Day 1. Дніпропетровськ-Ростов-на-Дону
До турка, у якого ми вписуємось, прийшов ще один турок та налаштував мені на ноуті ВайФай, тож поки є час я можу поділитись з вами хоча б початком подорожі - дорогою з Дніпра до Ростова )
Ооо, мені є що розповісти про стоп Дніпропетровск-Ростов!!! Сідайте кружечком і слухайте ))
Першу половину дороги їхала чисто на кармічних бонусах, далі запаси карми почали вичерпуватись, і історій стало багато і різних. Але про все по-порядку.
Стартувала не надто рано, о 8 годині. Ну бо скільки там тих 450 кілометрів до Ростова? Тьху ) Стою я значить на трасі і не бачу жодної фури! Ващє! Жод-но-ї! Бо в Пасху далекобійники не катають стопщиць, а жруть горілку вдома. Та і легкових машин якось не густо, м’яко кажучи. Простояла цілих 10 хвилин, поки траса послала мені повітряний поцілунок у вигляді автівки з двома вегетаріанцями та дитиною. Виявилось, що хлопець-водій шикарно знається на Ведах (але з некрішнаїтським підходом до них!), а дівчина - викладач йоги, стопщиця та була в Індії!!! А цим літом збирається ще раз в Індію, але вже стопом!!!!
Пара їхала на Кам’яну могилу, але зумисно зробили зайвий крюк, щоб довести мене до зручної позиції. Коротше, після цієї пари я відразу зрозуміла, що стосунки з дорогою у нас сьогодні складуться )))
Стою собі за Запоріжжям, на повороті в Маріуполь, на годиннику 9:25. Машин - стопай-не хочу! От скільки:
а з іншого боку таке:
є час влаштувати собі фотосессію ))
траффік жжот!
не знаю, кого я тут стоплю, чесно кажучи)
Перша ж автівка на горизонті проїжджає повз, метрів на 200, а потім довго здає назад та бере мене на борт. Це була пара хлопец-дівчина, такі собі тусовочні люди, але скоріше по клубах та караоке. Зазвичай вони не беруть стопщиків, але вирішили, що з такої пожвавленої траси я далеко не доїду, тому зробили добру справу ) Дякую =)
Об 11:20 я знову стою на жвавій блін трасі, практично посеред села. Починається дощ, автівок знову не густо. Мерзну, мокну, але не здаюсь:
Простояла знову аж 10 хвилин ) Моя наступна автівка проїхала повз, а потім повернулась. В ній - чоловік з жінкою та дочка-першокурсниця, що вчиться на китайській філології. Їх так розсмішили мої подальші авантюрні плани, що дівчина взяла адресу блога та профайл Вконтакті ))
До Маріуполя було ще дві автівки. Спочатку трохи підвіз мужик, про якого мені навіть розказати нічого. Висадив він мене у стрьомному місці: зліва поле, справа поле, попереду - траса, позаду - траса. А сам поїхав кудись в сторону полем. Атлічьна! Машини - жодної взагалі-взагалі, всі подовжують запивати паски горілкою :(
Знову починається дощ. Але тут моя карма знову вступає в дію. Перша ж автівка з дідусем та бабусею зупиняється, і з переконань «промокне ж дитина!» беруть мене на борт і везуть до Маріуполя. Там проїжджають повз свій дім, щоб завезти мене на автовокзал, звідки ходять тролейбуси до виїзду з міста. Дарма не вийшла перед містом, але тоді я про це ще не знала.
Маріуполь виявився безкінечним містом, довелось витратити півтори години, щоб дістатись до виїзду :( Спочатку я їхала 40 хвилин на одному тролейбусі, потім стільки ж на автобусі. Бррр.
І от на годиннику 15 годин, запаси карми закінчуються, і я потрапляю у стрьомне місце. Сюди:
Тут машини інколи їздять, але краще б не їздили :( Зупиняється значить перша автівка. «В сторону Таганрога їдете?» - питаю водія, опускаю очі нижче, а він дістав своє хазяйство та дрочить. Атлічьна! Я настільки не очікувала, що просто з кам*яним обличчям відійшла від машини. Гадаю, він був не задоволеним моєю реакцією )) Стою думаю - шкода не сфоткала для Жжшечки гггг))))))
Наступним зупиняється бусик з чотирьма мужиками. Вони довго не хотіли розуміти, що їхати я з ними не збираюсь.
Далі - знову щастячко. Автівка з трьома стрьомними чоловіками, які дуже хотіли познайомитись.
