Day 3. Ростов - Баксан
Прокинулись рано вранці, бо збирались встигнути до Владікавказа, там у нас була вписка. Від Ростова це 700 кілометрів, та при хорошій вдачі їх цілком можливо проїхати за світовий день.
Зарядили термос чаєм, подякували ростовському дому та рушили на трасу.
Історичний момент, бо це перше піднімання руки на трасі після нашого знайомства з Даміром )
Через 15 хвилин зупиняється азербайджанець, який погоджується відвезти нас на пару десятків кілометрів до зручнішого місця на трасі. У нього троє внуків та син, якому влом працювати, тому він склав на свого батька зобов*язання по зароблянню грошей та сидить собі байдикує. Отже наш водій змушений був переїхати з Азербайджана до Росії, щоб внуки не голодали.
Дізнавшись, що я з України, він говорить, що Юля наче й нормальна, але якась хитрюща, а Яник, судячи з телебачення "что-то все-таки делает для страны". Я розвіяла його оману про Яника - не знаю, чи повірив, але що змогла те зробила )
Отже, в 10:00 ми знову на трасі, стопимо в сторону Нальчика.
стантартний стопний лук )
Потім нас підібрав прекрасний водій віку мого батька, який веде ЖЖ, часто їздить по фестивалях, а сам родом з України (здається, Миколаєва). Він попросив у мене адресу ЖЖ, та знає українську мову, тож, пане водію, якщо ви це читаєте - привіт =)))
Чоловік виявився дуже кльовим ))) Він вже має квитки на Євро-2012 в Донецьку, а також часто допомагає пошуковикам, що знаходять та перепоховують рештки загиблих у війні солдат. А в своєму ЖЖ він пише про подорожі та фестивалі, на яких буває ) Коротше, з цієї машини зовсім не хотілось виходити, але довелось.
На годиннику 11:30, до Владікавказа лишається 500 кілометрів.
Тут в моєму блокноті записано, що нас підібрав хлопець, який вперше підбирає стопщиків, але я зовсім його не пам*ятаю :(
Стоп по Росії сподобався не дуже. Я вам не скажу за всю Росію, але в сторону Кавказа стопилось повільно, машини зупинялись неохоче, хоча трафік був хороший. Ми зависали на 1-1,5 години, мерзли та матюкались, бо дуже хотілось встигнути у Владік.
Поки чекаємо на наш звьоздний час, фоткаю всякі борди
Десь тут нас підібрав місцевий автобус, який мав заїхати кудись в село, а потім вивезти нас на трасу. Ми його не стопили, зупинився сам, погодився на відсутність грошей та вирішив вправити нам мозок. Звучало це десь так:
- Да куда вы едете??? Я прошел через несколько войн, сразу вам говорю - люди в Северной Осетии злые. Вас там убьют обязательно. Сидели бы себе дома. Ааа, вы даже в Турцию? Ну попадешь там в гарем, вспомнишь мои слова. У меня там жену чуть не украли, стоило на минуту отвернуться. Там мужчины вообще на девушек бросаются. Лучше разворачивайтесь и едьте назад.
Бабусі-пасажирки стверджувально кивали йому на кожну фразу, качали головами та робили такі обличчя, ніби ми їдемо на вірну смерть. Подекуди згадували всякі ужаси, що бачили по телевізору, та піддакували - дада, в Турції люди постійно пропадають, ми в передачі "Іщю тєбя" багато таких історій чули. Йой-йой, куди ж ви їдете? Яй-яй!
Ми посміхались та кивали, та терпляче чекали, поки він висадить народ в селі та нарешті довезе до траси, бо пішки звідти було далеко.
І от ми в Армавірі, і знову зависли на годину-півтори.
Бензин, до речі, у них дешевий. Близько 6 гривень, тобто вдвічі дешевше, ніж нині у нас.
З трафіком тут не дуже, і стоп Росією починає подобатись нам все менше.
Але потім нас підбирає дивний бусік з дивним водієм. Він старанно ігнорив наші спроби поговорити та всякі питання, а коли ми змирились та замовчали, задавав поодинокі питання, або говорив якісь фрази, сенс яких був не завжди зрозумілим.
Ми не могли передбачити, що він скаже далі, де висадить, і як взагалі на нього реагувати.
Дорогою у нас ламається колесо, зупинились відремонтувати.
наш водій зліва
але їдемо далі. Попереду видніються поодинокі гори. Ми ще не знаємо, які красоти чекають далі, та фоткаємо, ніби це аццькі краєвиди )))))
гора називається Біштау
автобус їхав до Мінеральних вод. Їхали довго та практично мовчки, якось навіть заморились.
