Миронівка
Миронівка цікава в першу чергу тим, що перетворилась зі звичайного хутору, який навіть на найдетальніших мапах Київської губернії ХІХ століття не був позначений, на один з найважливіших для Київщини транспортних, господарських і лікувальних центрів, на місто-райцентр із населенням у 12 тисяч. Цьому вона завдячує в першу чергу залізничному вузлу, збудованому у другій половині ХІХ століття та цукровій промисловості, яка почала розвиватись тут ще до прокладення залізниці. Певну роль в популяризації Миронівки зіграло і відкриття радонових джерел, які використовують для лікування різних хронічних захворювань. Також відомою є Миронівська селекційна станція, але вона знаходиться не в самій Миронівці, а в селі Центральне, за кілька кілометрів від райцентру. Особливо цікавих історичних об’єктів в самому місті майже немає, зате цікавим виявились об’єкти збудовані у недавньому минулому, такі як наприклад дитяче містечко з мініфортецею.
Не дивлячись на те, що Київ з’єднується з Миронівкою відносно прямою залізничною гілкою, їздити нею я б не рекомендував, бо не дивлячись лише на 100 км відстані - їхати електричкою аж три години! Пояснюється це тим, що лінія одноколійна і електричці доводиться пропускати на роз’їздах багато поїздів як зустрічних електричок так і швидкісних поїздів. Якщо їхати в об’їзд через Фастів і Білу Церкву, дорога займе стільки ж часу. Відповідно найбільш зручним транспортом залишаються маршрутки, які регулярно їздять з автостанції “Видубичі”.
Лінія Фастів-Цвіткове була прокладена через станцію Миронівка у 1876 році для обслуговування цукрових заводів, які розташувалися уздовж неї. У 1915 році відкривається коротка вантажна гілка до Богуслава. У 1923 році, коли Миронівка отримала статус районного центру, відкрита лінія Миронівка-Кагарлик, будується депо, станція стає вузловою. У 1938 році відкрита лінія Миронівка-Канів (знищена у 1941 р.). У 1951 році лінія Миронівка-Фастів стає двохколійною, а у 1960 році, однією з перших, електрифікована. У 1973 році лінія від Кагарлика доходить до Трипілля для обслуговування ТЕС, а у 1981 вже й до Києва, до нинішньої станції “Видубичі”. Частина поїздів з Києва в південному напрямку прямує через Миронівку, однак досі лінія одноколійна, тому електрички Київ-Миронівка долають 106 кілометрів аж за 3 години, пропускаючи всіх зустрічних.
Під час Другої світової війни станцію було зруйновано. Нове приміщення вокзалу з’явилося в 1953 р. за проектом арх. П. Ф. Красицького. У 2000-ї рр. було проведено капітальний ремонт вокзалу.
Вокзал з будовано за типовим проектом. Аналогічний є у Бердичеві.
Інтер’єри вокзалу. Головний вестибюль.
Зала очікування
Вид з боку привокзальної площі.
Деталі.
На привокзальній площі стоїть танк ИС-3 - пам’ятник на честь визволителів Миронівки від нацистів.
На привокзальному базарі є критий ринок, який спершу видався мені новоробом.
Але придивившись до декору зрозумів, що будівля - ровесник вокзалу, тобто збудована десь на початку 50-х років.
Миронівський автовокзал здається найбільший у Київській області. Це трохи дивно, адже в Миронівці на відміну від сусіднього Кагарлика не немає автомобільних вузлів і більшість автотранспорту оминає місто по об’їзній трасі. Власне, автовокзал і не використовується по призначенню, а переважно як магазин.
Миле звернення до миронівчан і гостей міста.
Від автовокзалу по головній вулиці Леніна/Соборності прямуємо на північ.
Зустрічаємо на своєму шляху міську раду,
Податкову.
Руїни невідомого походження.
Конструкцію невідомого призначення.
Районну раду.
Церква святого архістратига Михаїла з пам’ятником жертв Голодомору.