Коротше, не місце, а мєчта будь-якого стопщика гг ))
До Ростова недалеко, а мені вже хочеться повернути назад :(
Але тут мене ловить дуже приємний чоловік на БМВ, який працює на якійсь керівній посаді в енергопромисловості і коли робота остаточно дістає, вимикає телефон та їде до моря провітрюватись, щоб не випускати пар на дружині та дітях.
"Тобі до кордону треба? Я до моря їхав, ну окей, поїхали до кордону" - каже він, і ми мчимо з цього грьобаного Маріуполя, який мені рішуче не сподобався :(
У чоловіка окрім БМВ є ще одна автівка, він добудовує величезний дім, але на країну цю він дуже скаржився. Мовляв "Хочу жити, а не виживати, як зараз". Хотіла б я так виживати ))
Дорогою бачимо вітряки:
а справа - шматочок моря )
- У мене другий син недавно народився. Слабкий був дуже, коли з*явився на світ. Я взагалі не віруючий, але поки він лежав в реанімації - всі церкви об*їздив, - розповів мені водій. Відчувалось, що йому хочеться виговоритись, тому я в основному мовчала, тільки задаючи уточнюючі питання. Але враження він на мене справив якнайкращі.
Так доїхала до українсько-російського кордону. Він висадив мене, розвернувся та поїхав назад. А я сфоткала кордон та пішла далі. Тут мене зустрів злий український прикордонник, першими словами якого були:
- Ану швидко при мені видалила фотографії кордону, бо буде тобі погано.
Довелось падати на мороз, мовляв вперше кордон переходжу, не знала. Фотки таки довелось видалити. Сумно, що на жодних інших кордонах - ані російському, ані грузинському, ані турецькому, я не бачила такого презирливого ставлення та не чула такого жорсткого тону. :(( Хоча здавалось би, рідні прикордонники... ех.
Коротше, десь за півгодини перейшла я той грьобаний кордон та пішла шукати зручної позиції на трасі. І тут самозатопилась турецька фура, в яку краще було не сідати, але тоді я про це ще не знала. Це була перша фура, побачена мною в той день на трасі, так що мої слова про притягування фур черговий раз підтвердились ) Фура їхала прямо в Ростов, але зраділа я передчасно.
Швидко виявилось, що турецький водій на ім*я Екрам не знає ані англійської, ані російської - тобто буквально пару слів з кожної мови і все :( Але це не найгірше. Найбільший стрьом - це швидкість, з якою він мене віз.
Буквально через 5 хвилин ми зупиняємось на заправці. Виявляється, що з Екрамом їде ще двоє друзів, і ми півгодин чекаємо, поки всі вони заправляться. Фури були отакі:
Ще через півгодини ми зупиняємосьще на одній заправці. Не знаю, що вони там робили, але простояли ми хвилин сорок. :((
Спроби з*ясувати, чи будемо ми ще зупинятись, виявились марними - мова жестів не дозволила про це розпитати. Тож довелось змиритись. Ще через 20 хвилин ми зупиняємось на пості і чекаємо, поки всі три фури зважать, а водії заплатять податок.
Тим часом я фоткаю якийсь пам*ятник.
я наївно сподіваюсь, що тепер ми доїдемо вже до Ростова та гризу дивне турецьке насіння презентоване водієм. Так і не зрозуміла, що це за фрукт:
тим часом вже темніє
До Ростова лишається 20 кілометрів, ці три турецьких черепахи знову зупиняються.
- WTF??? - написано у мене на обличчі
- Кушять! - відповідає водій.
Подумки дуже брудно матюкаючись я вибачаюсь, виходжу з фури та вирішую стопити щось інше. На прощання турок мені презентує цілу пачку цього насіння (воно ще дасть про себе знати).
Стою коротше на темній трассі, флікерів з собою немає, машини несуться на величезній швидкості і ніхто навіть не думає зупинятись. Холодно, темно і стрьомно на трасі. Аж тут гальмує місцевий автобус.
- Видишь синее ведро? Садись. - говорить водій. Так я познайомилась з російським сервісом )))
За автобус довелось заплатити, але це вже був Ростов, тому я була щаслива та аццьки задоволена ) Виходжу з автобуса - і тут з моєї сумки випадає пакет з турецьким насінням, воно розлітається по всій маршрутці та зупинці ) Атлічьна!
