Юрій Брезан. Чорний млин
Хтось іде по землі, молодий чи старий - не розбереш здаля. Спитають його, звідки - рукою махне позад себе: звідти. Спитають, куди --- кивне roловою: туди, мовляв. От уже видно, що молодий. Юнак - років, мабуть, п'ятнадцяти ци сімнадцяти. Або й старший. Чи придивлятимешся до його літ, коли він, навіть як питають про батька-матір, лише руками розводить, широко й безпорадно? Хто розуміє цю відповідь: мовляв, живуть десь, а хто: десь бідують. Та чи не тe саме: що живуrь, що бідують? Нікому ж не спаде на думку: отам і там, розкошують. А селянин подивиться йому вслід і скаже: напевне, то Крабат.
Ось що розповідаюхь люди про Крабата. Упав якось із неба камінь, влучив у вершину Великоі Казкової гори й розбився вщент. 3-поміж уламків підвівся Крабат і пішов по землі. Колись той камінь злетить у небо, а в ньому й Крабат. А доти Крабат буде людиною і чинитиме, що слід чинити. Ніхто не знає, що має вчинити Крабат.
ПЕРША КНИГА
1
Крабат лежить у рівчаку на узліссі, зарившись у букове листя, - жовтневі ночі холодні. Він і не знає, що розповідають про нього люди. Йому холодно, хочеться їсти. Він дивиться вгору на зорі, на їхне сріблясте й рожеве мерехтіння. Чому ця ясна, тремтлива зірка сяє сьогодні ось тут, просто над ним? Десять днів тому вона стояла нижче, над самим виднокругом. Крабат уважно придивляється до зірки, чи не рухається вона. Зірка нерухома, але небо міниться. Воно більш не скидається на обвішану зірками стелю - це вже незrлибиме чорне провалля, де плавають зорі. Крабат примружується, і небо знову стає стелею. Та він уже не йме віри тій стелі, він прагне знову побачити чорне провалля. Врешті Крабат бачить зоряну безодню й мовби летить туди.
Прокинувшись уранці, він не пам'ятає, що вночі блукав серед зірок. Його листяна постіль біла, мох навколо білий. Крабатові холодно. Встає сонце і за rодину вилизує іній. І снігу не було - а щойно все біліло навколо. Сонце не має язика - а іній мов злизало. Крабат біжить і зіrрівається, та їсти все одно хочеться. На ожині ще є трохи яrід. Жменька ожини - то не багато, проте коли пошукати під ліщиною, можна знайти ще й жменю rоріхів: це вже сякий-такий сніданок. Попоївши, і мандрувати легше, і віриться, що незабаром знову знайдеш щось їстівне. Може, й зайця пощастить спіймати. Чом би зайцеві не заснути так міцно, щоб його можна було схопити за вуха, перш ніж він прокинеться? Або зламає собі дві ноги і не зможе втекти. Або ж утікатиме напівсонний і зосліпу вдариться головою в дерево.
- Чи ж бачив ти коли-небудь, щоб заєць розбив голаву об дерево? - запитує сам себе Крабат.
- Не бачив,- відповідає, - та коли б таке сталося, і я був при тому...
Крабат сміється.
Він стоїть на пагорбі, озирається довкола. Зайця, який пропонував би засмажити себе, ніде не видно. Зі сходу просто на верхівки дерев викочується сонце. Крабат дивиться на сонце, забувши про зайця. Вогняно-червона куля палає, нe згоряючи. Крабат вдивляється в червоне полум'я, аж починає сліпнути. Не від сонця - засліплюють його таємниці, загадки, питання. Він шукає на них відповіді. Він згадує прадавній переказ: стоїть десь велика залізна скриня, на ній сім замків, її охороняє велетенський вовк. У скрині сховано Знання. Хто переможе вовка, тому відкриються таємниці, той розв'яже загадки, знайде відповідь на всі питання. Крабат поволі спускається з пагорба.
Xто все знає, того не пече в грудях, ніби він носить там сонце. Під кудлатим кущем ялівцю спить заєць. Крабат мало не злякався - таке щастя? Обережно, крок за кроком підкрадається ближче - заєць спить. Щe крок, ще один, ось-ось... Раптом заєць підхоплюється й кидається навтьоки; але ж ні, він не біжить, а шкутильгає, здається, він таки зламав собі ногу, а може й дві. Сім разів Крабат мало не схопив його. Заєць утікає до лісу. Крабат мчить слідом, червоні сонячні іскри витанцьовують у його очах. Заєць уже в лісі, серед високих товстелезних буків. Ще трахи, і гущавина врятуе його. Зібравши всі сили, Крабат робить велетенський стрибок - і з розгону б'ється rоловою об товсте дерево. Червоно-срібні нічні зорі затанцювали в нього перед очима, він стріпує головою, щоб погасити їх.
- Не заєць ударивсь об дерево, - сміється він.
Ліс сміється разом із ним, лунко й весело. Крабат підводить голову. Перед ним стоїть чоловік, то він сміявся.
- Що, вполював зайця? - питає чоловік. Такому гладкому не треба ганятися за зайцями. Чоловік простягає руку, яку тримав за спиною: в руці у нього заець.
- Ти за ним гнавсь, я зловив, - каже чоловік. - Він наполовину твій.
Крабат схоплюеться на ноги.
- Півзайця все одно, ща цілий, - каже він. - Я розпалю вогнище. Крабат бере зайця, білує його. Озирнувшись, він бачить поруч вогнище з букових полін; вони горять не занадто сильно, але й не тліють - якраз досить, щоб засмажити зайця.
- Хутко це в тебе,- дивується він.
Далі