Роман "Заколот проти Петлюри". Продовження.
Продовжую викладати глави свого роману.
Дмитро Калинчук. ЗАКОЛОТ ПРОТИ ПЕТЛЮРИ
Початок - тут
* * *
Гетьманські караули біля будинку штабу Харківського корпусу навіть уваги не звернули, коли на вулиці біля них разом спішилися три десятки вершників у синіх черкесках та смушкових шапках з чорними шликами. Вартових не насторожило навіть те, що озброєні до зубів вершники перекинули карабіни на ліве плече і півколом оточили вхід. Це були свої.
- Командувач у себе? - спитав їх стрункий старшина кіннотників з погонами значкового на плечах.
- У себе, - відповів вартовий.
Три десятки карабінів стрибнули в руки чорношличників. Вартові здивовано поглянули на цівки рушниць.
- Зброю на землю, - наказав значковий Дяченко. - Показуй, де караулка? Де черговий старшина?
- Що це в біса означає? - старший караулу продовжував стискати свою трьохлінійку.
- Хорош геройствувати, чотовий*, - промовив старшина-чорношличник. - Роби що кажуть - і алюр три хрести. Для здоров’я корисніше.
Караули роззброїли без жодного пострілу. Захоплений зненацька черговий старшина до дій кіннотників, поставився філософськи-байдуже. Давши чесне слово «не коїти дурниць» він лишився при зброї і провів кіннотників до генерального хорунжого Лігнау. Біля дверей кабінету Петро Дяченко зупинився, сховав у кобуру револьвер, скинув шапку та поправив на собі ремені. Двері скрипнули ледь чутно.
- Пане генеральний хорунжий! Прошу вас здати зброю, - промовив він твердим і дещо глузливим голосом.
Значковий Дяченко завжди розмовляв у такій манері.
Здивований командувач корпусу підвівся з-за столу.
- Як вас розуміти, значковий? Чому без докладу? Ви що, напилися? Хто вас сюди впустив?
- Без нервів, пане генерале, - задиркувато посміхнувся чорношличник. - Влада в місті перейшла до Директорії Українського Національного союзу. 2-й Запорізький полк прийняв підпорядкування УНС - і алюр три хрести. Прошу здати зброю і слідувати за моїми хлопцями.
Генерал присів на своє місце і про щось глибоко замислився. Потім він спокійним рухом витяг з кобури револьвер і кинув його на стіл.
- Значить переворот, - задумливо промовив командувач. - Що ж? Певно, судьба така випала для України.
Петро Дяченко трохи стушувався.
- Пане генеральний хорунжий, - промовив він вже без глузливих інтонацій. - Полковник Болбочан пропонує вам присягнути на вірність Директорії. Приєднуйтеся до нас!
Гучний регіт розірвав тишу коридору.
- Я? З Винниченком? З Петлюрою? - перепитав генерал. - Ні, вже увольте. Я присягав ясновельможному пану гетьману і служитиму йому до кінця. Ведіть мене, значковий. Виконуйте наказ.
Наблизившись до дверей, командувач раптом зазирнув Петру Дяченку просто в очі. Старшина-чорношличник був людиною лихої вдачі, але тут він раптом отетерів - настільки твердим та презирливим був погляд генерала.
- Запам’ятайте, значковий, - спокійно промовив генеральний хорунжий Лігнау. - Прийде час, і ви лікті згризете через те, що зробили зараз.
Петро Дяченко лише злосливо посміхнувся у відповідь та різким жестом запросив генерала до коридору. Тоді він вирішив, що це лише погроза.
У просторому залі ресторану голосили скрипки, плакали флейти, дзвеніли гітари та хрипів контрабас. У повітрі витали хмари цигаркового диму. Сотник Артем Горач свідомо залишив рій* запорожців біля входу і зайшов до залу сам-один. Повільно та пихато він прокрокував до центру зали. По ніздрях били запахи тютюну, смаженого м’яса, хорошого вина і жіночого поту. В очах мерехтіло від офіцерів різних звань та родів військ.
- Боже! Я даже нє знаю, гдє прінять маму кагда она вирвєцца из бальшевізії…
- В Кієве уже астановіцца нєгдє!
- Да бросьтє, гаспада. Украінская апєрєтка доживаєт своі дні!
Здавалося - уся вища каста імператорської армії чкурнула з Пітера й Москви до України, і тепер жадала побудувати тут філію старої Росії. З гульбищами та ресторанами, але без більшовиків та українців.
- О! А вот і хахляцкій черкєс! - почулося у сотника за спиною.
Артем озирнувся. Неподалік за столом на нього нахабно витріщався підпитий штабс-капітан, чию увагу явно привернули артемові брита потилиця, бешмет кольору хакі і синя черкеска чорношличника. Штабс-капітан відверто наривався на бійку. Безкарність цю публіку аж надто розбестила. Але зараз було не до нього.
Музики дограли мелодію і стало тихо. Скориставшись моментом, Артем весело поглянув на присутніх і чітко промовив.