- Что это за семечки такие? - питає мене перехожий. Довелось розказати, звідки я і шо. Чоловік дає свій телефон, щоб подзвонити на вписку, і близько 22 години я нарешті потрапляю до чарівного стопщика Валєри, який колись вписувався у мене в Дніпрі )))) Так закінчився перший день моїх пригод - чимдалі, тим буде цікавіше та колоритніше ) Лишайтесь на зв*язку )
Ооо, мені є що розповісти про стоп Дніпропетровск-Ростов!!! Сідайте кружечком і слухайте ))
Першу половину дороги їхала чисто на кармічних бонусах, далі запаси карми почали вичерпуватись, і історій стало багато і різних. Але про все по-порядку.
Стартувала не надто рано, о 8 годині. Ну бо скільки там тих 450 кілометрів до Ростова? Тьху ) Стою я значить на трасі і не бачу жодної фури! Ващє! Жод-но-ї! Бо в Пасху далекобійники не катають стопщиць, а жруть горілку вдома. Та і легкових машин якось не густо, м’яко кажучи. Простояла цілих 10 хвилин, поки траса послала мені повітряний поцілунок у вигляді автівки з двома вегетаріанцями та дитиною. Виявилось, що хлопець-водій шикарно знається на Ведах (але з некрішнаїтським підходом до них!), а дівчина - викладач йоги, стопщиця та була в Індії!!! А цим літом збирається ще раз в Індію, але вже стопом!!!!
Пара їхала на Кам’яну могилу, але зумисно зробили зайвий крюк, щоб довести мене до зручної позиції. Коротше, після цієї пари я відразу зрозуміла, що стосунки з дорогою у нас сьогодні складуться )))
Стою собі за Запоріжжям, на повороті в Маріуполь, на годиннику 9:25. Машин - стопай-не хочу! От скільки:
а з іншого боку таке:
є час влаштувати собі фотосессію ))
траффік жжот!
не знаю, кого я тут стоплю, чесно кажучи)
Перша ж автівка на горизонті проїжджає повз, метрів на 200, а потім довго здає назад та бере мене на борт. Це була пара хлопец-дівчина, такі собі тусовочні люди, але скоріше по клубах та караоке. Зазвичай вони не беруть стопщиків, але вирішили, що з такої пожвавленої траси я далеко не доїду, тому зробили добру справу ) Дякую =)
Об 11:20 я знову стою на жвавій блін трасі, практично посеред села. Починається дощ, автівок знову не густо. Мерзну, мокну, але не здаюсь:
Простояла знову аж 10 хвилин ) Моя наступна автівка проїхала повз, а потім повернулась. В ній - чоловік з жінкою та дочка-першокурсниця, що вчиться на китайській філології. Їх так розсмішили мої подальші авантюрні плани, що дівчина взяла адресу блога та профайл Вконтакті ))
До Маріуполя було ще дві автівки. Спочатку трохи підвіз мужик, про якого мені навіть розказати нічого. Висадив він мене у стрьомному місці: зліва поле, справа поле, попереду - траса, позаду - траса. А сам поїхав кудись в сторону полем. Атлічьна! Машини - жодної взагалі-взагалі, всі подовжують запивати паски горілкою :(
Знову починається дощ. Але тут моя карма знову вступає в дію. Перша ж автівка з дідусем та бабусею зупиняється, і з переконань «промокне ж дитина!» беруть мене на борт і везуть до Маріуполя. Там проїжджають повз свій дім, щоб завезти мене на автовокзал, звідки ходять тролейбуси до виїзду з міста. Дарма не вийшла перед містом, але тоді я про це ще не знала.
Маріуполь виявився безкінечним містом, довелось витратити півтори години, щоб дістатись до виїзду :( Спочатку я їхала 40 хвилин на одному тролейбусі, потім стільки ж на автобусі. Бррр.
І от на годиннику 15 годин, запаси карми закінчуються, і я потрапляю у стрьомне місце. Сюди:
Тут машини інколи їздять, але краще б не їздили :( Зупиняється значить перша автівка. «В сторону Таганрога їдете?» - питаю водія, опускаю очі нижче, а він дістав своє хазяйство та дрочить. Атлічьна! Я настільки не очікувала, що просто з кам*яним обличчям відійшла від машини. Гадаю, він був не задоволеним моєю реакцією )) Стою думаю - шкода не сфоткала для Жжшечки гггг))))))
Наступним зупиняється бусик з чотирьма мужиками. Вони довго не хотіли розуміти, що їхати я з ними не збираюсь.
Далі - знову щастячко. Автівка з трьома стрьомними чоловіками, які дуже хотіли познайомитись.
Коротше, не місце, а мєчта будь-якого стопщика гг ))
До Ростова недалеко, а мені вже хочеться повернути назад :(
Але тут мене ловить дуже приємний чоловік на БМВ, який працює на якійсь керівній посаді в енергопромисловості і коли робота остаточно дістає, вимикає телефон та їде до моря провітрюватись, щоб не випускати пар на дружині та дітях.
