Tea for Two
Учора вранці, коли Дануська почала крутитися, прокидаючись і пробуджуючи нас, Ігор прошепотів: «Вітаю тебе зі святом!» На якусь мить - спросоння ж - я розгубилася. А тоді згадала: нашій сім`ї виповнилося вісім років. Цілісіньких вісім років! Дануська почала жваво потягатися, танцювати, сміятися і аґукати, як завжди вранці, ми цілували її в ручки й щічки, раділи і молилися за неї. Ми дякували Богу за оті вісім років і за всі благословення, якими Він нас щедро обдаровував упродовж того часу. Мені хотілося мріяти вголос разом із І., але він запропонував, аби мріяла я - а він буде казати «Ага, добре».
Ігор пішов на роботу, але вже після обіду приїхав: у мене була дуже цікава й важлива зустріч у місті (про неї напишу згодом), а він залишився із донечкою. Коли я повернулася, ми просто разом тішилися Дануською, сміялися, говорили й займалися приємними буденними справами. Увечері, коли доня заснула, я заварила нам смачного чаю в красивезних фарфорових горнятках у англійському стилі, котрі ми отримали в дарунок від однієї чудової сім`ї. Сподіваюся, на вихідних нам ще вдасться продовжити святкування, але то не найголовніше. І пишу я сюди про ці буденно-святкові дрібниці тільки тому, що раптом збагнула: я не можу пригадати, як ми святкували попередні сім річниць. Записи в блозі із тих днів теж не відновлюють спогадів - я писала про прожиті роки, а не про одноденне святкування. Якщо на те пішло, в нас навіть не було полюдського медового місяця. Але наше звичайне життя з його буднями принесло значно більше радості й святковості, ніж принесли б усі спеціально визначені й оркестровані свята.
Можна традиційно написати, як сильно-сильно я люблю Ігоря. Але, здається, це й так очевидно. Я дуже тішуся, що Ігор - мій чоловік. Але ще більше тішуся, що він - Данусьчин тато.
...А одинадцять років тому Ігор уперше взяв мене за руку. Його рука була такою гарячою і дужою, що я собі подумала: «Хлопче, а ти міг би отак тримати мене якомога довше?» І він тримає.
*
Ну і наш найважливіший подарунок, Танцівниця-Богдана
Ігор пішов на роботу, але вже після обіду приїхав: у мене була дуже цікава й важлива зустріч у місті (про неї напишу згодом), а він залишився із донечкою. Коли я повернулася, ми просто разом тішилися Дануською, сміялися, говорили й займалися приємними буденними справами. Увечері, коли доня заснула, я заварила нам смачного чаю в красивезних фарфорових горнятках у англійському стилі, котрі ми отримали в дарунок від однієї чудової сім`ї. Сподіваюся, на вихідних нам ще вдасться продовжити святкування, але то не найголовніше. І пишу я сюди про ці буденно-святкові дрібниці тільки тому, що раптом збагнула: я не можу пригадати, як ми святкували попередні сім річниць. Записи в блозі із тих днів теж не відновлюють спогадів - я писала про прожиті роки, а не про одноденне святкування. Якщо на те пішло, в нас навіть не було полюдського медового місяця. Але наше звичайне життя з його буднями принесло значно більше радості й святковості, ніж принесли б усі спеціально визначені й оркестровані свята.
Можна традиційно написати, як сильно-сильно я люблю Ігоря. Але, здається, це й так очевидно. Я дуже тішуся, що Ігор - мій чоловік. Але ще більше тішуся, що він - Данусьчин тато.
...А одинадцять років тому Ігор уперше взяв мене за руку. Його рука була такою гарячою і дужою, що я собі подумала: «Хлопче, а ти міг би отак тримати мене якомога довше?» І він тримає.
*
Ну і наш найважливіший подарунок, Танцівниця-Богдана