Може я чогось не розумію... Або для женсчін.
Є в мене знайомий. Пахав, як папа карла. Однокімнатну квартиру купив на Оболоні. Одружився вже біля 30-и років. Ну, є хата, дитину народили, а тут ще (ну так сталось, пізно спохопились) друга дитина народилась, але і то ще не все. Інсульт його звалив, а він був єдиним годувальником родини. Так мені будь-хто скаже, що таких сімей дофіга. І це ще не найстрашніше, що буває...
Але це для нас. Он недавно мені довелося в кінопалаці дивитись "драму" "Життя спочатку" (не з своєї волі). То у американців вже в 50-і роки були зовсім інші проблеми. Жінка там гине від безвиході. Музика сумна-сумна. А безвихідь її полягає в тому, що вона мріє про Париж, а чоловік не хоче (не те що грошей нема, чи візу не дають). І їй доводиться прозябати в захолусному будиночку розмірами з нашу Спілку письменників, різати салати у фартуху, сидіти з сусідами на березі океану в шезлонгах, сумно дивитися у вікно кухні (вікно таке десь розміром 5х5 м) на унилий сад. (худобу би їй туда і курей, бляха)
А ви, наші любі женсчіни савєцькі, продовжуйте святкувати день вєсни, чи що там ще, є що святкувати. Вас така дрібниця, як мічта про Пориш не зломить нікада.