Stanisław Baliński - "Ojczyzna Szopena".
Переклад вірша Станіслава Балінського
(чорновий варіант).
«Вітчизна Шопена».
Що ж то була за чудна, романтична Пані,
Всі так її кохали, вмирали за неї.
Всі за неї терпіли кривди й зневаги стріли,
Навіть ті, що ніколи її в очі не зріли.
З сим ім’ям на устах і в Іспаньї конали,
марячи на злоті про мазурське роздолля;
В чорних плащах мандрівці для неї в’їжджали
До фосфоричних портів Константино-полля.
В муках нею снили ночами й на світанні
на Заході Дикім Америки, в преріях гонах,
Пісні про неї співали й про вірних в коханні,
Страчених, снігом засипаних по сибірах.
Чужі їм казали: нащо їй душі роздерті?
Тлумачили, - не вартує, то зірка в даху,
Але вони не чують, закохані до смерті
І далі біжать за нею, по суші, по воздуху.
Далі зносять за неї наругу в нещасті,
Смертний холод вигнання в монгольських морозах,
І в нове ідуть пекло, стискаючи персті,
На дно підлот людських у німецьких обозах.
Далі б’ються за неї в Норвегії снігах
І в пісках Єгипту під суховію вістря,
Вмирають самотні в галіційських шерегах
І в Англії, вічно вільній, злітають в повітря.
Все для неї, святої, все мовчки зносять,
Супроти жорстких випроб, що доля приносить.
Вона ж, ранена в серце, беззбройна в годності
Нічого від них не хоче і ніц не просить.
Та ночами часом, коли розпач огорне,
Й видіння Шопена шаліє за пьяніно,
Бліда при нім здійметься, одягнена в чорне,
Й тихо так заспіває - же єст, же нє згине.
© volna natalie
Stanisław Baliński (1899-1984)
Ojczyzna Szopena.
Cóż to była za dziwna, romantyczna Pani,
Wszyscy się w niej kochali, umierali dla niej.
Wszyscy cierpieli za nią najdotkliwsze krzywdy,
Nawet ci, co jej oczu nie widzieli nigdy.
Z jej imieniem na ustach w Hiszpanii konali,
Marząc na złotych skałach o Mazowsza polach;
Dla niej w czarnych płaszczach podróżnych zjeżdżali
Do fosforycznych portów Konstantynopola.
Za nią tęsknili długo po nocach i rankach
Na Dalekim Zachodzie w Ameryki preriach,
I pieśni o niej snuli i o jej kochankach
Zatraconych, zawianych śniegiem na Syberiach.
Mówią im obcy ludzie: - po co cierpieć dla niej,
Tłumaczą: - Że nie warto, że jak gwiazda pierzcha,
Ale oni nie słyszą, na śmierć zakochani.
I dalej za nią gonią po lądach, po zmierzchach.
I dalej znoszą dla niej, pod niebem nieszczęścia.
śmiertelny chłód wygnania na mongolskich mrozach.
I w nowe idą piekło, zaciskając pięści,
Na dno upodleń ludzkich w niemieckich obozach.
I dalej o nią walczą na Norwegii śniegach,
I na piaskach Egiptu w rozpalonym wietrze,
Umierają samotnie w galijskich szeregach,
I w Anglii, wiecznie wolnej, wznoszą się w powietrze.
Wszystko dla niej poświęcą i zniosą w milczeniu
Na przekór wielkim próbom, które los przynosi,
A ona, ranna w serce, bezbronna w cierpieniu,
Niczego od nich nie chce i o nic nie prosi.
Tylko czasami nocą, gdy rozpacz opada,
I gdy Szopen, jak widmo, gra im na pianinie,
Zjawia się, cała w czerni, staje przy nim blada,
I śpiewa do nich cicho - że jest, że nie zginie.
(чорновий варіант).
«Вітчизна Шопена».
Що ж то була за чудна, романтична Пані,
Всі так її кохали, вмирали за неї.
Всі за неї терпіли кривди й зневаги стріли,
Навіть ті, що ніколи її в очі не зріли.
З сим ім’ям на устах і в Іспаньї конали,
марячи на злоті про мазурське роздолля;
В чорних плащах мандрівці для неї в’їжджали
До фосфоричних портів Константино-полля.
В муках нею снили ночами й на світанні
на Заході Дикім Америки, в преріях гонах,
Пісні про неї співали й про вірних в коханні,
Страчених, снігом засипаних по сибірах.
Чужі їм казали: нащо їй душі роздерті?
Тлумачили, - не вартує, то зірка в даху,
Але вони не чують, закохані до смерті
І далі біжать за нею, по суші, по воздуху.
Далі зносять за неї наругу в нещасті,
Смертний холод вигнання в монгольських морозах,
І в нове ідуть пекло, стискаючи персті,
На дно підлот людських у німецьких обозах.
Далі б’ються за неї в Норвегії снігах
І в пісках Єгипту під суховію вістря,
Вмирають самотні в галіційських шерегах
І в Англії, вічно вільній, злітають в повітря.
Все для неї, святої, все мовчки зносять,
Супроти жорстких випроб, що доля приносить.
Вона ж, ранена в серце, беззбройна в годності
Нічого від них не хоче і ніц не просить.
Та ночами часом, коли розпач огорне,
Й видіння Шопена шаліє за пьяніно,
Бліда при нім здійметься, одягнена в чорне,
Й тихо так заспіває - же єст, же нє згине.
© volna natalie
Stanisław Baliński (1899-1984)
Ojczyzna Szopena.
Cóż to była za dziwna, romantyczna Pani,
Wszyscy się w niej kochali, umierali dla niej.
Wszyscy cierpieli za nią najdotkliwsze krzywdy,
Nawet ci, co jej oczu nie widzieli nigdy.
Z jej imieniem na ustach w Hiszpanii konali,
Marząc na złotych skałach o Mazowsza polach;
Dla niej w czarnych płaszczach podróżnych zjeżdżali
Do fosforycznych portów Konstantynopola.
Za nią tęsknili długo po nocach i rankach
Na Dalekim Zachodzie w Ameryki preriach,
I pieśni o niej snuli i o jej kochankach
Zatraconych, zawianych śniegiem na Syberiach.
Mówią im obcy ludzie: - po co cierpieć dla niej,
Tłumaczą: - Że nie warto, że jak gwiazda pierzcha,
Ale oni nie słyszą, na śmierć zakochani.
I dalej za nią gonią po lądach, po zmierzchach.
I dalej znoszą dla niej, pod niebem nieszczęścia.
śmiertelny chłód wygnania na mongolskich mrozach.
I w nowe idą piekło, zaciskając pięści,
Na dno upodleń ludzkich w niemieckich obozach.
I dalej o nią walczą na Norwegii śniegach,
I na piaskach Egiptu w rozpalonym wietrze,
Umierają samotnie w galijskich szeregach,
I w Anglii, wiecznie wolnej, wznoszą się w powietrze.
Wszystko dla niej poświęcą i zniosą w milczeniu
Na przekór wielkim próbom, które los przynosi,
A ona, ranna w serce, bezbronna w cierpieniu,
Niczego od nich nie chce i o nic nie prosi.
Tylko czasami nocą, gdy rozpacz opada,
I gdy Szopen, jak widmo, gra im na pianinie,
Zjawia się, cała w czerni, staje przy nim blada,
I śpiewa do nich cicho - że jest, że nie zginie.