Мій роман - в інтернеті.
І так, те чого довго чекали - сталося.
На сайті Буквоїд тепер можна скачати повну версію мого роману, або читати з екрану, як кому до вподоби.
Тому таку саму можливість а вирішив зробити і тут - на ЖЖ. тому викладаю повну версію свого твору, вже з редактурою та правками.
Дмитро Калинчук.
ЗАКОЛОТ ПРОТИ ПЕТЛЮРИ.
Частина перша. Свій - чужий.
Чоботи лунко відбивали крок харківською бруківкою. Колона українського війська твердо і злагоджено марширувала вулицями міста. Ланки козаків*, по чотири в кожній, старанно тягнули носки начищених до блиску чобіт та молодцювато виконували команди своїх командирів. Неначе влиті сиділи на їхніх шинелях шкіряні ремені з підсумками. Сяяли на сонці багнети.
- Раз! Раз! Раз-два-три! Крок! Крок! Раз-два три!
Цивільні харків’яни радісно вітали українських вояків. Чиновникам та робочим, купцям та студентам, витонченим пані та торговкам з базару - всім кортіло подивитися на справжній військовий парад. Хлопчаки підкидали вгору капелюхи. Дівчата махали хустками та дарували козакам повітряні поцілунки. Бажали люди побачити силу - і вони її бачили. Надворі стояв листопад 18-го.
2-й піший полк Окремої Запорізької дивізії, війська Української Держави та Його Світлості гетьмана Павла Скоропадського демонстрував зразкову виучку і злагодженість. І його старання були гідно оцінені. Командувач Харківського корпусу гетьманської армії, генеральний хорунжий* Олександр Лігнау вислухав доклад командира полку і задоволено узяв під козирок.
- Дякую за службу, вояцтво!
- Слава! Слава! Слава! - горлали козаки у відповідь.
Першою по Миколаївській площі прогарцювала кінна сотня - браві вершники у темно-синіх кубанських черкесках та смушкових шапках з довгими чорними шликами. За ними крокували бійці піших куренів - у сірих шинелях, сірих башликах та чорних шапках-кубанках. Старшини* салютували шаблями. Обличчя вояків сяяли задиркуватими посмішками.
- Крок! Крок! Кро-ком руш!
- Хлопці! От молодці!
- Боже! Ну проста гвардія єго вєлічества!
- Ой Маша, пасматрі какой мілий афіцер?!
- Диви! Диви, Сеню! Диви, пан шаблею махнув!
Командир полку полковник Петро Болбочан разом зі старшинами свого штабу стояв біля командувача корпусу і задоволено милувався виправкою своїх козаків. Усім своїм виглядом він виказував впевненість у силі та злагодженості ввіреної йому військової частини. Цей настрій передавався у натовп. Люди раділи, і з іще сильнішим завзяттям вітали вояків-запорожців.
А от старшина штабу полку, сотник* Артем Горач відчував гнітючу нудоту в грудях. Досвідченим оком розвідника він бачив неприємні деталі, що лишалися непомітними для розбурханого натовпу. Старшини полку зовні виглядали дружніми й спрацьованими. Проте пильний погляд помічав - між ними повисло якесь важке непорозуміння.
Не все вдавалося сховати. Командир кінної сотні Римський-Корсаков щось коротко сказав значковому* Дяченку, а той у відповідь надувся наче сич. Командир другого куреня* кидав несхвальні погляди на командира кулеметної сотні*. Той вдавав наче нічого не помічає, але робив це аж занадто пихато і презирливо. Кирпатий сотенний* зневажливим поглядом нагородив самого генерала Лігнау. Шабля його відсалютувала настільки різко і неохайно, ніби старшина раптом вирішив з командувача познущатися.
Артем знав причину цієї напруги. Душі старшин ятрила потреба зробити важкий, але невідкладне вибір. Цей вибір постав перед усіма ними за вісім днів до прибуття у Харків - у невеличкому селі на Чернігівщині, де полк кілька місяців стеріг кордон між Українською Державою та більшовицькою Московщиною. За цей час запорізькі сотні встигли побачити все: і злидні, і бої, і перемоги, і похорони товаришів…
…Артем байдуже вглядався в тумани, що піднімалися над лугами вдалині. Сумно присвиснувши, він пересунув набакир вовчу шапку з довгим чорним шликом. Його вже кликали. Уздовж паркану до нього прямував командир кінної сотні Володимир Римський-Корсаков. Цей красивий старшина з видовженим обличчям та з манерами офіцера імператорської гвардії рішуче розвіяв його задуму.
