Роман "Заколот проти Петлюри". Частина друга. Продовження.
Продовжую викладати глави свого роману.
Дмитро Калинчук. ЗАКОЛОТ ПРОТИ ПЕТЛЮРИ
Тут - попередня частина
Тут - початок другої частини
А тут - початок твору.
На столі височіла сулія з самогоном, були розкладені сало, хліб та кислі помідори в мисці. На лавах вмостилися бунчужний Архипич, джура Ясько та значковий Дяченко з дивізіону чорношличників. Трійця вже явно почастувалася.
- Прибіг? - спитав Дяченко і посміхнувся. - А я уже втомився тебе чекати. З хлопцями твоїми от присів.
- Бачу, - буркнув Артем та похмуро глянув на сулію.
- Ну що, нагнав Охріма? - поцікавився Архипич.
- Нагнав.
- І що?
Артем махнув рукою та заходився розвішувати на стінах мокрі бурку та башлик. Плечі черкески тепер були рівненькі, мов на піджаку - першим своїм наказом Волох відмінив погони та звання. Дякувати богу - червоних стрічок носити не змусив.
Архипич поставив на стіл четверту чарку. Для Артема.
- Пусте це діло - я зразу тобі казав. Дякувати Богу, не до більшовиків пішов. А то он ціла юрба героїв протигетьманського повстання до Леніна подалася - Зелений, Ангел, Хіменко, Заболотний. Пойняли?
- Та не дивися ти вовком, Артеме! Сідай, - покликав його Дяченко. - Ніхто нас уже не нажене - дисципліни нема. Демократія надворі, алюр три хрести.
Артем присів і пригостився першою. Настрій був гірший гіркого. Апатія спустошила думки і вбила будь-які сподівання.
А Дяченко продовжував:
- Телеграфісти казали, отаман Григор’єв теж до більшовиків перебіг. А перш ніж перебігти - листа надіслав до Києва. Написав, що після арешту отамана Болбочана в успіх української справи він більше не вірить. Так що Охрім у непоганій компанії. Ну, давайте по другій.
Випили. Артем пригощався салом і помідором, коли Дяченко несподівано зареготав:
- А ти новину чув? Нам наказали перейменуватися. Ми раніше як звалися? Кінний дивізіон імені отамана Болбочана. А тепер наказано нам називатися Республіканським кінним полком. Хлопці вирішили й постановили, що піде до дідька Директорія з такою назвою. Існує Республіканська дивізія. Є Республіканський полк. Досить з нас республіканців. А назву ми собі уже придумали.
- Яку?
- Полк чорних запорожців. Як тобі?
- Звучить, - погодився Ясько. - Зараз взагалі багато чого перейменовують.
- Еге ж, - кивнув Архипич. - Назад доведеться звикати. Отамана булави знову наказано називати начальником штабу, а осавула - ад’ютантом.
- Мені більше за все про кашкети стрілецькі сподобалося, - мовив Ясько. - Ви чули, що їх уже заборонено називати гетьманками?
- А як же їх тепер називати?
- Петлюрівками.
Зареготали всі настільки гучно, що до кімнати заглянув здивований вартовий. Потім в кімнаті повисла тиша. Архипич відкинувся на вкриту буркою спинку стільця і затягнув свою улюблену:
За рікой Ляохе запалали вогні…
Пісню підхопили і заспівали до кінця. Трохи поліпшився настрій. Тишу порушувало тільки шкрябання ножа, яким різали сало. Стемніло за вікном. Архипич запалив гасову лампу.
- Як там Римський-Корсаков? - спитав Артем.
Дяченко насупився:
- Погано.
- Йому гірше стало? - Артем захвилювався. - Чи Волох його таки допік?
Після призначення командиром корпусу колишній ватажок гайдамаків не пробачив запорожцям хвилин жаху, пережитих під час арешту отамана Болбочана. Він наказав покарати винних. Але кого? Артема? Невеликий птах. Командира мазепинців? Син селянина з Чернігівщини не підходив на роль ватажка чорносотенського заколоту. Дяченка заарештовувати Волох просто не ризикнув. Біди посипалися на командира чорношличників сотника Римського-Корсакова.
- Що ж ти зробиш? Сотник наш - дворянин стовбовий та лейб-гвардії улан колишній. Для ватажка білогвардійського бунту - саме те, - казав Дяченко. - Ми його на хуторі заховали - вже одужує. Але подобається він мені усе менше й менше. - Чорношличник осушив чарку і гірко крякнув. - Розумієш, після арешту командувача Римський-Корсаков задихав тим самим духом, що й Охрім. Мов підмінили людину! Тільки й чуємо від нього зараз - без Болбочана тут робити нічого, українську справу програно, соціалістам служити огидно. Не розумію я цього.
Артем запитливо поглянув на чорношличника. Дяченко розтлумачив:
- А чого ви хочете? Ну, я погоджуюся - керманичі у нас негідні. Так, згоден. Арешт командувача - то скажена помилка, і Директорія ще лікті гризтиме за те, що зробила. Але що з того? Хіба арешт присягу відміняє? Може, тепер нам скласти зброю та розійтися всім услід за Охрімом? А Україну хто боронитиме?
Питання повисло в тиші. Тільки Архипич саркастично посміхнувся та зацікавлено поглянув на старшину-чорношличника:
- Воно тобі треба? Кортить боронити таку державу з такими керманичами?
Дяченко завмер. Поставив чарку і повільно повернувся до бунчужного-розвідника. Слабинку мов вітром здуло - з розлюченого погляду гостя Артем збагнув, що зараз доведеться рознімати бійку.
