дєлай добро. бросай єго в воду - оно нє пропадьот, добром к тєбє вєрньотся
[дружок]
О сєбє скажу нє длінно,
мой послушайтє стішок!
самий главний я в картінє,
а зовут мєня - Дружок!
[пам"ять]
вчора був день 8.08.08.
Люба казала - знаковий :) і все у ньому було знакове.
і пахло осінню, і було холодно, і я вирішила саме в цей день провести прощання з літом.
взагалі-то, для цього не має визначеного часу. але потрібний час завжди відчувається.
хоча насправді... це дуже давнє, дитяче, майже сакральне - прощання з літом.
нині цей малєнький ритаул набув для мене дещо іншого значення - це привід перебрати своє життя, окреслити бажане, а тоді прокинутись ранком і відчути, що життя почалося наново.
в дитинстві ж я просто любила говорити з вогнем. та і ні з ким більше було.
із самого малечку літом я завжди жила у бабусі в Кременчуці. коли - в селі, коли у містію. після виходу на пенсію бабуся пішла працювати сторожем (хм... як же це українською, а?) на хімзаводі (мамма дарагая як же він інколи смердів на все місто!!!), бо не могла просто сидіти вдома. працювала добу-троє, і звісно завжди брала мене з собою.
пустий завод, величезна неогороджена територія з багатьох будівель, підсобок, підвалів, складів, звалищ брухту... величезна країна пустки, якою вона мені уявлялась. все здавалось таким покинутим, таким безлюдним, брудним і неймовірно цікавим. настільки цікавим, що весь день можна було лазити по пустих приміщеннях, щілинах, ямах і кожного разу знаходити справжні скарби - маленькі блискучі ваги, шматок бітуму, колби, залізні підшипники, спиці з велосипеду... а ще там був басей і він теж був під нашим наглядом. іноді туди потрібно було набирати води, коли намічався якийсь карпаратів :))) ну і звісно більярд (ах, а це як пишеться?). ні, грати у нього я навчилась лише минулого літа, а от тоді більш за все мені подобалось кидатись і жонглювати шарами.
там вони булі білі. для російского більярду.
зрештою, головним нашим об"єктом була триповерхова будівля управління, де і мав ночувати сторож. але ніхто там, ясне діло, не ночував. бо там було надто холодно. ми ночували разом із Дружком (маленька собачка зі скрюченою лапкою, яка за один лише невірний погляд у бік моєї бабусі могла і пасть парвать нафік:)) у меншому приміщенні, за яким росло дуже багато різних квітів. практично - ботсад. оце тільки думай, чим ті хіміки удобрювали квіти... з тих квітів все і почалось. бабуся йде обходити об"єкт (а вона брала дрючок і чесно все обходила:)) тоді мені здавалось, що вона нічого не боїться. і вона таки не боялась. за себе, бодай точно). а а під коміркою вогонь, зібрана екібана, маленька записочка із тим-що-має-прийти і тим-що-має-піти і сидить дєвачка з хатою сплутаного волосся на голові (ну хто б його у польових умовах розчісував:), говорить із полум"ям...
ой, люди... дивно таке писати вслух. правда дивно. не те, щоб соромно, ні. просто дивно якось.
[ніч Небесної Риби]
сьогодні разом зі мною те саме мало робити одразу кілька чоловік:
Аня, Люба, Ната, Іра, Юля і Юля.
Тернопіль, Харків, Полтава (дві штуки:), Київ, Вінниця і Львів.
теж дивно. це для мене нове. але ідея дівчатам подобається, а я вже не вперше роблю це з кимось :))
+ для того, щоб пояснити дівчатам що ж це все для мене означає, мені самі довелось добре розібратись у собі. структуризувати свою мітологію.
зараз закину собі сюди шматки з аськи,
згодом спробую все собі виструнчити, бо поки - каша у голові.
Ані:
про 888:
завтра 8.08.08... це буде дуже знаковий день, я відчуваю... уяви, 888... символ вічності... аж три рази... символ Небесної Риби... уяви... стрічка Мьобіуса..
про мітологію:
а якщо загальніше - я уявляю себе як дерево. щось типу Світового Дерева :) це дерево все життя росте униз і вгору. спочатку униз - до Артерії Світу, потім угору до Небесної Риби - Бога :). хто є Бог - здогадатись легко, а от Артерія Світу для мене поняття складне. то - джерело, з якого має живитись Дерево, щоб набратись сили дорости до Небесної Риби :) от. та спочатку дерево має корінням дотягтись до Артерії, відчути її пульс, знайти її, оминувши багато негативного на шляху УНИЗ.
але ти так багато всього Юлі не пиши, то я тобі пояснюю. напиши їй, що завтра - сильний день. знаковий. що якщо в нього вірити - може збутися усе. що це день - коли можна обхитривши правила всесвітньої гармонії самим мізинцем торкнутись блискучої спини Небесної Риби і відщепити собі на щастя одну маленьку срібну лущинку :)
отаке.
ще.
Ані:
хм... ритуал - штука не хитра. тут головне вірити у те, що він має силу. завтра у нас буде день, бо сам ритуал треба проводити при перших зорях. за день, йдучі на роботу, сидячи на обіді десь у парку, чи просто гуляючи, ми наскубаємо тих трав і квітів, які нам здадуться потрібними і символізуватимуть теперішнє (не багато). потім знайдемо вдома засихлі пелюстки чи травки із екібани, які символізуватимуть минуле (теж не багацько). далі сядемо і подумаємо про все те найсильніше, яке сталося з нами за останній час, місяць, рік, роки... і від кожної події знайдемо якусь річ - роздруківку вірша, шматочок старої сукенки, листівку... тоді візьмемо листок бумаги, розділимо його на дві частини, на одній напишемо усе, що проситимемо відпустити нас і що відпустимо самі, на іншій напишемо усе, що запрошуємо у своє життя. підведемо риску і напишемо що вдячні і за те, і за те. далі візьмено свічечку і запечатаємо цей листочок воском.