Церква - типовий представник культового будівництва 90-х - початку 2000-х років.
Дитячий майданчик біля церкви.
Школа мистецтв у цікавій будівлі, в якій раніше знаходився райком КП(б)У. Перед будівлею раніше стояв пам’ятник Леніну, повалений ще у 2009 р.
Деталі декору характерні для повоєнного десятиріччя, хоча сама будівля довоєнна.
Меморіальна дошка підпільному райкому, який функціонував явно не тут.
Навпроти знаходиться великий палац культури. За подібним проектом збудовано БК у сусідньому Богуславі.
Поруч із БК знаходиться скульптура молодого чоловіка.
Кінотеатр “Колос“, який вже давно не функціонує за призначенням.
Багатоповерхова міста представлена переважно п’ятиповерхівками
Але трапляються і дев’ятиповерхівки
Один із найцікавіших об’єктів Миронівки - “замок”, збудований десь у 1980-х і призначався як гарне місце для розваг для дітей старшого віку. Подібні дитячі замки-фортеці можна побачити і в Сумах, і в Тернополі, і в Черкасах, але побачити подібне в невеликому районному центрі та ще й у таких масштабах було дійсно неочікувано.
До кінця об’єкт не був добудований. Очевидно, що тут планувалося ціле містечко для розваг з атракціонами.
Але багато цікавих об’єктів все ж було зведено
Кутові вежі з бійницями
Мости
“Палаццо” і “Донжон”.
Нині, на жаль, більшість об’єктів захаращено, замість дітей тут гуляють підлітки, які розпивають туту алкоголь і розписують стіни.
Рельєфи на морську тематику.
Сам замок знаходиться на березі ставка. Кажуть, що тут колись стояла списана Ракета, яку використовували як відеосалон.
Залишаючи містечко виходимо знов на центральну вулицю і йдемо на північ.
Типова зупинка.
Виходимо до скверу з кількома меморіалами.
Меморіал загиблим під час Другої Світової війни.
Алея Героїв Радянського Союзу
Меморіали загиблим під час Чорнобильській трагедії та Афганської війни.
Ще одна сталінка - Районний центр дитячої та юнацької творчості
Навпроти кафе Миронівчанка.
Загальноосвітня школа №2 1954 року будівництва.
Меморіальні дошки на фасаді школи.
Ще одним цікавим об’єктом є старовинний цукровий завод, якому Миронівка завдячує перетворенню з хутора на місто. Завод був заснований у 1858 році поміщиками Браницькими. Завдяки новим робочим місцям населення збільшувалася, і в 1863 році Миронівка із заштатного села Богуславського староства стає центром волості. Ще більшого поштовху до розвитку цукрової промисловості додало прокладання сюди у 1867 році залізниці з Фастова. Однак через два роки Браницькі продали всі свої землі і цукровий завод удільному відомству, але нові керуючі цілком успішно виконували свої функції. Нині розташований на околиці міста цукровий завод знаходиться в складному становищі. Однак саме тут можна знайти єдині в Миронівці будівлі позаминулого століття.
Індустріальний пейзаж:
Будівля заводоуправління (довоєнна?).
Прохідна заводу.
Військовий меморіал на честь співробітників підприємства, що загинули під час Другої світової.
Старий корпус і каркас недобудови.
Вглибині території можна побачити загадкову споруду з хрестом та датою 1858, роком заснування заводу.
У хащах заховалася скульптура робітника.
Мозаїка на теми війни і миру на стіні заводської їдальні.
Трохи в стороні знаходиться найстаріша будівля Миронівки - контора цукрового заводу Браницьких, яка знаходиться на території лікарні відновлювального лікування.
Рівно через сто років після заснування цукрового заводу з 1958 року в Миронівці функціонує бальнеологічний курорт, відомий в країні завдяки цілющим джерелам радонових вод. В обласній лікарні відновлювального лікування успішно лікують поліартрит, ревматизм та інші захворювання.
