.......
Попереду мене йшла юна дівчина. Бадьоро, швидко.
Раптом вона зупинилась, так, що я її обійшла. Я озирнулась. Вона зупинилась. Подивилась відсторонено направо, наче вдивлялась у пустоту...
За якусь мить вона розридалась. Знаєте, так непоказово, не голосн: стояла, опустивши руки, зовсім не прикриваючи лице і беззвучно ридала. Її плечики стрясались, а плачучи, вона роззиралась по сторонам, і по собі я знала, що ці жести це не пошук підтримки, а просто розгубленість, коли здається, що ти одна на гігантській безлюдній планеті.
Мене пронизав такий біль. Така туга, таке ... навіть не співчуття, а Розуміння.
Я настільки добре її зрозуміла, мені наче передався її вселенський біль і душевні страждання.
Там, куди вона дивилась, було якесь шкільне подвір’я і пуста вулиця, нічого особливого.
Та я зрозуміла, що саме це місце, саме ця точка, в якій вона щупинилась, є для неї точкою якогось підсвідомого спогаду. Такого підшкірного виду спогаду - коли тебе наче б’є блискавка і ти стаєш як вкопана і з тебе виливаються твої біль і твій втрачений час і ти сама розпадаєшся на тисячі маленьких пазлів, які ось розсипались, а ти стоїш над ними розгублено і не поняття не маєш - ЯК, ЯК тепер зібрати все своє життя докупи....
Коли я на неї озирнулась, я також зупинилась на якусь мить разом із нею. Синхронно відчуваючи, як її сльози скрапують на потрісканий асфальт.
Я хотіла підійти до неї, обіцянти за худенькі плечі і сказати, що розумію. Сказати, що все мине, хоча і не скоро. Сказати, що знаю, як це. Просто помовчати з цією абсолютно незнайомою мені людиною.
Але... я цього не зробила. Пішла далі. Спочатку повільно, а потім швидше і швидше, залишаючи подалі цю заплакану дитину, з її анонімним, незнайомим мені горем. З моїм соромом, що я не підійшла. Напевно, це тепер буде зі мною завжди.