Осіння дорога в Грузію
Ми витратили практично півдня для того, аби вибратися з Донецька. Місто зустрічало нас ненав’язливим морозцем і натовпами вранішнього народу. Десь зверху нами координував Нято, агітуючи їхати на Макіівку. Але зрештою ми все-таки заблукали у купі Донецьких міст-сателітів, просуваючись невеличкими “перебіжками” від села до села, подовгу зависаючи на трасі, морщачись від холодного вітру… Аж доки нас не підібрала вантажівка-“людовозка”, вкрита брезентом, із грубо збитими неотесаними лавами всередині. Там сиділи міцні жінки, чорні від роботи, від вугільного пилу. Вони пили горілку, жартували на суржику, обговорювали любов і міцно обнімали Северина, аби йому не було холодно. Розвозка підвезла нас аж до кордону… Якась мить - і ми вже в Росії, весело їдемо до Ростова-на-Дону…
Я вигулькнула біля Успенки, хоча Мел і радила йти на Луганськ. А Успенка винесла мене туди, де пару місяців назад, на посту біля Таганрога, я прощалася із суровими алтайськии далекобійниками. Ностальгія захлестувала і важко було повірити, що між нами - 6000 км…
Ми провели ніч у кабіні фури. Я обіймала Северина, закутавши у спальник і ковдру, і нам було зовсім не холодно, головне - не висовувати носа. Вранці наш водій повернувся і щось так розчулився, що аж заварив нам чаю, подарував для малого йогурти і печиво.
А потім ми вже потрапили у “Кабарду” (Кабардино-Балкарію) та Осетію, і вже на цьому етапі, як каже Влада, “все стало харашо”. Хоч проїжджали ми все ще маленькі шматочки раз за разом, часто міняючи машини, але люди тут були вже інакші, все намагалися якось зарадити, підказати, допомогти. Майже всі вивозили за межі міста, лишали телефони, пропонували допомогу. Потім Кавказ, гори… Це щось неймовірне! Верхушки злегка припорошило снігом, крізь який спершу пробивалася зелень, а потім, на рівні альпійських лук, - жовтизна.
Чоловік довіз нас аж до Верхнього Ларсу, хоч йому і близько він не був потрібен. Подарував складного гостро наточеного ножика з роговою рукояткою. Довго чекав і хвилювався - як же ми перейдемо кордон? А воно і справді проблемно, адже машин мало, всі переповнені… Колючий вітер, мороз… Все-таки висота, пізня осінь. Прикордонник пробував нас вписати в машину, але людей, вочевидь, лякала перспектива везти маму з дітьом. Зрештою, жовтий контрабандистський мікроавтобус з двома молодими осетинами вписав нас аж до Тбілісі. Хлопці возять контрабандою імпортні покришки, заборонені до продажу в Росії - ну щоб купували вітчизняне. Але росіяни вітчизняне купувати не дуже якось хочуть. Тому з Грузії возять контрабанду, башляючи прикордонникам.
Доки їхали - заїхали у якесь засніжене село (малий аж пищав від снігу, тицяв у нього пальцем, а поті на прощання махав “па-па” ручкою), де хлопці зливали дешеве російське пальне. Там нас грузинська сім’я запросила погрітися біля грубки, і Северин познайомився із дворічним грузинським хлопчиком. Гралися в м’яч і всіляко комунікували. А ввечері осетини сказали: ну куди ж ти підеш? І вписали нас до себе в готель. Накрили такий стіл, що аж страшно. Певно, це так у кавказців прийнято: взяти стільки їжі, аби продемонструвати свою щедрість і статки. Вони пили горілку із традиційними тостами “за великого Бога”, “за святі місця”, “за молодших”, дивилися Дом-2, а ми з Северином знову обнялися і поринули в сон… Перші автостопні кілометри малого сруля було проїхано. І він, цей сруль, був чудовий! Уважний, ніжний, спокійний, терплячий… Ідеальний попутник!
