати буквально.. і все ти правильно кажеш
роману,до речі, великий респект тут. він був у багатьох ситуаціях на мому боці.
Reply
є такі моменти, які потрібно проживати відсторонено: їй своє горе, тобі її.
Reply
але бувають миті,коли необхідлно спробувати, навіть якщо тій стороні здається, що це не потрібно.
+ я не збиралась буквально підходити і обіймати її. я занадто образно висловлююсь
Reply
Але якщо ти того не зробила, значить, ти вчинила в будь-якому випадку вірно.
бо все одно зараз вже нічого не зміниш.
Reply
справді)
Reply
Leave a comment