- Ти що верзеш, підстаршино? - Дяченко казав так тихо, як кажуть перед гучним криком. - Кортить побігти за Охрімом услід?
Весь його шал розбився об спокійний до нудоти голос Архипича:
- Якби кортіло - побіг би. І ти, голубе, мене б не втримав, не перехопив би. Пойняв?
Дяченко стушувався.
- Тоді якого?..
- А цікаво мені, - відповів сивий бунчужний. - Я от знаю, чому я нікуди не тікаю - бо відтікався уже. Смерті я не боюся - вельми часто її бачив. То якщо помирати, то краще у шапці зі шликом, а не у золотих погонах. Я так хочу, - Архипич кинув на стіл ніж, і той збив ближчу до нього чарку. - Але то - я. А от чого ви, молоді та гарні, на рожен лізете, цього я хоч убий - не утну. Тому перш ніж з вами, такими загадковими, у розвідку іти, я хочу дізнатися - що у вас на думці?
Дяченко посміхнувся так, наче й не злився хвилину тому:
- А що тут дивного? Я - служу. Я - старшина, - відповів він та налив собі ще півчарки жагучої рідини. Перекинув. Крякнув. - Архипичу, скажи мені, з тобою вперше таке, що водночас і противник душить, і у своїх лавах безлад, і командири - йолопи? І часто ти бігав, коли таке ставалося?
Архипич гірко посміхнувся:
- Не бігав. Але й Охрім тоді не бігав. І Римський-Корсаков не нив, що справу програно. Бояться чогось хлопці. Не вірять у перемогу.
- Ну, то й йолопи, якщо не вірять. Аби не сказати, що боягузи… - буркнув чорношличник і скривився, мов від гнилої риби. - Архипичу, про що ми говоримо? Війна іде! Не за Петлюру - за державу воювати треба. Питання руба: або ми - або нас. - Дяченко замовк. Насупився. - Ти пам’ятаєш той гармидер, що панував у війську в 17-му? Я знав, що таке може повторитися. Ще коли присягу складав - знав. Воно й сталося. З одного боку, свої батьки-командири - далеко не Хмельницькі. З іншого боку - більшовики зі своєю брехнею та солодкими обіцянками, - чорношличник стукав пальцем по столу у такт розмові. - Але хай там як! Воювати чи не воювати - такого питання для мене не існує. Допоки моя країна воює і поки армія б’ється - я служу і командую, і алюр три хрести! Бо якщо не ми - то хто?
Дяченко різко відкинувся на стіну. Завмер та замовк. Оглянув присутніх та про щось замислився. Артем пересів ближче до пічки, аби зігріти промоклі від довгого ходіння лісами ноги. Скажено хотілося спати.
Думки обірвав різкий голос Дяченка:
- Але хай йому грець! Зі мною усе зрозуміло. З Горачем - теж. Ми із ним старшини і свій вибір зробили давно та свідомо. Ти, Архипичу, теж звідусіль збагненний. А от що ця галушка тут робить? - чорношличник кивнув у бік усміхненого Яська. - От його що тримає? Свідомість? Агітація? Так він і читає - як через пень колоду тягне! То скажіть мені, через який-такий поклик крові він лишається у строю? А, пане джуро?! От чого ви з війська не тікаєте?
- Навіщо? - здивувався молодий козак. - Мені й тут гарно. Хлопці - веселі. Командири - справедливі. Чого ще треба?
Дяченко посміхнувся:
- Ти що, не чув, про що розумні люди говорять? Валиться все! Гармидер сильнішає, бо нами лантух командує!
- І що з того? - абсолютно щиро поцікавився Ясько. - Що ж мені, кожен раз як усе валиться, додому тікати? Що ж то за армія така тоді буде?
Дяченко давав повні груди повітря, аби навести якісь нові вагомі аргументи, але осікся. Наївна простота джури обеззброювала. Запитав Архипич:
- Ясько, ти що - геть не боїшся?
- Кого? Більшовиків? - молодий джура голосно розсміявся. - Та я не маю де зарубки на прикладі ставити по забитих червінцях!
Архіпич гмукнув.
- Сам усіх переможеш?
- Усіх - не переможу, - спокійно та діловито відповів Ясько. - А скільки зможу - стільки здолаю. І взагалі, не розумію я цієї суперечки. Чого боятися? Нащо тікати? Хіба нас вже перемогли? Тікають - переможені!
Три пари очей вчепилися в козака. Архипич задоволено покручував вуса, а Дяченко здивовано посміхався та качав головою. За скринею заспівав цвіркун. В грубі весело затріщали просмолені ялинкові колоди.
Артем вражено дивився на свого джуру і відчував, як слова його падали на серце, мов дорогоцінна волога на випалену посухою землю. Просто і доступно молодий козак виклав те, про що думали, але не змогли сказати собі три пропечених ветерани. Звісно! Тікати треба від смерті - але ж вони ще живі. Складати зброю треба наприкінці війни - але ж війні ще кінця-краю не видно. Опускати руки варто, коли все буде програне. А чи буде?
Ясько трохи засмутився від уваги, знизав плечима і промовив:
- От мене хіба перемогли? Ні. Я переможений лише тоді, коли лежу без рухів, а наді мною стоїть ворог з рушницею. А нині я здоровий, на ногах і ладен битися.
ДАЛІ БУДЕ
Повну версію роману можна закачати тут: Заколот проти Петлюри