Потім водій трохи звернув з траси, сказав "Чекайте. тільки нікуди не йдіть" та вийшов з машини на якийсь міні-завод. Це вже були Мінводи, поруч виднілась траса, тому хвилин 20 в повних непонятках ми прочекали його в автобусі.
Потім прийшов, провіз нас метрів 400 (хм) до траси, та сказав, що отут стопити буде зручно. На наші "дякую" нічого не відповів та навіть не попрощався. Коротше, дивний чувак.
До Північної Осетії все ближче, і нас починають лякати осетинами. Кожен наступний водій вважав своїм обов*язком нас попередити про те, які страшні звірі живуть в Осетії ) Стоїмо в очікуванні застопити якогось кавказького чоловіка, а стопиться дууууууже мила блондинка ) Дівчина підвозила нас до П*ятигорська, розповіла, що її чоловіка осетини три рази намагались зарізати, бо він ходить з довгим волоссям.
Блондинка була прикольною, саме так в моєму розумінні виглядає та говорить класичний еталон блондинки ))) "Ребята, вы такие классные, я не знаю, где вас лучше высадить, но очень хочу чем-нибудь вам помочь", - сказала вона, а потім довго дзвонила друзям, розпитувала про трасу та про те, де нам краще вийти, щоб стопити далі )
При цьому, у дівчини все добре з кар*єрою, займає якусь керівну посаду.
Дамір її зацінив, і потім всім розповідав про те, яку блондинку ми застопили недалеко від Осетії )))
Наступним був кабардинець на КАМАЗі, який продовжив наше залякування осетинами. Мовляв, у них навіть "котра година" краще не питати. У кожного осетина, за словами цього водія, з собою ніж, і користуються вони ним за найменшого приводу.
"Ты можешь сказать что-то безобидное, а его зацепит, и тогда прощайся с жизнью, - лякав нас водій. - Ти захищаєшся кулаками, а у нього ніж. Так що шансів немає. А жінок вони взагалі за людей не сприймають. Так що дарма ви туди їдете, не найкраще місце".
Тим часом, ми їхали вже в Кабардіно-Балкарії, та до Осетії лишалось майже нічого. А водій - ось:
Їхали ми повільно, за вікном починається дощ та сутеніє. До Владікавказа, де вписка, а значить дах та їжа, ще близько 50 кілометрів.
а потім зовсім сутеніє. Водій продовжує розповідати про страшних осетинів, їхні ножі та ненависть до жінок. А ми почали уявляти, як зараз вночі під дощем будемо стопити агресивних осетинів. Намета у нас немає, тож ночувати ніде - треба їхати, або чекати світанку в придорожній кафешці.
- Кафешки тут є, але в них збирається не найкращий народ, одні алкаші. Це зазвичай закінчується бійками та поножовщинами, - говорить наш позитивний водій.
Тут ми вперше за подорож подумали, що наш маршрут був трохи авантрюним ))) Я повільно змімаю всі прикраси, збираю волосся в один хвіст, одягаю капюшон, а Дамір шепоче "Якщо що, говоритимемо, що ти моя дружина".
Тим часом, на трасі вже ніч, і дощ не перестає.
І отут, практично перед тим, як нас висадити, водій говорить:
- А давайте я вас на стоянці в машині лишу. Ви тут заночуєте, а вранці я прийду та вивезу вас на трасу.
Друзі, ви б бачили наші посмішки в цей момент!!! )))))
- ДА!!! Да! ДАДАДАДАДА!!!!!! Давайте!!!! Звісно давайте!!!!! Ми врятовані!!!!! - говорили наші посмішки ))))))
Коротше, замість того, щоб познайомитись з осетинськими ножами, ми лишаємось вдвох в КАМАЗі на стоянці в місті Баксан)) Водій йде додому, а ми знищуємо рештки з*їсних припасів з рюкзаків, сміємось щодо наших страхів та згадуємо різні стопні сторі зі свого колишього досвіду )))
Було це атмосферно, романтично та дуже круто ))) Отак:
Того вечора я дізналась, що батько Даміра - журналіст )) Хоча сам він сісадмін.
Попутчик мені, до речі, трапився ідеальний ) Віз з собою Кіндл та при нагоді читав з нього вумні книжки, з ним було про що поговорити, а в стопі Дамір напрочуд відповідальний, та швидко мислить. Всю дорогу не переставала з нього радіти )
Далі буде =)))
Попередні частини:
Day 1. Дніпропетровськ-Ростов-на-Дону
Day 2. Ростов
Зарядили термос чаєм, подякували ростовському дому та рушили на трасу.
