Час тече, біжить, зникає з очей. Я ламаю підбори, гублю черевики, збиваю ноги в кров, плачу, мов дитина, але ані зупинити, ані наздогнати... Ще й враження таке, що біжу назад, намагаюсь вхопити щось, чого вже немає, що вже пройшло і зникло назавжди. Тобто, грубо кажучи, деградую трохи, і сама цього за сльозами не бачу. Але це не найгірше. Найгірше
(
Read more... )