Наша пісня гарна й нова?
Багато хто, мабуть, уже знайомий з публікацією письменниці Оксани Забужко на сайті Радіо Свобода під назвою «Цей проклятий «квартирный вопрос»» .
«Похвалилися мені добрі люди свіжовиданим (до Дня Києва) альбомом - «Дом Булгакова». І взяв мене сум: люди щиро вірять, що займаються культурою, - і не усвідомлюють, що сам цей заголовок є по суті войовничо АНТИкультурним, у стилі «ДНР/ЛНР»… Зав’язуйте вже з цим мемом, панове, годі. Нема в Києві «дому Булгакова». І не було ніколи».
Будинок на Андріївському узвозі, 13. 1970-і рр.
Далі Оксана Стефанівна наполягає на тому, що знаменитий дім на Андріївському узвозі, де Михайло Булгаков жив із родиною та поселив своїх Турбіних, слід називати не інакше як «будинок Листовничого» з огляду на його власника 1909-1919 років - цивільного інженера Василя Листовничого, штатного архітектора Київського навчального округу, викладача будівельного мистецтва і механіки у середніх навчальних закладах з будівництва. У полемічному запалі вона виставляє цього доволі пересічного архітектора й чиновника (кажу це, спираючись на багаторічний досвід вивчення пам’яток київського зодчества), котрий став сумною жертвою «червоного терору», як вельми видатну персону, гідну монографії та меморіальної дошки.
Широке обговорення допису Оксани Забужко вже виявило значну кількість натяжок і фактичних неточностей, яких свідомо чи несвідомо припустилася авторка у своїй аргументації. Нема сенсу повторювати їхній перелік.
Зверну уваги лише на стрижень протиставлення Листовничих - Булгакових, позначений у «Квартирному вопросі». З одного боку - «наші київські еліти - свої, тутешні, глибоко закорінені: шляхетські й козацькі», з іншого боку - прибульці з великоросійських губерній, що отримували гроші й професорські посади «за обрусение края». Очевидно, пані Оксана вбачала в цьому особливий прояв злободенності збудженого нею питання.
Але чи вписуються в таку простеньку схему дійсні київські реалії початку ХХ століття? Адже, приміром, саме тоді працював один із «великоросійських зайд» та «штатних обрусителів» Київської духовної академії, уродженець Костромської губернії, професор Микола Петров. Він був близьким другом професора Афанасія Булгакова, навіть його кумом (хрещеним батьком новонародженого Михайла Булгакова) і водночас - одним із засновників професійного українського літературознавства, членом найпершого складу Української Академії наук… З іншого боку, що робити з тією обставиною, що Василь Листовничий, за власного бажання поступивши у 1910 році на службу до керівництва Київського навчального округу, тривалий час залишався «гвинтиком» потужної машини русифікації та імперського шовінізму? Він же був прямим підлеглим таких одіозних попечителів округу, як Петро Зілов або Олексій Деревицький (останній «відзначився» тим, що у 1913 році видав інструкцію, в якій визначив відвідання учнівською молоддю українських театральних вистав так само неприпустимим, як перебування у більярдних чи пивних, а у 1914-му категорично заборонив в усіх навчальних закладах київського округу відзначати 100-річний ювілей Тараса Шевченка). Не маю наміру якось паплюжити пам’ять про інженера Листовничого, проте слід розуміти, що преференції «за анкетою», застосовані пані Оксаною, при більш глибокому вивченні предмету дають доволі суперечливі результати.
Хочу ще сказати про суто формальні підстави називати певну споруду чиїмось персонально будинком - не на конкретному відрізку часу в минулому, а нині, в історичному контексті. Переважна більшість київських будівель упродовж свого існування поміняла чимало власників, і дім на Андріївському узвозі, 13 - не виняток. У таких випадках історики, як правило, називають споруду за іменем замовника-будівника, який своїм коштом оплатив її зведення та визначив її вигляд. Отже, за цим критерієм слід було б іменувати згаданий будинок на честь купчихи Віри Літошенко, завдяки якій він і постав у 1888 році зусиллями архітектора Миколи Гарденіна.
Відповідальна підписка архітектора М. Гарденіна при зведенні будинку В. Литошенко
А Василь Листовничий був лише останнім у низці дореволюційних господарів. Ми ж не називаємо унікальну споруду на Банковій, 10 «будинком Німеця», хоча саме купець Самуїл Німець володів колишнім будинком Владислава Городецького з 1916 року до його радянської націоналізації.
