величний....Океан
Ми на Океані. Це так, немов довго-довго, багато років їхав до моря - і ось нарешті ти добрався. Ти їси свіжезірвані фрукти та свіжевиловлену рибу, ти купаєшся у теплих, невимовно теплих хвилях, а вони збивають тебе з ніг і кидають, граючись, об пісок...
Мексика робить з мене, брутальної дівки, якусь екзальтовану фіфу. Але ж блін, я просто інших слів не знаходжу!
Добиралися ми сюди тяжко. Власне, почали свій стоп занадто пізно, бо захотіли від Оахаки ще заїхати у невеличке село Сан Антоніно, де мали би жити якісь славнозвісні вишивальниці. Чомусь пішли у те село пішки... довго ходили і шукали, але ніяких вишивальниць не знайшли, лиш навідалися у якусь кафешку, де місцевий Родрігес так радий був нас бачити, що при нас власноруч (!) написав (!!) меню лише через те, що ми попросили меню на папері! він познайомив нас зі своєю дружиною, запевнив у вічній дружбі, всіляко ублажав, доки готувалася їжа... Це було дуже мило і прекрасно, мовби ми перші туристи у тих краях.
Але на трасу вибралися аж після 12ої дня. Спека стояла невимовна. Аби ви зрозуміли, наскільки там було жарко, я скажу таке: навіть мексиканці казали, що дуже жарко. Навіть мексиканці згорали (!!!) на сонці. Навіть у новинах потім показували про нереальну сонячну активність. А ми стоїмо на трасі і потроху висихаємо...
Зрештою, нас взяло двоє механіків. Мексиканці дуже балакучі, їх абсолютно не цікавить, говорите ви іспанською чи ні. Навпаки, вони щоразу щиро дивуються, чому ми не говоримо іспанською, і вже неодноразово питали: а ваша рідна мова англійська? Таке враження, що є два світи: іспаномовний (рідний) та англомовний (чужий). Ще дуже цікаве світобачення у багатьох мексиканців. Власне, про це я навіть у книжці прочитала потім. Що село чи місто кожного з них - це центр всесвіту. Ось так і наші два механіки. Вони їхали до "Пуерто", але це їхнє Пуерто просто було Пуерто і не потребувало ніяких додаткових означень... Вони пропонували нам їхати у це своє Пуерто, а ми заприндили, що хочемо в Пуерто Ексондідо, а не просто Пуерто, то вони нас і висадили на розпеченому хайвеї, на роздоріжжі, давши нам води і ще раз спитавши про Пуерто. Ми сказали, що нє-нє, а потім відкрили карту і побачили, що їхнє Пуерто - це Пуерто Анхел, місто, яке було значно ближче до точки, куди ми їхали, ніж Пуерто Ескондідо...
А далі було як у кіно. Пустеля, міражі, нереальна спека, жодної машини... і дві ДУРИ, які могли зараз з вітерцем їхати у пікапі механіків під веселу ні-бе-ні-ме-ні-кукарєку розмову.
Зрештою сталося диво і ми застопили новенький пікапик, де їхав пресіденто якогось муніципалітету зі своїм шофером. З ними було кльово! вони майже покинули спроби нас розговорити і майже переключилися на музику, а то у мене вже кабеса була кон калабаса від тої іспанської. Але щастя швидко скінчилося, чергова розвилка, і ми зависаємо... На години три. Ніхто не спиняється двом грінгам, сонце вже йде на захід, перед нами - найскладніша ділянка, гірські серпантини, джунглі. Я починаю нервуватися, уявляючи, як нас висадять серед ночі в джунглях чи в горах. Уляна спокійна. Мені теж інколи хочеться відкинути свої яйця і побути спокійною, доки хтось із яйцями нервується за ночівлю, ну та ладно.
Біля нас ошивається двоє підлітків. Раптом підрулює машина з поліцією, їх там штук шість, вони без жодних слів ламають підлітків, одягають наручники, мило кажуть нам "ола!" і відрулюють. Ми розуміємо. що якби тут виникла перестілка, то з нас, невинних жертв, зробили би наркос)
Люди вже починають цікавитися, чому ми тут стовбичимо так довго. Зрештою, якісь люди переконують нас їхати на автобусі. Вже майже п'ята, темніє о шостій в Мексиці. Ці люди садять нас в таксі, і ми прибуваємо за 2 хв до відправлення останнього автобуса із Задрипинська до Пуерто Ескондідо... Дорога і справді важка. У Пуерто ми опиняємося майже опівночі.
Пуерто Ескондідо. Ми прокидаємося у готелі... Про такі мексиканські готелі я бачила у кіно: абсолютно убиті, душні, де всі волають і чутно кожен порух, де гидко лягати на простиадло... Тут парко і дуже-дуже волого. Ми виповзаємо на вулицю у пошуках десаюно і розуміємо, що потрапили на ПЕКЕЛЬНИЙ КУРОРТ! Це жах... купа народу, всі бігають, як оглашені, всі до нас чіпляються, аби ми купили те чи се. Пристають із прикасами, напоями, афрокосичками, екскурсіями. Прошу Уляну скупатися і дєлать ноги з цього філіалу Алушти. Пробую ногою океан... Ох... це чарівно! Це тепло, чисто, прозоро! Це те, від чого рве дах.
Масунте, Сіполіте. Ви можете уявити собі, що таке пустинні піщані пляжі? не платні, не завалені тілами і будом, а пустинні і чисті? Тут мало людей, в основному це хіпани з Америки та Європи, які вже й дітей тут понароджували. Тут можна довго бродити, знаходити величезних морських черепах, бачити птахів і крабів у неймовірній кількості, вдихати вологий подих Океану. Ніхто тебе не чіпає, окрім місцевих хлопців, та й тих легко відшити... Ти сидиш на березі в інтернеті)) Або стрибаєш на хвилях. Або зважуєшся заплисти далеко. Тут тепла вода, гарячі дні, могутні хвилі. Нас кличе дорога далі, але ми випросили самі у себе ще один день тут, у Масунте. Де чутно Океан. Де можна не поспішати і просто зупинитися. Де можна залазити на скелі чи знаходити місця, де зустрічається дві хвилі...
І тільки чаю чорного хочеться страшенно. І вина в гарній компанії. І доторків. Але все це буде вдома. А тут і так майже бездоганно. Окрім того, що не маємо змоги готувати самі, а харчування дороге. А так... я б хотіла тут зависнути з малими на пару місяців. Тільки мені треба хатка з плиткою. І пару тисяч баксів на переліт :)
А ось моя листопадова засмага...
