Верунчыкаў верш

Feb 02, 2013 02:11

Она сидела на полу 
И груду писем разбирала,
И как остывшую золу,
Брала их в руки и бросала.

Брала знакомые листы,
И чудно так на них глядела,
Как души смотрят с высоты
На ими брошенное тело

О, сколько жизни было тут
Невозвратимо пережитой!
О, сколько горестных минут,
Любви и радости убитой.

Стоял я молча в стороне
И пасть готов был на колени,
И страшно грустно стало мне,
Как от присущей милой тени
( (с) як толькі што выявілася - а гэты верш я пачула ад школьнай сяброўкі і памятаю дагэтуль - Ф. Цютчаў)

О, сколько жізні было тут, невозвратімо пережітой...
Больш словаў няма. Папера, памяць, якая накладалася гадамі. Але ж пэўна калі я памятаю тых людзей - то не дзякуючы паперы, а калі яны сышлі і след зацёрся - то не дапаможа і яна. Мяркую, калі не да заўтра, то да Масленіцы я развітаюся з гэтымі летапісамі. Полымя, усё ў полымя, лягчэй і лягчэй.

успамінкі, мая норка, асабістае, сябры

Previous post Next post
Up