Історичний момент, бо це перше піднімання руки на трасі після нашого знайомства з Даміром )
Через 15 хвилин зупиняється азербайджанець, який погоджується відвезти нас на пару десятків кілометрів до зручнішого місця на трасі. У нього троє внуків та син, якому влом працювати, тому він склав на свого батька зобов*язання по зароблянню грошей та сидить собі байдикує. Отже наш водій змушений був переїхати з Азербайджана до Росії, щоб внуки не голодали.
Дізнавшись, що я з України, він говорить, що Юля наче й нормальна, але якась хитрюща, а Яник, судячи з телебачення "что-то все-таки делает для страны". Я розвіяла його оману про Яника - не знаю, чи повірив, але що змогла те зробила )
Отже, в 10:00 ми знову на трасі, стопимо в сторону Нальчика.
стантартний стопний лук )
Потім нас підібрав прекрасний водій віку мого батька, який веде ЖЖ, часто їздить по фестивалях, а сам родом з України (здається, Миколаєва). Він попросив у мене адресу ЖЖ, та знає українську мову, тож, пане водію, якщо ви це читаєте - привіт =)))
Чоловік виявився дуже кльовим ))) Він вже має квитки на Євро-2012 в Донецьку, а також часто допомагає пошуковикам, що знаходять та перепоховують рештки загиблих у війні солдат. А в своєму ЖЖ він пише про подорожі та фестивалі, на яких буває ) Коротше, з цієї машини зовсім не хотілось виходити, але довелось.
На годиннику 11:30, до Владікавказа лишається 500 кілометрів.
Тут в моєму блокноті записано, що нас підібрав хлопець, який вперше підбирає стопщиків, але я зовсім його не пам*ятаю :(
Стоп по Росії сподобався не дуже. Я вам не скажу за всю Росію, але в сторону Кавказа стопилось повільно, машини зупинялись неохоче, хоча трафік був хороший. Ми зависали на 1-1,5 години, мерзли та матюкались, бо дуже хотілось встигнути у Владік.
Поки чекаємо на наш звьоздний час, фоткаю всякі борди
Десь тут нас підібрав місцевий автобус, який мав заїхати кудись в село, а потім вивезти нас на трасу. Ми його не стопили, зупинився сам, погодився на відсутність грошей та вирішив вправити нам мозок. Звучало це десь так:
- Да куда вы едете??? Я прошел через несколько войн, сразу вам говорю - люди в Северной Осетии злые. Вас там убьют обязательно. Сидели бы себе дома. Ааа, вы даже в Турцию? Ну попадешь там в гарем, вспомнишь мои слова. У меня там жену чуть не украли, стоило на минуту отвернуться. Там мужчины вообще на девушек бросаются. Лучше разворачивайтесь и едьте назад.
Бабусі-пасажирки стверджувально кивали йому на кожну фразу, качали головами та робили такі обличчя, ніби ми їдемо на вірну смерть. Подекуди згадували всякі ужаси, що бачили по телевізору, та піддакували - дада, в Турції люди постійно пропадають, ми в передачі "Іщю тєбя" багато таких історій чули. Йой-йой, куди ж ви їдете? Яй-яй!
Ми посміхались та кивали, та терпляче чекали, поки він висадить народ в селі та нарешті довезе до траси, бо пішки звідти було далеко.
І от ми в Армавірі, і знову зависли на годину-півтори.
Бензин, до речі, у них дешевий. Близько 6 гривень, тобто вдвічі дешевше, ніж нині у нас.
З трафіком тут не дуже, і стоп Росією починає подобатись нам все менше.
Але потім нас підбирає дивний бусік з дивним водієм. Він старанно ігнорив наші спроби поговорити та всякі питання, а коли ми змирились та замовчали, задавав поодинокі питання, або говорив якісь фрази, сенс яких був не завжди зрозумілим.
Ми не могли передбачити, що він скаже далі, де висадить, і як взагалі на нього реагувати.
Дорогою у нас ламається колесо, зупинились відремонтувати.
наш водій зліва
але їдемо далі. Попереду видніються поодинокі гори. Ми ще не знаємо, які красоти чекають далі, та фоткаємо, ніби це аццькі краєвиди )))))
гора називається Біштау
автобус їхав до Мінеральних вод. Їхали довго та практично мовчки, якось навіть заморились.