потім, як на небі почнуть з"являтися перші зорі, і десь там інколи почне зблискувати поплавець Небесної Риби :) вийдемо десь надвір, знайдемо затишне місце, вимостимо маленьку ватрочку, першим у вогонь покладемо речі-минуле, далі травки-тепрішнє, останнім у вогонь піде запечатана листівка. але, як я вже казала, сам ритуал - то лише символ, засіб створити настрій дива. головне - це віра у силу того, що ми робимо, і у силу того, що ми робимо це разом, доповнюючи і підтримуючи одна одну. і головне усе робити з любовью.
я обрала затишне місце у садку, де темно і не видно ні мене, ні мені :)
далеко від дому, у дворі моєї хати... так, моєї. як це дивно звучить :) наскладала ватрочку із гілок, двох полінець, цибуляного бадилля і старих віршів, усадила коло себе Томата, Андрія, Арізону і Аню, і стала чекати.
трохи темно, трохи холодно. на землю падають яблука. зорі далеко, і їх чомусь майже не видно.
у мене сів зір.
гавкають собаки. холодно.
я думаю про те, що не хочу сидіти у цій темряві сама. і до мене приходить чорний сусідський кіт, мурчить, вилазить на руки, засинає.
майже одинадцята, у сусідів вже не світиться. село засинає рано. то лише селище не любить спати ночами.
я думаю про небо. я думаю про те, як просто і звично стало називати Бога Небесною Рибою і говорити з ним, дивлячись у небо.
я думаю про Аню. про Любу.
думаю про Нату, і про те, що скучаю за нею.
у мене мерзнуть ноги, а я спираюсь на будинок і думаю про те, що буду жити вічно. не тут, так десь в іншому місці. не собою, так кимось іншим.
Аня постійно падає з дошки, а я думаю про те, що люблю вогонь, і що боюся сидіти у темряві пустого двору.
але про те не зізнаюсь нікому.
поруч димить ароматична паличка (з тих, що лишились ще з минулорічного Крима), а я думаю про те, як приємно мурчить кіт на колінах, і як же все у цьому світі правильно.
я думаю про те, що написала у запечатаній листівці, згадую листівку, яку лишила у купіні, в храмі св. Катерини на Сінаї. я тоді багато всього написала. на квитанції за ексурсію :)) писала на кожній зупинці підйому на гору, всліпу. записка йшла разом зі мною. на вершину, потім вниз, Тропой Монахов... там гарно. дійсно гарно.
я думаю, що ради таких спогадів варто жити.
за 5 одинадцята я починаю розпалювати вогонь.
дзвонить Аня. питає: коли.
кажу: вже.
прощаємось. розпалюємо кожна своє.
я думаю як там Люба... уявляю як вона бере мисочку чи кастрюльку, викладає туди папірці, квітки якісь, шматок кактуса і свою листівку...
я думаю як там Аня... уявляю як вона лаштує маленьку ватрочку, викладає квіти і обпатране десь у парку по дорозі додому листя, викладає всихле бадилля, шматочки листівок, листи, якісь інші важливі речі, далі кладе свій запечатаний список...
тим часом моє вогнище розгорається надто сильно, я люблю його, тому і захопилась. доводиться збивати вогонь, щоб вкласти у його пащу все по порядку.
я кладу у вогонь шматки листів Олі.
я кладу у вогонь якісь матеріали семінарів.
я кладу туди вiрші Ігоря.
я кладу туди дужже і дужже багато всього,
і згадую, згадую...
а тоді запалюю свічку, що пахне медом (думаю: картіна маслом - ніч, п"ятниця, дєвочка... ну просто шабаш на одного) заплющую очі і починаю говорити з Рибою. я розказую їй все. я дякую ій. особливо за липень. я прошу її за тих, кого люблю. я зізнаюсь їй, що я щаслива. і що найбільше хочу добра. просто добра. але стільки, щоб я завжди мала ним поділитись.
я довго говорю з Рибою.
я довго дивлюсь між зорі.
вогонь такий високий, що від нього починає шелескати листя яблуні і мені стає затишно-затишно, бо я чую море.
і ще я чую
БУМмммм, БУМмммм, БУМмммм...
я досі не знаю, чий це пульс. чия риба б"ється об мої груди зсередини. але тоді чомусь здалося, що це - хтось просто чиїсь думки. кожного разу, як я чую БУМмммм, хтось думає про мене :)
хтось стукає мені у груди. хтось просить впустити. або випустити.
не знаю.
потім вогонь згасає, я відчуваю себе щасливою.
мені затишно як колись.
тільки зараз зовсім інакше.
і я щаслива.
я щаслива.
щаслива.
аслива.
слива.
лива.
ива.
ва.
а.
.
[завтра]
завтра я їду в село.
завтра я мандрууууую :)
завтра у нас не буде світла.
завтра я буду зла, бо невиспана.
завтра я побачу свою улублену осику.
завтра мені мити голову холодною водою.
завтра мені обирати хто з їжаків поїде зо мною :)
завтра я поїду,
тому опечатки чесно чекатимуть мого повернення :)