- Артеме, ходімо до командира! Пан полковник кличуть.
Штаб полку містився у хаті священика. В просторій світлиці за довгим столом зібралися старшини. Артем кивнув чорнявому значковому Дяченку з кінної сотні. Никифор Авраменко зі штабу полку привітно махнув йому рукою. З начальником штабу військовим старшиною* Гейденрайхом, Артем привітався коротко та ввічливо, як того вимагав статут. На лавах розмістилися командири куренів та сотень, і серед них, - троє невідомих осіб у цивільному, дуже схожих на дрібних чиновників або вчителів. Артем присів на своє місце. Полковник Болбочан кашлянув у платочок і розпочав нараду.
- Панове старшини, - промовив він дещо урочисто, але намагаючись уникнути зайвого пафосу. - Справа, через яку ви тут, - це майбутнє нашої держави. Ці панове - представники Українського Національного союзу. Як ви знаєте, всі політичні партії України об’єдналися у Національний союз, аби визначити подальшу долю України і затвердити лад, який в ній мусить бути. Наші гості мають нам про це розповісти детально. Прошу любити й шанувати!
Слово узяв старший з представників Національного Союзу, невисокий гладенький пан в окулярах та з коротенькою інтелігентською борідкою. Йому було ніяково серед людей в одностроях. Він явно недолюблював старшин і намагавсь виглядати серед них якомога незалежнішим. Насправді - виглядав бундючно та недолуго.
- Панове старшини! Товариші! Як ви знаєте, в Німеччині сталася соціалістична революція. Наші товариші, німецькі соціалісти, щойно скинули владу кайзера Вільгельма! Тепер німецькі окупанти мають залишити українські терени…
- Я перепрошую, а ви часом не представник соціалістів? - спитав сотник Римський-Корсаков.
- Власне так. Ми всі представники Української соціал-демократичної партії…
- Так це ви довели нас до Крут і Київської бійні? - посміхнувся командир кінної сотні. - Довго ми виправляли ваші помилки!
- Ой важко було б їх виправляти без «німецьких окупантів», … - у тон із ним зауважив сотник Авраменко, миловидний юнак з великими карими очима.
Представник УНС розгубився. Поглянувши в глузливі обличчя старшин, він зробив над собою зусилля, вдихнув, видихнув, і почав говорити знову.
Тепер ніхто не згадував про соціалістів. Представник УНС звертав увагу лише на те, у якій скруті опинилася Україна. Німеччина уже програла війну. Частини Рейхсхееру* мали піти додому, а отже українці мусили лишилися з усіма своїми лихими сусідами сам на сам. Представник УНС розповів, що на Дону міцнішали білогвардійці, і що вони жадали відтворення Російської Імперії виключно у колишніх кордонах. А в гетьманському оточенні все більше силу набирали прибічники відтворення «єдиної та неділимої». За скасування незалежності України виступало все більше й більше міністрів…
- От ви сидите тут на кордоні і нічого не знаєте, - промовляв представник УНС. - А у Полтаві та Києві зараз створюють офіцерські дружини. Всі один до одного - офіцери-чорносотенці. Вони не носять українських погонів, на них російські кокарди, так само - в них російські звання та звернення. Прибічники «єдиної-неділимої» займають посади скрізь!
- То правда, - похмуро помітив військовий старшина Гейденрайх. - Нєдавно юж досвядчилісьми. Віджелі юж новего командувача дивізії.
Старшині зневажливо хмикнули. Новий командувач справив на них незабутнє враження.
- От бачите! - зрадів представник УНС. - Справжні патріоти Петлюра, Порш і Капкан сидять у в’язниці. Гетьман вже явно цурається України! Панове старшини! Батьківщина потребує захисту.
Старшини по-різному сприйняли їхні слова. В очах одних палав вогонь - слова представників УНС їх надихнули і розчулили. Проте не менше половини командирів відповіли політикам похмурими поглядами та іронічними посмішками. Але старшини мовчали. Всі погляди були спрямовані на командира їхнього полку.
Полковник Болбочан підвівся і допитливим поглядом обвів своїх підлеглих.