Разом з тим, Оксана Забужко не надто переконлива на початку свого допису, коли стверджує: «Всяк киянин знає, що Шевченко жив на Козинці у домі Житницького (меморіальний музей біля Майдану), а резиденція американського посла міститься на Покровській у домі Стрельбицького. І тільки «домик Петра I» (київського війта Биковського) і «дом Булгакова» радянська влада рішуче й навідріз позбавила їхніх справжніх імен».По-перше, аж ніяк не є загальновідомим ім’я власника (точніше, власниці) іншої оселі Кобзаря на Пріорці, яку всі одностайно й донині називають «Шевченковою хатою». Так само залишилися в обігу переважно серед фахівців прізвища господарів тих київських будинків, де жили колись Леся Українка, Микола Лисенко, Шолом-Алейхем та інші знаменитості. Тобто, приклади Житницького і Стрельбицького, які навела авторка, становлять радше виняток, ніж правило. По-друге, закид, що саме радянська влада запровадила назву «дом Булгакова», є доволі незвичним твердженням. Адже всі, хто бував на Андріївському узвозі від кінця 1960-х до початку 1980-х років, добре пам’ятають, що видряпаний на стіні будівлі № 13 напис «Дом Булгакова» був цілковитою народною ініціативою, якій влада шалено опиралася, раз у раз замазуючи незграбні літери. І тільки у 1982-му, вже після екранізації «Днів Турбіних» та низки перевидань «Білої гвардії», у міського керівництва вистачило глузду парирувати це свавілля офіційною меморіальною дошкою.
Але найголовнішим є те, що по світу існує доволі поширена практика надавати, бодай неофіційно, імена талановитих митців тим об’єктам, які вони описували в літературних творах, зображали пензлем чи проектували - незалежно від формального права власності. Екскурсоводи показують туристам «замок Байрона» і «готель Хемінгуея», «кав’ярню Тулуз-Лотрека» і «подвір’я Полєнова», «біржу Томона» і «собор Гауді». В цьому розумінні будинок № 13, безперечно, є «будинком Булгакова». Письменник не лише квартирував у ньому. Він створив унікальний, яскравий, переконливий літературний портрет будівлі на узвозі, як ззовні, так і зсередини. Саме цьому факту, а не тільки перебуванню родини Булгакових, дім завдячує своєю світовою славою, своєю магічною привабливістю, водночас чималою мірою визначаючи фантастичну ауру Андріївського узвозу.
Хіба ж усього цього не розуміє Оксана Забужко? Важко повірити. Що ж тоді? Невже усі її перекручення зроблені просто заради зайвого ефекту - як кажуть росіяни, «ради красного словца»?
Та чи усвідомлює популярна письменниця можливі наслідки свого виступу?
Допис Оксани Забужко починається зі слів: «Наша пісня гарна й нова…». Таки правда. Подібні демарші вже відбувалися чверть століття тому.
Якщо нині Оксана Стефанівна, не вагаючись, ототожнила літературного персонажа Василя Лисовича з реальним домовласником Василем Листовничим, то її попередники самого Михайла Булгакова змішали з дійовими особами роману «Біла гвардія» та п’єси «Дні Турбіних» - білими офіцерами. А письменник Сергій Плачинда у своїх публікаціях 1987-1988 років навіть змалював жахливу картину: поручик (?!) Булгаков на чолі загону гетьманських карателів розстрілює студентську демонстрацію і спрямовує револьвер особисто на її учасника - Олександра Довженка! На підтвердження цих моторошних фантазій Плачинда послався на свідчення старожила-киянина. Але фахівці легко спростували письменницьку вигадку, та й ветеран-«свідок» на шпальтах преси рішуче відцурався від тієї брехні. Газета «Вечірній Київ», де з’явився перший антибулгаківський допис Плачинди, щиро вибачилася перед читачами за поширення негідних чуток.
На жаль, безглуздий міф виявився живучим. У вересні 1991 року інший літератор - Тарас Кінько - у газеті «Слово» знову розтиражував наклеп на Булгакова. Публікацію було насичено провокаційними нападками на Майстра, а вшанування його пам’яті киянами оголошувалося «блюзнірством, зразком публічного ляпаса українству». Чи треба дивуватися, що якраз у тому ж вересні 1991 року було вчинено (уже не вперше!) варварську наругу над історичним будинком на Андріївському узвозі.
Газета «Комсомольское знамя», 13.9.1991
Проте в ті часи серед свідомих українців знайшлося небагато прихильників брутального екстремізму. Недарма у «Народній газеті» - друкованому органі Народного Руху України, авангардної сили при здобутті незалежності - було тоді чітко сказано: «Хто хоче посіяти між нас підозру: мовляв, ти за Булгакова чи за Шевченка? Блюзнірські методи, ниці спроби. Творчість Булгакова належить світові честі і добра, вона об’єднує, а не розмежовує людей».
Цей тверезий і мудрий голос на захист пам’яті славетного російського письменника-киянина конче необхідно почути зараз. Аби в демагогічному запамороченні, спричиненому складним моментом і необережними публікаціями, не народжувалися на наших очах нові Шарикови з квачами й кувалдами. Вони, як свідчить сумний досвід, не мають національності.
