Роман "Заколот проти Петлюри". Частина друга. Продовження.
Продовжую викладати глави свого роману.
Дмитро Калинчук. ЗАКОЛОТ ПРОТИ ПЕТЛЮРИ
Тут - попередня частина
Тут - початок другої частини
А тут - початок твору.
Сотник Авраменко з огидою кинув газету на стіл. Він більше не міг цього читати. Кілька днів перебування в Києві подарували йому стійке враження, що приїхав він у якийсь інший світ, де ніхто й близько не відав ані про фронт, ані про більшовицький наступ. Жахіть війни тут не бачили. Міри загрози, що нависла над їхньою державою, - не усвідомлювали. На язиці у киян було обговорення Трудового конгресу, партійні суперечки та перебіг чергового засідання чергової партії. Про те, як на передовій молодих хлопців кололи багнетами та шматували шрапнеллю, ніхто не згадував.
Тут ласували кавою та тістечками, а у сотні верст від них за ласощі сприймали печену картоплю та сало.
Всі ці люди вважали себе патріотами. Запорожець сотник Авраменко заприсягтися міг, що жоден з них не поміняв би затишну кав’ярню на шинель і холодну траншею. Буцатися на партійних дискусіях - не в атаку ходити.
Від газет його нудило. Офіційне видання Інформаційного бюро армії УНР «Українська ставка» змальовувало отамана Болбочана не інакше як білогвардійського шпигуна. Сотник ще раз поглянув на шпальти. «Чорносотенне командування свідомо проводило свою роботу в тім напрямку, щоби викликати серед народу недовір’я і ненависть до Директорії», - писав такий-собі Григорєв-Наш. «Штаб ударної групи Січових стрільців, котра виступила на Лівобережжя на допомогу Болбочанові, ознайомившись з контрреволюційною, провокаторською діяльністю штабу Болбочана, заарештував отамана Болбочана і всю його компанію». Про гайдамаків - ані слова. Цілковита брехня все від початку до кінця. Від образи та приниження кортіло завити або натовкти рило авторові цього пасквілю.
Хоча й так було очевидно - не зі своєї волі писав той автор. За кілька днів комендант булави Лівобережної групи встиг оббігати усі інстанції. Він добився прийому у Головного отамана. Слова Петлюри його приголомшили.
- Ваш Болбочан цілковито негідний і як політик, і як командувач. Не треба мені брехати - залишення Харкова і Полтави не було вимушене. Ви самі побачите, як ударна група Січових стрільців відбере ці міста назад, - Головний отаман сам свято вірував у кожне своє слово.
Після такої відповіді керівника війська сотник відправився на прийом до голови Директорії. Володимир Винниченко так само охолодив його запал:
- Болбочан - свідомий реакціонер! Він розігнав селянські з’їзди! Він нехтував наказами про зняття погон та використання червоних стрічок. Він роззброював революційно-свідомі полки, які треба було всього лише обробити національно!
До піни з рота Авраменко пояснював, розтлумачував, благав - але його ніхто не чув. Ніхто і не хотів його чути. Здавалося, що він потрапив до божевільні.
Мабуть, єдиним, хто поставився зі співчуттям до молодого старшини, був військовий міністр отаман Греков. Співчуттям усе й обмежилося.
- Сутьба Балбачана - ета вєчная сутьба єдініц, каториє паднімаюцца више общєва уравня в такоє сложнає врємя, - казав міністр. - Ні буду скривать - палаженіє у ніво незавіднає. Уви, памоч я іму ні смагу нічєм.
