Туреччина безпутьовочна. Пост 2.
В цій частині повєствованія про поїздку (яке дурне слово, ми ж летіли, а не їхали) політку? (теж не те) поїздку в Туреччину я розкажу і покажу місця, де нам довелося жити, гуляти, відпочивати. Зразу хочу попередити, шо фотографій лістаранів і клубів не буде тут, у цьому пості. Та і далі майже не буде, хоч ми щовечора десь бували.
Нам пощастило попасти в прекрасну веселу сім’ю, про яку розповім пізніше. Так само як і покажу наші фото. А цей пост буде присвячено усьому, що нас оточувало і де ми побували. Знайомтеся - 105-літній будинок, в якому ми проживали. Будинок збудував ще прадід нашого друга Ахмета.
Вигляд зі сторони воріт. Центральний вхід.
А це вигляд уже зі сторони басейну. Протилежний вхід.
Два входи, так само як і 2 сходів збереглися ще з того часу, коли робили окремий вхід для жінок і окремий для чоловіків. Будинок фактично був розділений на 2 половини.
Трохи про будинок. Те це і не будинок, а музей. Крім того, що в ньому жила і виросла величезна родина зі своєю історією, будинок має свою історію, пов’язану з історією Туреччини. У ньому бував Ататюрк. Одну кімнату зберегли в тому вигляді, в якому вона і була тоді, коли він приїжджав. Це ми взнали підчас екскурсії будинком з Ясмін (мамою Ахмета). Змінили лише штори, бо були вже старі. Але зберегли стиль. Меблі збереглися з того часу. Як розповіла нам Ясмін, було два однакових комплекти фурнітури, які Ататюрк розділив. Один залишився в цьому домі (ми випробували своїми дупами всі стільці), а інший зараз в музеї у Стамбулі. Не думаю, що нам би вдалося посидіти в музеї на цих кріселках.
Ось та кімната, де відпочивав Ататюрк. На фото предок, що побудував дім.
А це просто частини інтер’єру. Нашу кімнату ми шось не додумали сфотографувати. Але ліжко, шафа, комод і дзеркало було явно старіше за наш вік, разом узятий.
В будинку жодного кондиціонера. Просто відкривали вікна на усіх 4 поверхах на всі 4 сторони, робили легенький протяг. Спека в будинку не відчувалася.
Весь будинок завішаний старими фотографіями родини.
У цій кімнаті живе привид. Так казав Ахмет ))))
Це не він, не привид. Це Катко.
Цікаво, що зберегли навіть один санузєл у тому вигляді, в якому він від самого початку.
Заспокою, це не дерев’яні дошки з діркою, але чимось схоже. Кам’яна (граніт або мармур) плита з отвором і стоком. Там одночасно робили все. І милися і ... ну ви розумієте
Цей будинок - єдина достопрімєчатєльность 20-тисячного Акчакоджа, тому влада заборонила сім’ї міняти щось у зовнішньому вигляді. Тому коли робили ремонт, а робили його три роки, їм довелося замовляти точно такі ж дерев’яні частини, як ви можете бачити. Бо старі за стільки років вже були нікудишні. Нам показували старі фотографії - нічого не змінилося.
Більшість часу ми проводили біля басейну. 2 рази спускалися до моря, але одного разу воно було після якогось шторму дуже брудним, іншого разу ми довго не витримали. Біля моря пекло страшно. А от зверху, біля басейну, де був холодильник з холодним Ефесом, було легше.
Це я. Під водою.
Спекотно було не тільки нам. Коли всі виходили з води і ліниво валялися, до басейну підтягувалися птахи. Милися, пили водичку. Звична картина.
Крім звичайного валяння і купання ми ще і рухалися. Правда не ногами, нас усюди возили. Ми не могли не відвідати сімейний бізнес, заснований дідом Ахмета - shipyard. Знаходиться біля Ереглі, де більшу частину часу живе сім’я. Уже третє покоління вони будують кораблі. Ось цей красавєц минулого тижня був спущений на воду. Якби ми приїхали не на тиждень, а на два, то я б здійснив свою мрію. Завжди хотів подивитися, як же ж це відбувається.
Поряд з ним починають будувати ще один.
Трохи далі - інший. Одночасно вони можуть будувати 7 великих кораблів. Будують для Європи.
Але, одного дня, ми ледь не зупинили роботу усього офісу. Ситуація вийшла кумедна - працівники їздили по місту і шукали буряк для борщу. Ахмед розповів батькові про борщ, який варила для нього Аня і про те, який він смачний. Батько теж захотів. Виявилося, що з буряком у них проблеми. І після того. Як ми не знайшли його на базарі в Акчакоджа, уже працівники офісу ганяли в Ереглі по маркетах і базарах. Змогли найти лише консервований, але і з нього ми зварили чудовий борщ.
А от фото з нашого походу на місцевий базар.
Таких баклажанів я у нас не бачив.
З картоплі складали справжні мури. І таких було багато, один напроти одного. Мені дуже хотілося влаштувати там якусь битву овочами.
Так, про базар і їжу треба закінчувати, бо від одних спогадів риби, реберець ягняти, сиру і салатів я уже залився слиною.
Ага, ледь не забув. Ще, на одному з прилавків, між зелені, баклажанів і цибулі спав хлопчик років 4. Ми побоялися фотографувати. Мало лі. В таких містечках як Акчакоджа, де лише один готель і іноземців бачать не дуже часто, ніколи не забуваєш про те, що ти в мусульманській країні. В її азійській частині. Особливо це розумієш вночі, під час першого нічного співання з мінаретів біля мечеті. Стає трошки моторошно від їхнього протяжного співу серед ночі, коли до нього приєднуються усі собаки і починають завивати. Такого в готелі ви не почуєте.