«Похвалилися мені добрі люди свіжовиданим (до Дня Києва) альбомом - «Дом Булгакова». І взяв мене сум: люди щиро вірять, що займаються культурою, - і не усвідомлюють, що сам цей заголовок є по суті войовничо АНТИкультурним, у стилі «ДНР/ЛНР»… Зав’язуйте вже з цим мемом, панове, годі. Нема в Києві «дому Булгакова». І не було ніколи».
Будинок на Андріївському узвозі, 13. 1970-і рр.
Далі Оксана Стефанівна наполягає на тому, що знаменитий дім на Андріївському узвозі, де Михайло Булгаков жив із родиною та поселив своїх Турбіних, слід називати не інакше як «будинок Листовничого» з огляду на його власника 1909-1919 років - цивільного інженера Василя Листовничого, штатного архітектора Київського навчального округу, викладача будівельного мистецтва і механіки у середніх навчальних закладах з будівництва. У полемічному запалі вона виставляє цього доволі пересічного архітектора й чиновника (кажу це, спираючись на багаторічний досвід вивчення пам’яток київського зодчества), котрий став сумною жертвою «червоного терору», як вельми видатну персону, гідну монографії та меморіальної дошки.
Широке обговорення допису Оксани Забужко вже виявило значну кількість натяжок і фактичних неточностей, яких свідомо чи несвідомо припустилася авторка у своїй аргументації. Нема сенсу повторювати їхній перелік.
Зверну уваги лише на стрижень протиставлення Листовничих - Булгакових, позначений у «Квартирному вопросі». З одного боку - «наші київські еліти - свої, тутешні, глибоко закорінені: шляхетські й козацькі», з іншого боку - прибульці з великоросійських губерній, що отримували гроші й професорські посади «за обрусение края». Очевидно, пані Оксана вбачала в цьому особливий прояв злободенності збудженого нею питання.
Але чи вписуються в таку простеньку схему дійсні київські реалії початку ХХ століття? Адже, приміром, саме тоді працював один із «великоросійських зайд» та «штатних обрусителів» Київської духовної академії, уродженець Костромської губернії, професор Микола Петров. Він був близьким другом професора Афанасія Булгакова, навіть його кумом (хрещеним батьком новонародженого Михайла Булгакова) і водночас - одним із засновників професійного українського літературознавства, членом найпершого складу Української Академії наук… З іншого боку, що робити з тією обставиною, що Василь Листовничий, за власного бажання поступивши у 1910 році на службу до керівництва Київського навчального округу, тривалий час залишався «гвинтиком» потужної машини русифікації та імперського шовінізму? Він же був прямим підлеглим таких одіозних попечителів округу, як Петро Зілов або Олексій Деревицький (останній «відзначився» тим, що у 1913 році видав інструкцію, в якій визначив відвідання учнівською молоддю українських театральних вистав так само неприпустимим, як перебування у більярдних чи пивних, а у 1914-му категорично заборонив в усіх навчальних закладах київського округу відзначати 100-річний ювілей Тараса Шевченка). Не маю наміру якось паплюжити пам’ять про інженера Листовничого, проте слід розуміти, що преференції «за анкетою», застосовані пані Оксаною, при більш глибокому вивченні предмету дають доволі суперечливі результати.
Хочу ще сказати про суто формальні підстави називати певну споруду чиїмось персонально будинком - не на конкретному відрізку часу в минулому, а нині, в історичному контексті. Переважна більшість київських будівель упродовж свого існування поміняла чимало власників, і дім на Андріївському узвозі, 13 - не виняток. У таких випадках історики, як правило, називають споруду за іменем замовника-будівника, який своїм коштом оплатив її зведення та визначив її вигляд. Отже, за цим критерієм слід було б іменувати згаданий будинок на честь купчихи Віри Літошенко, завдяки якій він і постав у 1888 році зусиллями архітектора Миколи Гарденіна.
Відповідальна підписка архітектора М. Гарденіна при зведенні будинку В. Литошенко
А Василь Листовничий був лише останнім у низці дореволюційних господарів. Ми ж не називаємо унікальну споруду на Банковій, 10 «будинком Німеця», хоча саме купець Самуїл Німець володів колишнім будинком Владислава Городецького з 1916 року до його радянської націоналізації.
