Вперше за довгий час виникло бажання тут написати ( Read more... )

Дивні дні настали. Позачасні, перестиглі. Падають на землю, розколюються твердим тріскотом, розкочують насіння по усіх усюдах. Я ступаю на землю, вкриту чорними духмяними зернятами ( Read more... )

Я не знаю, скільки часу пройшло. Скільки тижнів, днів, чи пройшов місяць, чи ні. Скільки часу пройде також не знаю. Матова стрічка Мебіуса, джерело по центру кімнати, яке не гоїться.

Зима - це внурішній процес, набагато затишніший, ніж будь-який інший, відмінний від будь-чого. І йти нікуди, і не потрібно нікуди йти, стрілки завмирають ширше, вікна світяться довше, петлі на шиї теплі. Люди все більше прив'язуються до рудих траекторій, роблять їх вужчими до самого порогу, до самого ліжка.
Зранку перше, що кидається в очі, доки ( Read more... )

Час для себе - коли з рук до умивальника сходить бруд червоних чорнил - відтираєш із себе сліди чужих помилок в прямому і переносному сенсі. І жодної паніки, просто немає остаточних пунктів, і це, мабуть, нормально. Мабуть, нормально, коли вигляд людини, що спить привертає увагу і цікавість - коли просто неможливо відвести очей від людини, яка ( Read more... )

Вже не страшно, що хтось стане за спиною, бо хтось вже там стоїть. По склу маже погодні сліди, і все рідше хочеться починати розмови. Він переступає пороги до того, як його запрошують і знає про мою схованку - його нігті в землі - він не знаходить те, чого шукає. І не шукав те, що знайшов. Імена імен лунають чужою музикою, коли не вдається заснути ( Read more... )

Як же все стало не так. Нічні метелики вже злітаються не на душі, як раніше, а на лампу, я пишу не листи, а текстові документи. Чорт забирай... І найприкріше те, що більше ніяких змін не очікується.

Буває, як вночі хтось ніби кличе мене по імені й ворушить волосся на потилиці. Тоді стає так страшно, але добре, і хочеться заснути якомога надовше. Тоді страшно так стає...і хочеться вимкнути ліхтарі за вікном. Якось тоді так стає... хочеться прибрати будь-який погляд - вперед і назад.

Дивний був день, і я абсолютно виснажена. Кілька моментів - ніби затягувало кіноплівку - все було занадто детальне і повільне, людські обличчя застигали у незрозумілих гримасках, і вино, здається, було чомусь набагато міцнішим, ніж будь-коли. Увага не витримує стількох деталей і тріскається ближче до середини, і хтозна, скільки ще це триватиме. ( Read more... )

Останнім часом не буває вечорів, коли рафіновано сумно, або ідеально щасливо. Все переповнено бозна чим, такими спогадами, які настільки ж приємні, наскільки шкідливі (на клітинному рівні). І люди намагаються ходити по моєму життю слід-у-слід один за одним, і сама я йду так - до чийогось вересня всього кілька кроків. Будинок навпроти показує якісь ( Read more... )