Плюс дерадянізація всієї країни
Минулого тижня я зачепив дискусійну, але цікаву тему - прибирання з вулиць міста пам’ятників, які пропагують радянську ідеологію та радянське трактування історії. До цієї категорії, в основному, належать пам’ятники певним радянським історичним діячам.
В попередньому дописі ми розглядали Арсенальну площу та Маріїнський парк. В цих місцях досить багато об’єктів, що безпосередньо стосуються радянському трактуванню історії. Сьогодні ми розпочнемо прогулянку бульваром Шевченка до Бесарабської площі. На ній нас чекає «бос радянських пам’ятників» - гранітний Володимир Ленін.
Ким я пропоную замінити комуністичного вождя, читайте далі.
Тематика бульвару Шевченка
Перша жертва на цьому шляху - пам’ятник «українському Чапаєву», Миколі Щорсу.
Пояснювати, чому червоному командиру не місце в центрі Києва, я не буду. Але після прибирання цього пам’ятника з бульвару, не залишати ж порожнє місце, чи постамент. Хто має посісти це вакантне місце?
На мою думку, це має бути дещо протилежна попередній постаті фігура. А саме Симон Петлюра. Необхідність у Києві пам’ятника цьому діячеві очевидна.
Чому його варто спорудити саме на цьому місці теж зрозуміло - бо тут починається вулиця Симона Петлюри. Наявність однойменного пам’ятника тут більш, ніж логічна.
Петлюра може, як і його попередник по постаменту, зображуватись на коні. Це досить ефектно і личить людині військовій.
Далі по бульвару, коло Будинку Вчителя сидить бронзовий колега Симона Васильовича - Михайло Грушевський.
Таким чином, замінивши Щорса Петлюрою, ми вибудовуємо таку собі лінію керівників УНР. Оскільки поки вона включає лише двох діячів (а в реальності - одного), виникає необхідність у приєднанні до цієї компанії Володимира Винниченка.
Це може бути і більш скромний пам’ятник (враховуючи його скромні успіхи, як громадського діяча)) - Винниченко може прогулюватися бульваром чи сидіти на одній з його лавочок («Во деревня! Кто ж его посадит? Он же памятник!»). Кожен зможе підсісти до нього і пофілософствувати на теми, якою має бути Україна.
Такий формат пам’ятника був би досить оригінальним і не пафосним, бо передозування пафосом - річ малоприємна. До того ж, Винниченко може зображуватись не стільки, як політик, скільки, як письменник. Нащо зайвий раз політизувати київські вулиці.
Скульптурний переворот
Продовжимо наш шлях бульваром Шевченка. На підході до Бесарабської площі нас зустрічає Володимир Ленін.
Це той ще пам’ятник спотикання! Зараз біля нього чергує охорона, аби якась контра не пошкодила Ілліча.
Ленін - це квінтесенція радянської пропаганди, фактично, символ Радянського Союзу. Чи треба згадувати про те, що я волів би не бачити цей пам’ятник у центрі міста?
Авжеж, як це часто буває, мені скажуть, що Радянський Союз - це теж наша історія. Так, вона містила в собі чимало негативу, але тим не менш, вона безпосередньо нас стосується. Тому, Ленін на Бесарабській площі це не засіб пропаганди, а історичний об’єкт.
На мою ж думку, пафосний пам’ятник Леніну в центрі міста не може бути просто нагадуванням про історію. Врешті, він і створювався з метою звеличування ікони більшовизму.
Гетто для пам’ятників
Але разом з тим, я погоджуюся, що необхідно зберігати, як пам’ять про історичні події, якими б вони не було, так і пам’ятники доби тоталітаризму. Політично нейтральні пам’ятники я чіпати не пропоную. Ті ж, які несуть в собі радянську ідеологічну складову, мають покинути центр міста.
Для них було б непогано створити таке собі «монументальне гетто» - парк радянських скульптур і радянської історії. Звезти до цього парку і Щорса, і Леніна, і пам’ятники, згадані мною в попередньому дописі. Поставити коло кожного таблички про цих діячів і ті події. Оформити цікаво таблички, щоб їх було не нудно читати. Хай люди гуляють алеями, дивляться на радянські скульптури та пізнають історію.
Питання у тому, де розташувати такий парк. Я бачу його на території Виставкового центру. Там відповідна архітектура.
Парк може починатися за першим павільйоном і захоплювати територію лісу за ним. Наскільки мені відомо, вона досить занедбана, то ж переїзд діячів Радянського Союзу та Громадянської війни оживить її.
Скоріш за все, вхід до цього парку має бути платним. Перевезення і встановлення пам’ятників, облаштування парку - все це вимагає чимало грошей. Можливо, деякими пам’ятниками можна буде помилуватися безкоштовно - вони стоятимуть безпосередньо за першим павільйоном і слугуватимуть чимось на кшталт тізерів самого парку. Найцікавіше ж знаходитиметься далі.
Зрозуміло, що заради самих лише скульптур ніхто не попреться купувати квитки. Окрім, хіба що, іноземців, що перед цим закупилися на Андріївському ушанками та матрьошками, чи фанатичних комуністів. Тому в парку будуть і інші цікавинки. Наприклад, музеї радянської історії, побуту та терору. Вартість входу до них може включатися в загальний квиток.
У парку можуть стояти автомати з газованою водою, які зараз можна побачити хіба що в «Операції «И». Там можна буде перекусити в кав’ярнях чи їдальнях, стилізованих під радянську епоху. Дітей зацікавлять радянські атракціони - їм буде кумедно дивитися на дядьків та тітоньок, що згадують своє дитинство, катаючись на недрайвових паравозиках.
Авжеж, метою парку радянського періоду є не надання можливості пережити ностальгію по державі, що припинила існувати. Він створений для донесення до відвідувачів історичних відомостей у незвичній для класичних музеїв формі.
Парк має бути якомога інтерактивнішим. Відвідувачі не повинні плентатись від таблички до таблички, вони повинні переживати подану інформацію! Радянські пісні з динаміків на стовпах, відео тих часів, проведення цікавих лекції про радянський період…
Цей парк зацікавить і іноземців, для яких усе радянське є екзотикою (екзотикою воно буде і для українців, якщо втілити все, що я накалякав у цих дописах). Такі іноземні інвестиції окуплять переміщення пам’ятників до парку радянського періоду.
Можливо, парк буде передано приватнику, який по суті, купуватиме в державі радянські скульптури, що залишилися на вулицях міст. Але доцільність такого ходу мені не відома, то ж, не буду поки писати про цю антикомуністичну модель.
Скульптурний переворот. Частина друга
Ленін з Бесарабки посяде своє місце у парку радянського періоду, але який пам’ятник посяде його місце? Це дуже дискусійне питання.
Особисто я вважаю, що напроти Бесарабського ринку має стояти Павло Скоропадський. Чому саме він? Неподалік проходить однойменна вулиця, що вже є приводом.
По-друге, гетьман заслуговує на скульптурне увіковічення не менше за інших згаданих тут українських діячів. Враховуючи його діяльність і компетентність, пам’ятник в центрі Києва був би дуже доречним.
Авжеж, Павло Скоропадський - особа неоднозначна. Але неоднозначними є і Петлюра, і Винниченко. Гетьман же був саме українським діячем і непоганим правителем. А це, як я написав вище, вже є підставою, щоб поставити йому пам’ятник у центрі міста.
Пам’ятники українським історичним діячам є, зокрема, символами зміни радянської епохи, відлуння якої ще не затихло, українською епохою.
На цьому я не завершую тему. В Києві ще багато місць, що потребують огляду, як на землі, так і під землею. До наступного допису!