"Тобі до кордону треба? Я до моря їхав, ну окей, поїхали до кордону" - каже він, і ми мчимо з цього грьобаного Маріуполя, який мені рішуче не сподобався :(
У чоловіка окрім БМВ є ще одна автівка, він добудовує величезний дім, але на країну цю він дуже скаржився. Мовляв "Хочу жити, а не виживати, як зараз". Хотіла б я так виживати ))
Дорогою бачимо вітряки:
а справа - шматочок моря )
- У мене другий син недавно народився. Слабкий був дуже, коли з*явився на світ. Я взагалі не віруючий, але поки він лежав в реанімації - всі церкви об*їздив, - розповів мені водій. Відчувалось, що йому хочеться виговоритись, тому я в основному мовчала, тільки задаючи уточнюючі питання. Але враження він на мене справив якнайкращі.
Так доїхала до українсько-російського кордону. Він висадив мене, розвернувся та поїхав назад. А я сфоткала кордон та пішла далі. Тут мене зустрів злий український прикордонник, першими словами якого були:
- Ану швидко при мені видалила фотографії кордону, бо буде тобі погано.
Довелось падати на мороз, мовляв вперше кордон переходжу, не знала. Фотки таки довелось видалити. Сумно, що на жодних інших кордонах - ані російському, ані грузинському, ані турецькому, я не бачила такого презирливого ставлення та не чула такого жорсткого тону. :(( Хоча здавалось би, рідні прикордонники... ех.
Коротше, десь за півгодини перейшла я той грьобаний кордон та пішла шукати зручної позиції на трасі. І тут самозатопилась турецька фура, в яку краще було не сідати, але тоді я про це ще не знала. Це була перша фура, побачена мною в той день на трасі, так що мої слова про притягування фур черговий раз підтвердились ) Фура їхала прямо в Ростов, але зраділа я передчасно.
Швидко виявилось, що турецький водій на ім*я Екрам не знає ані англійської, ані російської - тобто буквально пару слів з кожної мови і все :( Але це не найгірше. Найбільший стрьом - це швидкість, з якою він мене віз.
Буквально через 5 хвилин ми зупиняємось на заправці. Виявляється, що з Екрамом їде ще двоє друзів, і ми півгодин чекаємо, поки всі вони заправляться. Фури були отакі:
Ще через півгодини ми зупиняємосьще на одній заправці. Не знаю, що вони там робили, але простояли ми хвилин сорок. :((
Спроби з*ясувати, чи будемо ми ще зупинятись, виявились марними - мова жестів не дозволила про це розпитати. Тож довелось змиритись. Ще через 20 хвилин ми зупиняємось на пості і чекаємо, поки всі три фури зважать, а водії заплатять податок.
Тим часом я фоткаю якийсь пам*ятник.
я наївно сподіваюсь, що тепер ми доїдемо вже до Ростова та гризу дивне турецьке насіння презентоване водієм. Так і не зрозуміла, що це за фрукт:
тим часом вже темніє
До Ростова лишається 20 кілометрів, ці три турецьких черепахи знову зупиняються.
- WTF??? - написано у мене на обличчі
- Кушять! - відповідає водій.
Подумки дуже брудно матюкаючись я вибачаюсь, виходжу з фури та вирішую стопити щось інше. На прощання турок мені презентує цілу пачку цього насіння (воно ще дасть про себе знати).
Стою коротше на темній трассі, флікерів з собою немає, машини несуться на величезній швидкості і ніхто навіть не думає зупинятись. Холодно, темно і стрьомно на трасі. Аж тут гальмує місцевий автобус.
- Видишь синее ведро? Садись. - говорить водій. Так я познайомилась з російським сервісом )))
За автобус довелось заплатити, але це вже був Ростов, тому я була щаслива та аццьки задоволена ) Виходжу з автобуса - і тут з моєї сумки випадає пакет з турецьким насінням, воно розлітається по всій маршрутці та зупинці ) Атлічьна!
- Что это за семечки такие? - питає мене перехожий. Довелось розказати, звідки я і шо. Чоловік дає свій телефон, щоб подзвонити на вписку, і близько 22 години я нарешті потрапляю до чарівного стопщика Валєри, який колись вписувався у мене в Дніпрі )))) Так закінчився перший день моїх пригод - чимдалі, тим буде цікавіше та колоритніше ) Лишайтесь на зв*язку )