Цікава мозаїка при вході до лікарні.
Корпус водолікарні зі знаком радону Rn на постаменті.
Навпроти стоть якась закинута будівля 80-х років. Можливо будинок побуту з магазином.
І завод і лікарня знаходять поруч із річкою Росава, яку тут перериває дамба, через що утсвоено два великі ставки.
Це останні оглянуті об’єкти, після яких я повернувся на автовокзал і поїхав до Києва на маршрутці, що прямувала з Канева.
Не дивлячись на те, що Київ з’єднується з Миронівкою відносно прямою залізничною гілкою, їздити нею я б не рекомендував, бо не дивлячись лише на 100 км відстані - їхати електричкою аж три години! Пояснюється це тим, що лінія одноколійна і електричці доводиться пропускати на роз’їздах багато поїздів як зустрічних електричок так і швидкісних поїздів. Якщо їхати в об’їзд через Фастів і Білу Церкву, дорога займе стільки ж часу. Відповідно найбільш зручним транспортом залишаються маршрутки, які регулярно їздять з автостанції “Видубичі”.
Лінія Фастів-Цвіткове була прокладена через станцію Миронівка у 1876 році для обслуговування цукрових заводів, які розташувалися уздовж неї. У 1915 році відкривається коротка вантажна гілка до Богуслава. У 1923 році, коли Миронівка отримала статус районного центру, відкрита лінія Миронівка-Кагарлик, будується депо, станція стає вузловою. У 1938 році відкрита лінія Миронівка-Канів (знищена у 1941 р.). У 1951 році лінія Миронівка-Фастів стає двохколійною, а у 1960 році, однією з перших, електрифікована. У 1973 році лінія від Кагарлика доходить до Трипілля для обслуговування ТЕС, а у 1981 вже й до Києва, до нинішньої станції “Видубичі”. Частина поїздів з Києва в південному напрямку прямує через Миронівку, однак досі лінія одноколійна, тому електрички Київ-Миронівка долають 106 кілометрів аж за 3 години, пропускаючи всіх зустрічних.
Під час Другої світової війни станцію було зруйновано. Нове приміщення вокзалу з’явилося в 1953 р. за проектом арх. П. Ф. Красицького. У 2000-ї рр. було проведено капітальний ремонт вокзалу.
Вокзал з будовано за типовим проектом. Аналогічний є у Бердичеві.
Інтер’єри вокзалу. Головний вестибюль.
Зала очікування
Вид з боку привокзальної площі.
Деталі.
На привокзальній площі стоїть танк ИС-3 - пам’ятник на честь визволителів Миронівки від нацистів.
На привокзальному базарі є критий ринок, який спершу видався мені новоробом.
Але придивившись до декору зрозумів, що будівля - ровесник вокзалу, тобто збудована десь на початку 50-х років.
Миронівський автовокзал здається найбільший у Київській області. Це трохи дивно, адже в Миронівці на відміну від сусіднього Кагарлика не немає автомобільних вузлів і більшість автотранспорту оминає місто по об’їзній трасі. Власне, автовокзал і не використовується по призначенню, а переважно як магазин.
Миле звернення до миронівчан і гостей міста.
Від автовокзалу по головній вулиці Леніна/Соборності прямуємо на північ.
Зустрічаємо на своєму шляху міську раду,
Податкову.
Руїни невідомого походження.
Конструкцію невідомого призначення.
Районну раду.
Церква святого архістратига Михаїла з пам’ятником жертв Голодомору.
Церква - типовий представник культового будівництва 90-х - початку 2000-х років.
Дитячий майданчик біля церкви.
Школа мистецтв у цікавій будівлі, в якій раніше знаходився райком КП(б)У. Перед будівлею раніше стояв пам’ятник Леніну, повалений ще у 2009 р.
Деталі декору характерні для повоєнного десятиріччя, хоча сама будівля довоєнна.
Меморіальна дошка підпільному райкому, який функціонував явно не тут.
