снєг укриваєт нас ровним слоєм, холодно очєнь лєжать в снєгу... давай обніматься...
[Чому]
чому,
що надихає людину оприлюднювати найособистіші вчинки, переживання, думки, почуття?
що примушує мене постійно робити крок назад і пильно-пильно збирати усі бризки вина-з-мене?
мені стає дедалі важче писати про себе, бо, здається, я сама в собі відкрила забагато всього, про що раніше просто не думала, на що не звертала увагу...
це ніби все життя прожити у кімнаті зеленого кольору, так і не звернувши увагу на те, що стіни зелені.
чи якось так...
важко пояснити.
раніше я просто жила, так як могла жити. так як звикла. а тепер я перечитую свої дні, тижні, перечитую свої думки, враження, вчинки і починаю бачити якими вони виглядають для інших.
звісно, від цього я не почну жити чи чинити інакше. бо не вмію.
але...
не знаю. чим далі, тим важче мені дається ця "терапія".
і що надихає людину ся вивертати на веб-сторінки?
бажання навчитись говорити про себе у голос.
бажання зрозуміти, чому все так, як є.
бажання навчитись говорити про себе іншим.
ну да, зрештою, краще вести щоденник, ніж говорити самій з собою ))) погана звичка. іноді мені здається, що таке говоріння така ж погана звичка, як, скажімо, паління... мабуть, так і є.
[Літаки]
зараз була на вулиці.
всього якихось двадцях хвилин назад.
вийшла,
зняла прання і лягла на лавочку коло під"їзду
дивитись зорі. (хм... спочатку була написала: вийшла, зняла білизну і лягла на лавочку коло під"їзду... пікантний варіант подій, правда?:)))
там дуже легко думається. сьогодні надворі тихо, людей мало.
небо ще було світле, але зорі видно. а ще видно літаки. ледь-ледь, високо-високо, але видно.
у нас вони літають високо і їх ніколи не чутно.
а у Немирові вони літають низько.
і у Львові теж.
пам"ятаю, у селі Ксюха серед ночі прокинулась і штовхає мене: Ніка, Ніка, камєта!!! камєта!!!
я продераю очі, заплутуюсь у спальнику, виплутуюсь, піднімаюсь на руках, колю долоні сіном, дивлюсь угору... і тихо зариваюсь назад у сіно, щоб Ксюша не чула мого сміху.
ага, камєта. канєшно. летить і мигає габаритними вогнями, типу: разайдісь, хіба не видно, що я тут літаю??? )))
тільки шкода було холодно. а ще шкода, що папа затіг мій спальник на полювання і я не зможу сьогодні спати простонеба у дворі хати. але не біда. все ще буде :)
[Гра]
будуть зорі, будуть літаки, буде гра у народження зоряного неба...
до речі, гарна гра. навчу!
для неї треба зовсім не багато: гарна ніч, зоряне небо, тепла земля під спину і дві долоні.
буде ніч - треба вийти під зорі, лягти на спину і закрити очі долонями.
потім прибрати долоні і побачити, що над тобою щойно народилось безмежне зоряне небо...
гарна гра :)
[Речі]
речі. у мене їх забагато. але справа не в тому. дійсно не втому. справа у тому, що я люблю ці речі. мені подобається те, що вони у мене є. а отже, я залежу від них.
а це погано. я завжди боялась залежати від речей. а тепер от бачу, що залежу. і нема ради... чи є?
ну, рада має бути завжди, бо безвиході дійсно не буває.
важко буде з цим боротись, я знаю. але треба. я вирішила і хочу цього.
треба починати з малого, можна з дрібничок, які стоять у мене на столі... звісно, не йдеться про необхідні речі, які належать швидше сім"ї, ніж мені. позбуватись таких речей я не маю права.
а от від свого можу. і хоч спочатку завжди важко і шкода, потім приходить відчуття такої правильної свободи, що нині я не маю жодного сумніву, що це робити потрібно. потрібно звільняти себе від речей, потрібно убивати цю залежність.
бо вона робить людину злою. вона примушує забути про те, до чого дійсно варто прагнути.
гроші - лише засіб, а не самоціль.
речі - лише засіб, а не самоціль.
Життя - самоціль.
Любов - самоціль.
Добро -самоціль.
[Віра]
ага, гучні слова, знаю. просто гучні, пафосні слова.
але якщо людину 764 рази назвати мавпою, скоріш за все вона повірить у це.
і якщо життя 764 рази назвати прекрасним, то скоріш за все ми повіримо у це і воно буде просто вимушене таким стати.
бо віра робить дива :))))
[Поїхала]