Отаман Болбочан перебував під домашнім арештом у «Континенталі» - потрапити туди не було ніякої можливості. А от на гауптвахту, де сиділи Сільванський, Парфенів та Гейденрайх, сотник Авраменко завітав без проблем. Охороняли старшин-запорожців Січові стрільці - товариші Авраменка по службі у 2-му Запорізькому полку тоді ще військового старшини Болбочана. Ув’язнені не бідували. Полковник Сільванський малював олівцем побачений за вікном пейзаж. Полковник Парфенів занурився в підручник з теорії фортифікації. А поляк Гейденрайх цілими днями крокував своєю кімнатою з кінця в кінець і крив в батька-матір Директорію водночас російською, українською та польською мовами.
Долею штаб-старшин можна було не перейматися - галичани обіцяли дбати про заарештованих. Авраменка заспокоїв полковник Коновалець:
- Не треба хвилюватися, ми ретельно слідкуємо за ситуацією. За життя старшин не турбуйтеся - розправи без суду ми не допустимо.
Зрештою, ходіння по міністерствах сотника добряче втомило. Складалося враження, що про Болбочана або взагалі не відали, або вже міцно забули. Усі, крім преси.
Сотник Авраменко зустрівся зі своєю знайомою, що нині працювала у головній конторі соціал-демократичної партії. Її розповіді спустошили його остаточно. Дівчина побіжно повідала йому про партійні негаразди, про квоти в уряді, про можливі об’єднання різних партій та суперечки із внутріпартійною опозицією. Вона була в курсі всіх пліток і чуток.
- Еге ж, за Батьківщину їм болить! - глузливо зауважила вона. - За скарбницю гетьманську їм болить насправді. Від гетьмана Скоропадського в банку сила-силенна грошей залишилася. Які за них зараз бійки точаться - ти б знав!
Сотник Авраменко того не знав. Він знав, як виглядає справжня бійка - з кулеметами, гарматами та розривами гранат. У Києві ж до цього нікому й діла не було. Навалила апатія. Він попрощався.
- Чекай, а що це я все про себе? - спохватилася вона. - В тебе що? Як там у вас, на фронті?
Що відповісти цій дівчині з іншого світу? Сотник не знайшовся…
Він зім’яв газету та покликав офіціанта. Попросив рахунок.
- Маладой чєлавєк! - почулося за спиною.
Зріла пані в елегантній сукні з добрими очима та чаруючою посмішкою нагадала Авраменкові його власну матір. В її погляді стояла турбота.
- Маладой чєлавєк. У вас всьо в парядкє? - спитала вона. - У вас случілась какоє-та горє?
- Перепрошую, я… - розгублено мовив Авраменко.
- Ви савсєм маладой єщьо юнаша, - пояснила йому пані. - А взгляд у вас, как у уставшива ат жизні старіка…
У військовому міністерстві панувала метушня. Козаки бігали коридорами. У вестибюлі зібрали гору мішків та ящиків, які вантажили на вози.
Посеред всього цього гармидеру у шинелі та кашкеті височів отаман Греков. Авраменка він упізнав.
- А, запарожец! Нє атбилі ви єщьо в сваю часть? А ми как відітє - евакуіруємся.
- Як евакуюєтеся? - здивувався сотник. - Головний отаман казав мені, що скоро будуть звільнені Полтава і Харків.
Отаман Греков поглянув на нього дикувато - хоч ви з мене, мовляв, не глузуйте. А вголос мовив:
- Палтава? Харькав? Ну, в добрий час. Как гаварят абіщать - ні значіт женіца. Успєхав, сотнік. Будете в Віннице - абязатільна захадітє.
У військовому міністерстві робити більше не було чого. Старшина-запорожець крокував вулицями стольного Києва і не міг подолати гнітючої туги, що заполонила серце. Навколо вирувала соціалістична демократія. Попереду - якийсь натовп крокував під прапорами незрозумілих кольорів. Позаду - купа людей мітингували з приводу експропріації будинку у його власника, бо той - щирий гетьманець. Біля стіни будинку баби лузали насіння.
А на обрії уже гриміли гармати.
ДАЛІ БУДЕ
Повну версію роману можна закачати тут: Заколот проти Петлюри