- Панове старшини, - промовив він. - Представники УНС звернулися до мене через те, що їх все більше непокоїть ситуація в Україні. Адміністрація гетьмана Скоропадського робить кроки, які не зрозумілі ані нам, ані політикам з Національного союзу. Є побоювання, що для України готують повернення до оновленої імперії. Тому нас закликають долучитись до рішучого протесту всім цим намірам. Панове, справа дуже серйозна. Йдеться про долю України. Через це, перш ніж від імені нашого полку висловити якесь рішення, я хочу почути усіх вас. Хай кожен з вас сам прийме для себе рішення, пристати нам у підпідпорядкування Національного союзу, чи ні?
Один з курінних* зрізу ж підняв руку.
- Дозвольте, пане командире! - промовив старшина. - Я от щось не втямлю. Ці люди нам розписали жахи гетьманщини. Але. Гетьман прийняв країну зруйновану більшовиками і відродив її. За гетьмана запрацювали заводи й шахти. За гетьмана відновилися залізниці. За гетьмана шириться торгівля та кооперація. Ми давно вже не маємо на руках рублів - скрізь у ходу твердий український карбованець. Невже це все - задля «єдиної-неділимої»?
Розсудлива промова курінного миттю збурила кількох військовиків.
- Дороги! Заводи! Кооперація! - передражнив його інший старшина. - А те що у Полтаві більшість гімназій ще й нині викладають російською - це як?
- Це так, що не можна за рік миттю повернути українську мову туди, де її свідомо викорчовували три сторіччя, - флегматично зауважив сотник Римський-Корсаков. - Перебудова суспільства потребує часу. І процес іде - уже існує Українська Академія наук, два українські університети, по всій Україні відкриваються українські гімназії. Ви хочете мені сказати, що все це робиться для втіхи монархістів?
- Еге ж! Університети їм будують! - відгукнувся гарячкуватий значковий Дяченко. Їхню кінну сотню за характерний головний убір вже давно називали Чорними Шликами або чорношличниками. Легенди ходили про їхню шалену вдачу. - Про які університети ви мені тут товчете? А ви забули що пани повідбирали землю у селян?
- Але ж готується земельна реформа, - нагадав йому сотник Авраменко. - Землі можна буде мати не більше 100 десятин. Вже створений Земельних банк…
- Ага, банк! А селян тим часом каральні загони плюндрують?!
- Каральні загони були розігнані два місяці тому! - втрутився у розмову Артем Горач. - Їх ліквідувала гетьманська Державна варта* та Охоронні сотні*.
- Панове! Панове! Панове старшини! - окликнув їх полковник Болбочан. - Прошу спокою!
Військовики мусили вгамувати емоції. Проте свердлити одне одного презирливими поглядами з-під лоба вони продовжували. Представники УНС випустили з котла пар, який давно вже накопичувався під кришкою - старшини болісно переймалися долею своєї країни. Та коли ж кожен висловив своє ставлення вголос - з’ясувалося, що злагоди у поглядах між ними не було, і це здивувало та збурило усіх без розбору.
Збурення вгамував поміркований голос начальника штабу. Військовий старшина Богдан Гейденрайх, високий довготелесий поляк з обличчям, немов вирубаним з дерева, говорив як завжди - спокійно й твердо.
- Отаке у нас становісько, мосціпанове. З одногу боку, не можна не визнати - за Гетьманщини для розбудови незалежної України зробльоно чимало потрібного. Та з інней сторони, схоже що останні кроки гетьманської адміністрації становлять загрозу для України. Тому я маю запитання до наших гостей. Чи не пробував Національний Союз поспілкуватися з гетьманом напряму?
Представник УНС лише відмахнувся.
- То все дурня. Гетьман сам нічого не вирішує. Вся справа в оточенні. Гетьман скрізь обсаджений німцями та москалями.
- То що ви пропонуєте?
Слово взяв інший представник УНС - молодий миловидний юнак з маленькими вусиками.
- Політичні плани гетьмана загрожують існуванню України як такої. Ми вимагаємо усунення від гетьмана антиукраїнського оточення і формування справжнього українського національного уряду. Ми виступаємо проти чорносотенців та росіян-монархістів! Своє слово повинно сказати військо. Національний Союз закликає вас підтримати його. Нам потрібне повстання.
- І хто ж його очолить? - твердо спитав сотник Авраменко.
Цей, зовні дуже юний старшина, вже устиг пройти окопи Німецької війни, а у Запорізькій дивізії перебував від першого дня її створення. Під його поглядом старший з представників УНС відвів очі.