Далі буде аж у понеділок. Та і то, якшо я не забуду.
Туреччина безпутьовочна. Пост 1.
Нам пощастило попасти в прекрасну веселу сім’ю, про яку розповім пізніше. Так само як і покажу наші фото. А цей пост буде присвячено усьому, що нас оточувало і де ми побували. Знайомтеся - 105-літній будинок, в якому ми проживали. Будинок збудував ще прадід нашого друга Ахмета.
Вигляд зі сторони воріт. Центральний вхід.
А це вигляд уже зі сторони басейну. Протилежний вхід.
Два входи, так само як і 2 сходів збереглися ще з того часу, коли робили окремий вхід для жінок і окремий для чоловіків. Будинок фактично був розділений на 2 половини.
Трохи про будинок. Те це і не будинок, а музей. Крім того, що в ньому жила і виросла величезна родина зі своєю історією, будинок має свою історію, пов’язану з історією Туреччини. У ньому бував Ататюрк. Одну кімнату зберегли в тому вигляді, в якому вона і була тоді, коли він приїжджав. Це ми взнали підчас екскурсії будинком з Ясмін (мамою Ахмета). Змінили лише штори, бо були вже старі. Але зберегли стиль. Меблі збереглися з того часу. Як розповіла нам Ясмін, було два однакових комплекти фурнітури, які Ататюрк розділив. Один залишився в цьому домі (ми випробували своїми дупами всі стільці), а інший зараз в музеї у Стамбулі. Не думаю, що нам би вдалося посидіти в музеї на цих кріселках.
Ось та кімната, де відпочивав Ататюрк. На фото предок, що побудував дім.
А це просто частини інтер’єру. Нашу кімнату ми шось не додумали сфотографувати. Але ліжко, шафа, комод і дзеркало було явно старіше за наш вік, разом узятий.
В будинку жодного кондиціонера. Просто відкривали вікна на усіх 4 поверхах на всі 4 сторони, робили легенький протяг. Спека в будинку не відчувалася.
Весь будинок завішаний старими фотографіями родини.
У цій кімнаті живе привид. Так казав Ахмет ))))
Це не він, не привид. Це Катко.
Цікаво, що зберегли навіть один санузєл у тому вигляді, в якому він від самого початку.
Заспокою, це не дерев’яні дошки з діркою, але чимось схоже. Кам’яна (граніт або мармур) плита з отвором і стоком. Там одночасно робили все. І милися і ... ну ви розумієте
Цей будинок - єдина достопрімєчатєльность 20-тисячного Акчакоджа, тому влада заборонила сім’ї міняти щось у зовнішньому вигляді. Тому коли робили ремонт, а робили його три роки, їм довелося замовляти точно такі ж дерев’яні частини, як ви можете бачити. Бо старі за стільки років вже були нікудишні. Нам показували старі фотографії - нічого не змінилося.
Більшість часу ми проводили біля басейну. 2 рази спускалися до моря, але одного разу воно було після якогось шторму дуже брудним, іншого разу ми довго не витримали. Біля моря пекло страшно. А от зверху, біля басейну, де був холодильник з холодним Ефесом, було легше.
Це я. Під водою.
Спекотно було не тільки нам. Коли всі виходили з води і ліниво валялися, до басейну підтягувалися птахи. Милися, пили водичку. Звична картина.
Крім звичайного валяння і купання ми ще і рухалися. Правда не ногами, нас усюди возили. Ми не могли не відвідати сімейний бізнес, заснований дідом Ахмета - shipyard. Знаходиться біля Ереглі, де більшу частину часу живе сім’я. Уже третє покоління вони будують кораблі. Ось цей красавєц минулого тижня був спущений на воду. Якби ми приїхали не на тиждень, а на два, то я б здійснив свою мрію. Завжди хотів подивитися, як же ж це відбувається.
Поряд з ним починають будувати ще один.
Трохи далі - інший. Одночасно вони можуть будувати 7 великих кораблів. Будують для Європи.
Але, одного дня, ми ледь не зупинили роботу усього офісу. Ситуація вийшла кумедна - працівники їздили по місту і шукали буряк для борщу. Ахмед розповів батькові про борщ, який варила для нього Аня і про те, який він смачний. Батько теж захотів. Виявилося, що з буряком у них проблеми. І після того. Як ми не знайшли його на базарі в Акчакоджа, уже працівники офісу ганяли в Ереглі по маркетах і базарах. Змогли найти лише консервований, але і з нього ми зварили чудовий борщ.
А от фото з нашого походу на місцевий базар.
Таких баклажанів я у нас не бачив.
З картоплі складали справжні мури. І таких було багато, один напроти одного. Мені дуже хотілося влаштувати там якусь битву овочами.
Так, про базар і їжу треба закінчувати, бо від одних спогадів риби, реберець ягняти, сиру і салатів я уже залився слиною.
Ага, ледь не забув. Ще, на одному з прилавків, між зелені, баклажанів і цибулі спав хлопчик років 4. Ми побоялися фотографувати. Мало лі. В таких містечках як Акчакоджа, де лише один готель і іноземців бачать не дуже часто, ніколи не забуваєш про те, що ти в мусульманській країні. В її азійській частині. Особливо це розумієш вночі, під час першого нічного співання з мінаретів біля мечеті. Стає трошки моторошно від їхнього протяжного співу серед ночі, коли до нього приєднуються усі собаки і починають завивати. Такого в готелі ви не почуєте.
Далі буде аж у понеділок. Та і то, якшо я не забуду.
Туреччина безпутьовочна. Пост 1.