цапля чахла-цапля сохла-цапля здохла.
я зніжніла.
я стала покірною.
за останні три місяці я навчилась бути такою покірною, якою не вміла попередні 20 років. чи зрештою - ніколи.
хочеться вірити, що все на краще.
хочеться вірити, що воно було того варте.
хочеться вірити...
інколи люди кажуть, що вірити - то найлегше.
інколи - що найважче. отак от просто... без доказів, без сумнівів...
особисто я згідна з другим. це дійсно важко. якби я вміла просто вірити, то сьогодні вранці прокинулась би щасливою.
колись я так вміла. нині - ні.
натомість до мене у сни почали пролазити страхи.
так, стукіт вщух, а йому на зміну прийшли сни. вірніше, навіть не так. прийшли Сни і стукіт вщух. але скільки би всього я віддала за те, щоб обмінятись назад...
[Автограф]
а завтра ми їдемо на Автограф. то такий бардівський фест у нас тут, неподалік. гарна має бути річ, бо люди гарні їдуть. а музика - поняття дещо загальне. її можна любити, не розбиваючи при цьому на жанри і виконавців. аби була якісна. а у якісній музиці є душа.
ну от.... друзі, кохані, коханці, рідня...
звичайне життя. у мене, як у всіх, є своя купа з гіркою проблем з роботою, навчанням, особистим, сімейні тонкощі... в цілому - ціла здоровенна п"єса на 137 дійових осіб... (ох, як же я хочу, щоб цього року ми врешті поставили "Гедду Габлер").
але я живу не цим. біда, чи просто... але не цим. і ніколи не вміла.
лише почуття... все-все-все крізь призму сприйняття... якогось здитиненого... сформованого ще в ті часи, коли я ходила зі школи луками і ставками... коли сиділа на березі струмка і плакала через якісь чергові негаразди у школі... коли ходила з батьком на рибу... коли вчилась стріляти з батькової рушниці... коли у селі, в часи повіні, бродила по заплавах босяком... коли ловила ящірок у старому погрібі... коли... коли... коли була мала.
кожен пам"ятає. точно вірю, що кожен. але більшість зберігає спогади у собі, а у мене... не я їх, а вони зберегли мене. якось так...
[Осінь]
нині ж я багато ходжу і п"ю багато чаю.
дивні пішли дні.
надто раптово прийшла осінь, принесла свою щільну меланхолію.
принесла свої спогади.
і чому всі мої осінні спогади такі сумні? мммм... у кожної пори є свій настрій.
у осені він найособливіший...
спочатку теплий і щемний.
у жовтні - казковий.
червоно-золотий, урочистий і таємничій, айстровий і синьонебий...свіжий, безмежний.
у листопаді - святковий.
але то - раніше. раніше-раніше, як була ще малою, завжди чекала кінця листопада, ніби свята. і згодом ми святкували те свято дуже тісною компанією. я ніколи не любила галасу.
але то - раніше.
...на 6 років батьки мені подарували червоний светрик у чорних і білих сердечках.
я обняла його і годину лежала на дивані, уявляючи, ніби він роблений з листя.
а хрещена привезла фарфоровий сервіз із шести малееньких, перламутрових і ніжних-ніжних горняток.
він єдиний досі увесь цілий. всі інші ми з мамою вже прикінчили.
бити посуд - то наша фамільна хронічна привілегія :))
з тих пір у кінці листопада я завжди пригощала рідних кавою з тих горняток.
але то - раніше.
нині все інакше.
свято не чекається. перестало чекатись як свято після того, як два рази принесло мені гіркі новини.
і я полюбила галас. ну... не те, щоб полюбила.. скоріше це саме той випадок, коли доводиться любити необхідне, щоб обдурити саму себе.
тому так, я полюбила галас і шумні компанії. звісно, ці компанії як і раніше із рідних людей, але тепер їх стало багато, грає музика (біда в тому, що смаки моїх друзів не перетинаються ні в чому ВЗАГАЛІ... здебільшого. тому тут завше весело :))), грає вино... (ах, які вина робить моя бабуся!!!), граю я... (не сильно. так, на посмішку :))...
[Зима]
а потім приходила зима. та сама, якої я боюсь. не ненавиджу, ні. я її боюсь, бо це єдина пора, яка примушує відчути абсолютну самотність. чи то лише мені так щастить? :)
от раніше було інакше... як завжди, зрештою :) раніше було багато снігу, і гарцювання з собакою по заметах, і ковзани до повного знесилення, і скажені санчата з горбів коло котельні, і Новий Рік у подруги (ай-ай, саме в неї я уперше і найсильніше у своєму житті напилась. мені було 16. лишились фотки...аааа...:) ми змішали усе, що тільки було: шипучку - ну традиція - вино, конину, горілку, колу, пиво і навіть мартіні - де воно взялось досі не встановлено. потім господині свята стало зовсім зле, а мене потягли - прямо так, як є - за руку, бо я ж тоді була дуже спокійним ще дівчам - на ялинку. була 4 ранку. лише по дорозі туди нас перестріли дві чи три в дрова трезві компанії, типу: дєвачкі, пашлі с намі!!! по дорозі назад стало горшеє. одна з таких компаній вирішила перестріти нас з темного закутка... ну, я-то пияна-пияною, але на дрібниці пильна:) - довелось тікати провулками. ах, які спогади... ні, не буде чого мені дітям розказати. буду казки читати. до 18 років. як мінімум :))), і ночі на снігу, і великі-великі ЗОРІ. зорі у небі... зорі під ногами... зорі на віях... зорі на деревах... зима найбагатша на зорі. так було завжди. але радості в ній тепер менше.
как всьо уходіт... треба б хоча би встигнути запам"ятати... записати...
[Абсурд]
от. привезла із села Бхагават-гіту. на санскриті з транскрипцією. нині читаю. повільно. але швидко не можна. це священна книга. в неї треба прорости.
а ще ж... ще ж мій Місіма. біііідний. у березні я, було, ковтнула його усього за кілька тижнів. але оці його "Запрєтниє цвєта" одні висять наді мною уже четвертий місяць. і не читаються. вірніше, читатись-то читаються, але читати себе геть не тягнуть. лінкуваті вони. от і доводиться розбавляти. абсурдні виходять мікси, та що поробиш. без абсурду нині якось взагалі не цікаво:
Бєрднік-Місіма,
лє Гофф - Місіма,
Хармс, Авєрчєнко, Тєффі - Місіма,
Бхагават-гіта - Місіма,
Лєм - Місіма...
ах, малиш, ти очєнь-очєнь болєн. тєбє нєпрємєнно нужно с"єсть малінового варєнь"я...
Гєдда: Не могу лі я чєм-нибудь помочь тєбє?
Тесман: Нєт, нєт. Нічєм.
...
Раздайотся вистрєл. Всє вскаківают.
Гєдда лєжит распростьортая на діванє без прізнаков жизні.
...
Бракк: Но, боже мілосєрдний...вєдь так нє дєлают!
...
іноді я боюсь одного разу почути у відповідь своє: нєт, нєт. нічєм
іноді я не боюсь нічого. і це лякає мене значно більше.