- Панове! Прошу лише хвилинку вашої уваги. Радий вам повідомити, що владу в місті перебрала на себе Директорія Українського Національного союзу. Через це - прошу військових добровільно здати зброю.
Дужий регіт розірвав повислу було тишу. Хтось намагався зааплодувати. З боку сцени почулося:
- Ти что варнякаєш? Па-русскі гаварі!
Музики заграли нову мелодію і на Артема більше ніхто не дивився. Молодий старшина ще раз посміхнувся і театрально змахнув рукою. До залу з грюкотом увірвалося близько десятка запорожців у шинелях, кубанках та з гвинтівками навперейми. Хтось гучно грюкнув у підлогу прикладом.
Музика стихла. По вухах вдарив жіночій вереск та дзвін розбитого посуду. Спокійно склавши руки на грудях, сотник Горач заговорив знову:
- Панове! Повторюю іще раз - дурниць не треба. Наполегливо пропоную всім скласти зброю та забратися геть.
Цивільні кавалери та паночки ящірками чкурнули у просвіти між запорожцями. Найбільш розумні з офіцерів клали на столи свої нагани і прямували за своїми супутницями услід. У цьому натовпі намагався проскочити і підпитий штабс-капітан, який щойно чіплявся до Артема.
Короткий жест рукою - і довгий багнет уперся офіцерові в груди.
- Куди це ти? - поцікавився сотник. - Ти ж наче побалакати хотів?
Зал спорожнів. Найбільш буйних з офіцерів запорожці роззброїли під цівками рушниць. Можна було рушати далі.
Та перед запорожцями, на колінах і в сльозах, стояв уже тверезий мов роса штабс-капітан.
- Братци! Не пагубітє! Как же так?! В адніх акопах жє ваєвалі?!
- Де твоя зброя? - холодно спитав його Артем.
- Да вот! Вот! Вазьмітє! - заверещав офіцер та сунув йому в руки свій «браунінг» разом із портупеєю.
Ремінь з кобурою сотник закинув собі на плече.
- Геть пішов!
На мостах з’явилися запорізькі варти. Загін козаків з полку Петра Болбочана зайняв вокзал. Вулицями Харкова неспішно й гордовито роз’їжджали патрулі Чорних Шликів. Офіцери гетьманського Харківського корпусу віддали зброю запорожцям і тепер сиділи запершись у своїх казармах. Гармати запорізької полкової батареї розгорнулися на Павловській площі.
Біля них повільно ходив вартовий у шинелі та кашкеті англійського типу з пласким козирком, вже прозваними в народі «гетьманкою». Козак відганяв від гармат хлопчаків та перехожих.
- Назад! Проходь, не зупиняйся! Ну чого треба від гармат?! Це ж бойова зброя, хай їй грець!
Молодий хорунжий* тримав у руках пачку прокламацій. Він роздавав перехожим відозви харківського губерніального комісаріату Директорії та намагався відповідати на питання.
- Так, панове. Владу в місті опанував Український Національний Союз. Так, Союз керується колегіально представниками різних партій. Для протистояння з кабінетом гетьмана Національним союзом створено Директорію. Ні, її повноважень я не знаю.
Відповіді хорунжого уважно слухали дві миловидні панни, які хоча й стояли трохи осторонь, проте ловили кожне слово молодого старшини. З їхніх захоплених облич не сходили задоволені посмішки. Листопадовий вітерець розвіював приколоті у них на грудях шовкові стрічки синього й жовтого кольорів. Одна з них, кароока брюнетка у темному пальто з білими манжетами, неспішно наблизилася до старшини і привітно посміхнулася.
- Можна і мені почитати?
Як для харків’янки, вона говорила незвично чистою українською мовою. Її лагідний голос і захоплений блиск очей викликали неабияку симпатію з боку старшини.
- Кажуть, повстанські війська уже здобули перші перемоги? - спитала панна.
- Я теж це чув, - закивав старшина. - Але зараз я не можу вам сказати нічого конкретного. Давайте почекаємо на більш надійні вісті.
- Гаразд-гаразд, - щиро відповіла йому панна та взяла прокламацію. - Я буду уважно слідкувати за новинами.
Дівчата рушили уздовж вулиці. Забувши про свої рекламації, старшина з досадою поглянув їм у слід. Йому так хотілося, аби дівчата тої миті говорили про нього. А дівчата, натомість, захоплено обговорювали зміст виданої ним прокламації. Дзвінко лунав голос панни у темному пальто:
- У це повірити неможливо! Це свобода, розумієш?! Свобода!
Холодний листопадовий день здавався незвично сонячним. Їм під ноги гостинно стелилися засипані жовтим листям харківські вулиці. Їм посміхалися сонячні зайчики у склі шибок. Їм підспівували ресори візка, що проїхав повз них і хутко зник за рогом.
