Гра в слова
Хто ти? Де ти? Стою на розі узвозу вже хвилин зо п’ятнадцять, дві тисячі літ я чекаю. На тебе. На тебе? На небо, на зебрі ковтнув п’янке світло брунатних і тьмяних ліхтарів протилежного боку вулиці. Милиці потилиць перехожих м’яко стікаються у чорний нескінченний, незліченний потік ніг і голів у лапи загребущої долі.
Хто ти? Де ти? Чи варто ще чекати, чи може таки перейти на той бік, звідки я втік холодного літа, з тісноти повсякденних турбот? Бо листя і Христя, груди і дуги, наруги потуги, повія Софія, вчуся в Катрусі, зелень і мелень, чорне рілля, змочене маслом гілля, скандує гаслом сканує гучномовець лихий.
Хто ти? Де ти? Де твоє світле волосся, що колоссям шорстким гойдається в лісі оксамитових квітів, жита кольору сонця, що світить в віконце, давно вже розбите й зламане вмінням камінням приведене до безладу темного саду. Грають скрипки, так липко і хрипко, гливко гудуть диявольскі труби із дуба, несучи звук, ламаючи бук, давлячи щук, зовсім без рук даруючи мук дотепних ідей застиглих людей, що набридли всім і повсюд.
Хто ти? Де ти? Вмерти? Жерти? Жарти? Парти? Карти? Варто? Марто? Марно Марино Рино Діно ти винна лиха година - зимно. Зимно-зимно-земно-замно-зумно-сумно-сукня-руки-крюки-рюмка-дюмка-рюмка-рюмка! Доза наркозу проза цирозу трохи морозу - грози. Стан алкогольного сп’яніння спричинений надмірним споживанням червоного вина. Прохання всіх вийти, зараз ми робитимемо ампутацію совісті.
Ноти? Діти? У тій повісті йдеться що все минеться, ти мнешся, ти прешся, ти злишся, кричиш ти, мовчиш, ти кричиш, ти співаєш, ти кричиш, ти співаєш, ти вітаєш, тікаєш, літаєш, буваєш, маєш, краєш, волаєш, сяєш, ти сяєш, сяєш си як Сонце, що світить в віконце, що будить мене від тяжкого і димного думного сну про роси і грози, про зуби і дуди, про губи і груди, про світле і темне волосся, зовсім без злості, так, як вони хтіли: мотиви без линви.
Проти? Квіти? Ще трохи листя, жовтня і вогкості запустити б собі під пальта, щоб захворіти й одужати, захворіти й померти, грає флейта, народитись і бути, прожити життя, чути виття серцебиття мерців і чорних круків моєї і твоєї, ні, таки лиш моєї муки, твої руки, листки і містки, тріски, піски і ліски, різкі і в’язкі, вузькі і грузькі - коловорот коло воріт мого божевілля.
Хто ти? Де ти? Може вже перейти на той бік, подолати той пік, і все забути, задути, закути, спокути з цикути дайте мені! Ні. Тебе тут нема - лиш пітьма. І купка пожовклого листя - я.