Навпроти знаходиться великий палац культури. За подібним проектом збудовано БК у сусідньому Богуславі.
Поруч із БК знаходиться скульптура молодого чоловіка.
Кінотеатр “Колос“, який вже давно не функціонує за призначенням.
Багатоповерхова міста представлена переважно п’ятиповерхівками
Але трапляються і дев’ятиповерхівки
Один із найцікавіших об’єктів Миронівки - “замок”, збудований десь у 1980-х і призначався як гарне місце для розваг для дітей старшого віку. Подібні дитячі замки-фортеці можна побачити і в Сумах, і в Тернополі, і в Черкасах, але побачити подібне в невеликому районному центрі та ще й у таких масштабах було дійсно неочікувано.
До кінця об’єкт не був добудований. Очевидно, що тут планувалося ціле містечко для розваг з атракціонами.
Але багато цікавих об’єктів все ж було зведено
Кутові вежі з бійницями
Мости
“Палаццо” і “Донжон”.
Нині, на жаль, більшість об’єктів захаращено, замість дітей тут гуляють підлітки, які розпивають туту алкоголь і розписують стіни.
Рельєфи на морську тематику.
Сам замок знаходиться на березі ставка. Кажуть, що тут колись стояла списана Ракета, яку використовували як відеосалон.
Залишаючи містечко виходимо знов на центральну вулицю і йдемо на північ.
Типова зупинка.
Виходимо до скверу з кількома меморіалами.
Меморіал загиблим під час Другої Світової війни.
Алея Героїв Радянського Союзу
Меморіали загиблим під час Чорнобильській трагедії та Афганської війни.
Ще одна сталінка - Районний центр дитячої та юнацької творчості
Навпроти кафе Миронівчанка.
Загальноосвітня школа №2 1954 року будівництва.
Меморіальні дошки на фасаді школи.
Ще одним цікавим об’єктом є старовинний цукровий завод, якому Миронівка завдячує перетворенню з хутора на місто. Завод був заснований у 1858 році поміщиками Браницькими. Завдяки новим робочим місцям населення збільшувалася, і в 1863 році Миронівка із заштатного села Богуславського староства стає центром волості. Ще більшого поштовху до розвитку цукрової промисловості додало прокладання сюди у 1867 році залізниці з Фастова. Однак через два роки Браницькі продали всі свої землі і цукровий завод удільному відомству, але нові керуючі цілком успішно виконували свої функції. Нині розташований на околиці міста цукровий завод знаходиться в складному становищі. Однак саме тут можна знайти єдині в Миронівці будівлі позаминулого століття.
Індустріальний пейзаж:
Будівля заводоуправління (довоєнна?).
Прохідна заводу.
Військовий меморіал на честь співробітників підприємства, що загинули під час Другої світової.
Старий корпус і каркас недобудови.
Вглибині території можна побачити загадкову споруду з хрестом та датою 1858, роком заснування заводу.
У хащах заховалася скульптура робітника.
Мозаїка на теми війни і миру на стіні заводської їдальні.
Трохи в стороні знаходиться найстаріша будівля Миронівки - контора цукрового заводу Браницьких, яка знаходиться на території лікарні відновлювального лікування.
Рівно через сто років після заснування цукрового заводу з 1958 року в Миронівці функціонує бальнеологічний курорт, відомий в країні завдяки цілющим джерелам радонових вод. В обласній лікарні відновлювального лікування успішно лікують поліартрит, ревматизм та інші захворювання.
Цікава мозаїка при вході до лікарні.
Корпус водолікарні зі знаком радону Rn на постаменті.
Навпроти стоть якась закинута будівля 80-х років. Можливо будинок побуту з магазином.
І завод і лікарня знаходять поруч із річкою Росава, яку тут перериває дамба, через що утсвоено два великі ставки.
Це останні оглянуті об’єкти, після яких я повернувся на автовокзал і поїхав до Києва на маршрутці, що прямувала з Канева.