- Ти тільки уяви! Нам більше не треба збиратися на квартирах! - не вгавала чорнява панна. - Для нашого гуртка українського співу ми можемо просто орендувати приміщення - і ніхто не чинитиме нам перешкод! Ніхто не зриватиме наші літературні читання! Ми зможемо навіть домовлятися про наші виступи з театрами та гімназіями!
- Таню! Зупинися! - сміялася її подруга, русява дівчина в пальто та капелюшку волошкового кольору. - Зараз ти замрієшся так, що улетиш за небокрай.
- За небокраєм дуже холодно, - фиркнула Тетяна. - А я люблю теплі місця. Та й зрештою, чому б не мріяти?! Подумай, ще до вчора у нашій Україні будували ту саму Росію. Кого ми донедавна бачили у Харкові владою? Державну варту та Охоронні сотні, тобто колишню царську поліцію та офіцерські загони. А хто зараз у нас влада?! Вояки-запорожці! Найкраща військова частина української армії. Хіба це не запорука, що надалі все буде тільки дуже добре?
Її подруга задумливо зітхнула.
- Ой Таню! Скільки б років не минало, а ти немов усе ще в середніх класах жіночої гімназії. Запалюєшся мов порох від іскри… Але твоя правда! Таку подію треба це десь відсвяткувати. Ходімо до ресторану!
- До ресторану ми підемо танцювати, - тоном веселої учительки заперечила Тетяна. - А задля святкувати нам не треба мучити трактирників. Тут неподалік мій магазин.
До магазину «Мадемуазель Журба. Панчохи і білизна» подружки дісталися за кілька хвилин. Дві служниці, молоденькі дівчини в гаптованих корсетках, вибігли назустріч, аби вихваляти перед веселими панночками свої товари. Та побачивши хазяйку магазину, обидві зупинилися, а потім заходилися наперебій розповідати господині про останні новини торгівлі. Тетяна жестом обірвала їх.
- Дівчата! У мій кабінет шампанське! І бокали! Ми сьогодні святкуємо. Гетьманство завершилося! Постала справжня українська влада!
- Боже! Радість-то яка! - заверещали дівчата разом.
Служниці хутко виставили на стіл пляшки й цукерки та збиралися піти по своїх справах але хазяйка без розмов посадила їх за стіл і так само налила їм шампанського. Панна Тетяна була відомою лібералкою.
- Ну! За нову Україну! За країну щастя й безтурботності!
Дівчата натхненно цокнулися бокалами. За шампанським полилися розмови, сміх та жарти. Солодкі мрії змішалися із планами на майбутнє.
- Тепер батько напевно виграє свою суперечку з паном. Повернемо землю, здамо її в оренду і заживемо!
- А той гетьманський хорунжий такий гарний! І такий патріот - я аж горю уся!
- Ой дівчата! - весело промовила Тетяна. - Тепер аби тільки ніщо не завадило мрії! Тепер зміниться влада і постане скрізь…
- Центральна Рада, - промовила вголос служниця, яка уважно читала рекламацію.
Від цих слів хазяйка магазину та її подруга відчули прохолоду в грудях. Паночки стурбовано перезирнулися. Повернення Центральної Ради вони аж ніяк не бажали.
У пам’яті дівчат пронеслася веремія подій річної давнини. Безкінечні мітинги, демонстрації, конференції, збори. Представники влади, які багато обіцяли, але були нездатні навіть навести лад на вулицях. Постійні страйки. Зграї дезертирів і кримінальних злочинців, які щоночі ломилися у помешкання мирних міщан. З трибун лунали гучні гасла про те що українські соціалісти і московські більшовики залишаться братами довіку. І дуже швидко Харків практично без опору був зайнятий тими самими більшовиками. А з більшовиками почалося справжнє пекло. Обшуки, грабунки, арешти та розстріли - все це виконувалося украй цинічно та діловито. Місто поринуло у суцільний жах. І коли за три місяці до Харкова повернулися українські військові, харків’яни зустрічали їх радісно, немов рідних. Тоді Харків вперше побачив запорожців - той самий 2-й піший полк Петра Болбочана.
Тетяна поспішила усіх заспокоїти.
- Що ти?! Забудь! - замахала руками хазяйка магазину. - Ніяка Центральна Рада тепер не повернеться. Опікшись на молоці, навіть на воду дують - ніхто більше не допустить до влади цих неуків. Тепер партії стали розумніші!
Служниця почервоніла до кінчиків вух.
- Ну я не знаю, панночко, - промовила вона задумливо. - Звідки мені те знати? Напевно, ви праві.
Погляди дівчат проти волі впали на ту частину рекламації, де були перелічені керівники Національного Союзу. На папері стояли аж до болю знайомі прізвища: Винниченко, Шаповал, Петлюра.
_______________
Чотовий - в армії Української держави звання, що дорівнювало сучасному старшому сержантові.
Хорунжий - в армії УД звання, що дорівнювало сучасному молодшому лейтенантові.
Рій - відділення в армії УД.
ДАЛІ БУДЕ
Повну версію роману можна закачати тут: Заколот проти Петлюри
Успіхів Вам!