А вчора зустріли з аеропорта решту нашого сімейства. Тепер Северин знову став вредним Северином, вони з братом підсилили власну падлючість багатократно! ))) Нято приїхав геть хворий і нічого не хоче. У Тбілісі пішов дощ і ми не знаємо, як же тут гуляти при дощі? І при нятовій загальній розклеєності і нафервексованості? Ну, якось воно буде. Не може ж дощ іти вічно! ))
Раптом знаєте класні місця в Грузії - пишіть, гаразд?
Я вигулькнула біля Успенки, хоча Мел і радила йти на Луганськ. А Успенка винесла мене туди, де пару місяців назад, на посту біля Таганрога, я прощалася із суровими алтайськии далекобійниками. Ностальгія захлестувала і важко було повірити, що між нами - 6000 км…
Ми провели ніч у кабіні фури. Я обіймала Северина, закутавши у спальник і ковдру, і нам було зовсім не холодно, головне - не висовувати носа. Вранці наш водій повернувся і щось так розчулився, що аж заварив нам чаю, подарував для малого йогурти і печиво.
А потім ми вже потрапили у “Кабарду” (Кабардино-Балкарію) та Осетію, і вже на цьому етапі, як каже Влада, “все стало харашо”. Хоч проїжджали ми все ще маленькі шматочки раз за разом, часто міняючи машини, але люди тут були вже інакші, все намагалися якось зарадити, підказати, допомогти. Майже всі вивозили за межі міста, лишали телефони, пропонували допомогу. Потім Кавказ, гори… Це щось неймовірне! Верхушки злегка припорошило снігом, крізь який спершу пробивалася зелень, а потім, на рівні альпійських лук, - жовтизна.
Чоловік довіз нас аж до Верхнього Ларсу, хоч йому і близько він не був потрібен. Подарував складного гостро наточеного ножика з роговою рукояткою. Довго чекав і хвилювався - як же ми перейдемо кордон? А воно і справді проблемно, адже машин мало, всі переповнені… Колючий вітер, мороз… Все-таки висота, пізня осінь. Прикордонник пробував нас вписати в машину, але людей, вочевидь, лякала перспектива везти маму з дітьом. Зрештою, жовтий контрабандистський мікроавтобус з двома молодими осетинами вписав нас аж до Тбілісі. Хлопці возять контрабандою імпортні покришки, заборонені до продажу в Росії - ну щоб купували вітчизняне. Але росіяни вітчизняне купувати не дуже якось хочуть. Тому з Грузії возять контрабанду, башляючи прикордонникам.
Доки їхали - заїхали у якесь засніжене село (малий аж пищав від снігу, тицяв у нього пальцем, а поті на прощання махав “па-па” ручкою), де хлопці зливали дешеве російське пальне. Там нас грузинська сім’я запросила погрітися біля грубки, і Северин познайомився із дворічним грузинським хлопчиком. Гралися в м’яч і всіляко комунікували. А ввечері осетини сказали: ну куди ж ти підеш? І вписали нас до себе в готель. Накрили такий стіл, що аж страшно. Певно, це так у кавказців прийнято: взяти стільки їжі, аби продемонструвати свою щедрість і статки. Вони пили горілку із традиційними тостами “за великого Бога”, “за святі місця”, “за молодших”, дивилися Дом-2, а ми з Северином знову обнялися і поринули в сон… Перші автостопні кілометри малого сруля було проїхано. І він, цей сруль, був чудовий! Уважний, ніжний, спокійний, терплячий… Ідеальний попутник!
А вчора зустріли з аеропорта решту нашого сімейства. Тепер Северин знову став вредним Северином, вони з братом підсилили власну падлючість багатократно! ))) Нято приїхав геть хворий і нічого не хоче. У Тбілісі пішов дощ і ми не знаємо, як же тут гуляти при дощі? І при нятовій загальній розклеєності і нафервексованості? Ну, якось воно буде. Не може ж дощ іти вічно! ))
Раптом знаєте класні місця в Грузії - пишіть, гаразд?