Потім водій трохи звернув з траси, сказав "Чекайте. тільки нікуди не йдіть" та вийшов з машини на якийсь міні-завод. Це вже були Мінводи, поруч виднілась траса, тому хвилин 20 в повних непонятках ми прочекали його в автобусі.
Потім прийшов, провіз нас метрів 400 (хм) до траси, та сказав, що отут стопити буде зручно. На наші "дякую" нічого не відповів та навіть не попрощався. Коротше, дивний чувак.
До Північної Осетії все ближче, і нас починають лякати осетинами. Кожен наступний водій вважав своїм обов*язком нас попередити про те, які страшні звірі живуть в Осетії ) Стоїмо в очікуванні застопити якогось кавказького чоловіка, а стопиться дууууууже мила блондинка ) Дівчина підвозила нас до П*ятигорська, розповіла, що її чоловіка осетини три рази намагались зарізати, бо він ходить з довгим волоссям.
Блондинка була прикольною, саме так в моєму розумінні виглядає та говорить класичний еталон блондинки ))) "Ребята, вы такие классные, я не знаю, где вас лучше высадить, но очень хочу чем-нибудь вам помочь", - сказала вона, а потім довго дзвонила друзям, розпитувала про трасу та про те, де нам краще вийти, щоб стопити далі )
При цьому, у дівчини все добре з кар*єрою, займає якусь керівну посаду.
Дамір її зацінив, і потім всім розповідав про те, яку блондинку ми застопили недалеко від Осетії )))
Наступним був кабардинець на КАМАЗі, який продовжив наше залякування осетинами. Мовляв, у них навіть "котра година" краще не питати. У кожного осетина, за словами цього водія, з собою ніж, і користуються вони ним за найменшого приводу.
"Ты можешь сказать что-то безобидное, а его зацепит, и тогда прощайся с жизнью, - лякав нас водій. - Ти захищаєшся кулаками, а у нього ніж. Так що шансів немає. А жінок вони взагалі за людей не сприймають. Так що дарма ви туди їдете, не найкраще місце".
Тим часом, ми їхали вже в Кабардіно-Балкарії, та до Осетії лишалось майже нічого. А водій - ось:
Їхали ми повільно, за вікном починається дощ та сутеніє. До Владікавказа, де вписка, а значить дах та їжа, ще близько 50 кілометрів.
а потім зовсім сутеніє. Водій продовжує розповідати про страшних осетинів, їхні ножі та ненависть до жінок. А ми почали уявляти, як зараз вночі під дощем будемо стопити агресивних осетинів. Намета у нас немає, тож ночувати ніде - треба їхати, або чекати світанку в придорожній кафешці.
- Кафешки тут є, але в них збирається не найкращий народ, одні алкаші. Це зазвичай закінчується бійками та поножовщинами, - говорить наш позитивний водій.
Тут ми вперше за подорож подумали, що наш маршрут був трохи авантрюним ))) Я повільно змімаю всі прикраси, збираю волосся в один хвіст, одягаю капюшон, а Дамір шепоче "Якщо що, говоритимемо, що ти моя дружина".
Тим часом, на трасі вже ніч, і дощ не перестає.
І отут, практично перед тим, як нас висадити, водій говорить:
- А давайте я вас на стоянці в машині лишу. Ви тут заночуєте, а вранці я прийду та вивезу вас на трасу.
Друзі, ви б бачили наші посмішки в цей момент!!! )))))
- ДА!!! Да! ДАДАДАДАДА!!!!!! Давайте!!!! Звісно давайте!!!!! Ми врятовані!!!!! - говорили наші посмішки ))))))
Коротше, замість того, щоб познайомитись з осетинськими ножами, ми лишаємось вдвох в КАМАЗі на стоянці в місті Баксан)) Водій йде додому, а ми знищуємо рештки з*їсних припасів з рюкзаків, сміємось щодо наших страхів та згадуємо різні стопні сторі зі свого колишього досвіду )))
Було це атмосферно, романтично та дуже круто ))) Отак:
Того вечора я дізналась, що батько Даміра - журналіст )) Хоча сам він сісадмін.
Попутчик мені, до речі, трапився ідеальний ) Віз з собою Кіндл та при нагоді читав з нього вумні книжки, з ним було про що поговорити, а в стопі Дамір напрочуд відповідальний, та швидко мислить. Всю дорогу не переставала з нього радіти )
Далі буде =)))
Попередні частини:
Day 1. Дніпропетровськ-Ростов-на-Дону
Day 2. Ростов