- Повстання очолює Український Національний Союз, - промовив він, мов виправдовуючись. - Для безпосереднього керування повстанням буде створена Директорія. А на Лівобережжі головнокомандувачем усіх сил стане ваш командир, полковник Болбочан.
- А більшовики? - спитав Артем Горач.
Представник УНС лише зневажливо скривив пику.
- За них не переймайтеся - їм не до нас. У них бунт чехів у Сибіру. З Дону їм зараз загрожує отаман Краснов і Добровольча армія генерала Денікіна. Ми вирішили скористатися цим і запропонували їм угоду. Вони не нападуть.
- То чого тоді свиню за хвіст тягти? - запально випалив значковий Дяченко. - Треба повставати - і алюр три хрести!
Його вигук знову розпалив емоції.
- А я проти, - схвильовано, але твердо промовив сотник Римський-Корсаков. - Я бачу забагато ознак того, що гетьман будує таки незалежну країну. Хіба що - не так швидко, як нам хочеться. І ще я хочу нагадати всім - ми всі складали гетьману присягу. Ви пропонуєте нам просто взяти і переступити через неї? Нам після цього ніхто руки не подасть.
У світлиці запала мовчанка. Старшини обмінювалися недобрими поглядами. Одні були ладні повстати хоч зараз, а інші про повстання й чути не хотіли. Це все нагадувало тишу перед бурею.
- Подаю голос за підпорядкування Національному Союзові, - чітко промовив сотник Авраменко. - Але за умови гарантій недоторканості особи гетьмана Скоропадського.
Старшини переглянулися. Такий варіант влаштовував майже всіх.
- Згоден, - кивнув Артем.
…Проте до злагоди ще було, немов до Києва рачки. Парад добіг кінця і сотні полку організовано повернулися на вокзал, до своїх вагонів. Так сталося - до Харкова запорожці прибули нещодавно і розмістити їх в казармах ніхто іще не встиг. По відвідинах штабного вагону, Артем вийшов на перон і долучився до юрби старшин, які тихо перемовлялися проміж собою. Вигляд у них був задумливий та похмурий. Нарада у селі продовжувала ковадлом тяжіти на їхніх душах. Старшини були віддані своєму командирові полку, й тому цілком довірилися його оцінці ситуації та політичним зв’язкам. Але думки старшин розділилися. «У Києві повстання, мусимо долучитися також», - казали одні і кликали до зброї прямо зараз. «Зарано, не треба поспішати», - відповідали інші. Ці явно не бажали повставати взагалі.
З купою газет у руці, у їхнє коло бурею влетів розхристаний значковий Дяченко.
- Гей, хлопці! Ну, і де ж ваш гетьман?
- У Києві, державою керує, - буркнув у відповідь Артем.
- Ги-ги! Та ні! - радісно вигукнув чорношличник. - Не керує він тепер державою. Ось де тепер гетьман!
Газети швидко перекочували до старшин та зашелестіли у руках. Артем відчув, як у нього в очах потемніло. Крупні літери на шпальті склалися в заголовок: «Грамота про федерацію України з Росією». Знизу містився підпис: «Павло Скоропадський».
_______________
Примітки:
Козаки - рядові бійці. В армії Української Держави особовий склад поділявся на старшин, підстаршин та козаків.
Старшини - офіцери армії УД.
Генеральний хорунжий - в армії УД, звання що дорівнювало сучасному генерал-майору.
Сотник - в армії УД звання, що об’єднувало сучасних капітана і майора.
Значковий - в армії УД звання, що об’єднувало сучасних лейтенанта і старшого лейтенанта.
Курінь - батальйон армії УД.
Курінний - командир куреня.
Сотня - рота або кінний ескадрон в армії УД.
Сотенний - командир сотні.
Військовий старшина - в армії УД звання, що дорівнювало сучасному підполковникові.
Рейхсхеер - Німецька імператорська армія.
Державна варта - спецслужба гетьманської держави що об’єднувала функції поліції і частково - контррозвідки.
Охоронні сотні - збройні загони при місцевих адміністраціях, фактично - внутрішні війська УД.
ДАЛІ БУДЕ
Повну версію роману "Заколот проти Петлюри" можна знайти тут.
http://bukvoid.com.ua/library/dmitro_kalinchuk/zakolot_proti_petlyuri/1.html