Разом з тим, Оксана Забужко не надто переконлива на початку свого допису, коли стверджує: «Всяк киянин знає, що Шевченко жив на Козинці у домі Житницького (меморіальний музей біля Майдану), а резиденція американського посла міститься на Покровській у домі Стрельбицького. І тільки «домик Петра I» (київського війта Биковського) і «дом Булгакова» радянська влада рішуче й навідріз позбавила їхніх справжніх імен».По-перше, аж ніяк не є загальновідомим ім’я власника (точніше, власниці) іншої оселі Кобзаря на Пріорці, яку всі одностайно й донині називають «Шевченковою хатою». Так само залишилися в обігу переважно серед фахівців прізвища господарів тих київських будинків, де жили колись Леся Українка, Микола Лисенко, Шолом-Алейхем та інші знаменитості. Тобто, приклади Житницького і Стрельбицького, які навела авторка, становлять радше виняток, ніж правило. По-друге, закид, що саме радянська влада запровадила назву «дом Булгакова», є доволі незвичним твердженням. Адже всі, хто бував на Андріївському узвозі від кінця 1960-х до початку 1980-х років, добре пам’ятають, що видряпаний на стіні будівлі № 13 напис «Дом Булгакова» був цілковитою народною ініціативою, якій влада шалено опиралася, раз у раз замазуючи незграбні літери. І тільки у 1982-му, вже після екранізації «Днів Турбіних» та низки перевидань «Білої гвардії», у міського керівництва вистачило глузду парирувати це свавілля офіційною меморіальною дошкою.
Але найголовнішим є те, що по світу існує доволі поширена практика надавати, бодай неофіційно, імена талановитих митців тим об’єктам, які вони описували в літературних творах, зображали пензлем чи проектували - незалежно від формального права власності. Екскурсоводи показують туристам «замок Байрона» і «готель Хемінгуея», «кав’ярню Тулуз-Лотрека» і «подвір’я Полєнова», «біржу Томона» і «собор Гауді». В цьому розумінні будинок № 13, безперечно, є «будинком Булгакова». Письменник не лише квартирував у ньому. Він створив унікальний, яскравий, переконливий літературний портрет будівлі на узвозі, як ззовні, так і зсередини. Саме цьому факту, а не тільки перебуванню родини Булгакових, дім завдячує своєю світовою славою, своєю магічною привабливістю, водночас чималою мірою визначаючи фантастичну ауру Андріївського узвозу.
Хіба ж усього цього не розуміє Оксана Забужко? Важко повірити. Що ж тоді? Невже усі її перекручення зроблені просто заради зайвого ефекту - як кажуть росіяни, «ради красного словца»?
Та чи усвідомлює популярна письменниця можливі наслідки свого виступу?
Допис Оксани Забужко починається зі слів: «Наша пісня гарна й нова…». Таки правда. Подібні демарші вже відбувалися чверть століття тому.
Якщо нині Оксана Стефанівна, не вагаючись, ототожнила літературного персонажа Василя Лисовича з реальним домовласником Василем Листовничим, то її попередники самого Михайла Булгакова змішали з дійовими особами роману «Біла гвардія» та п’єси «Дні Турбіних» - білими офіцерами. А письменник Сергій Плачинда у своїх публікаціях 1987-1988 років навіть змалював жахливу картину: поручик (?!) Булгаков на чолі загону гетьманських карателів розстрілює студентську демонстрацію і спрямовує револьвер особисто на її учасника - Олександра Довженка! На підтвердження цих моторошних фантазій Плачинда послався на свідчення старожила-киянина. Але фахівці легко спростували письменницьку вигадку, та й ветеран-«свідок» на шпальтах преси рішуче відцурався від тієї брехні. Газета «Вечірній Київ», де з’явився перший антибулгаківський допис Плачинди, щиро вибачилася перед читачами за поширення негідних чуток.
На жаль, безглуздий міф виявився живучим. У вересні 1991 року інший літератор - Тарас Кінько - у газеті «Слово» знову розтиражував наклеп на Булгакова. Публікацію було насичено провокаційними нападками на Майстра, а вшанування його пам’яті киянами оголошувалося «блюзнірством, зразком публічного ляпаса українству». Чи треба дивуватися, що якраз у тому ж вересні 1991 року було вчинено (уже не вперше!) варварську наругу над історичним будинком на Андріївському узвозі.
Газета «Комсомольское знамя», 13.9.1991
Проте в ті часи серед свідомих українців знайшлося небагато прихильників брутального екстремізму. Недарма у «Народній газеті» - друкованому органі Народного Руху України, авангардної сили при здобутті незалежності - було тоді чітко сказано: «Хто хоче посіяти між нас підозру: мовляв, ти за Булгакова чи за Шевченка? Блюзнірські методи, ниці спроби. Творчість Булгакова належить світові честі і добра, вона об’єднує, а не розмежовує людей».
Цей тверезий і мудрий голос на захист пам’яті славетного російського письменника-киянина конче необхідно почути зараз. Аби в демагогічному запамороченні, спричиненому складним моментом і необережними публікаціями, не народжувалися на наших очах нові Шарикови з квачами й кувалдами. Вони, як свідчить сумний досвід, не мають національності.