Читанка
Щось у ці місяці перечитувалося, дочитувалося, а щось читалося вперше.
Про деякі книжки писатиму вдруге: у чомусь вони сприйнялися інакше, десь зачепили сильніше.
1. Anne Lamott “Bird by Bird” - шкодую, що не дочитала її раніше. Гостра, як і вся проза Енн, дотепна і мудра. Поради з приводу писанини й життя. Не з усім, звісно, погоджуюся (я радше прихильник інтуїтивного письма), але дуже тішуся, що вона так детально виклала свій підхід. Та все ж більшість її порад щодо того, як працювати з текстами, я собі намотала на вус. Раджу всім, хто любить писати.
2. Anne Lamott “Operating Instructions: The Journal of My Son’s First Year” - це справжній щоденник Енн, котрий вона вела, коли народився її син. Їй 35, вона ледь зводить кінці з кінцями фінансово й емоційно, проживши всього кілька років вільною від алкоголю й наркотиків, але все ще не навчившись впевнено існувати без страшних, але таких затишних і рідних залежностей. Батько дитини відмовляється від відповідальності та стосунків і просто зникає з життя авторки. І все ж вона народжує свого Сема, який кардинально змінює ВСЕ. Книжка-сповідь про любов аж до оскаженіння, про внутрішніх монстрів, біль, страждання, смерть найближчої подруги, про втрати, кольки, набутки, сенси, брудні підгузники, молоковідсмоктувач, щедрість чорношкірих бабусь, кицьку, кризи, Бога, дієту, згідно якої не можна їсти борошняних виробів і молочних продуктів. Книжка-сповідь, написана мовою найчорнішого гумору (зізнаюся, місцями мене це дратувало: здається, відколи Дануська поселилася в мені, я втратила любов до чорних жартів; Леночка, Рома, тепер ви мене розлюбите і в нас уже ніколи не буде тем для розмов і нестримного сміху, пробачте, пробачте, пробачте). Я не знаю, чи радити її - але дуже, дуже тішуся, що я її прочитала. Дякую, Вірочко.
3. Кондоліза Райс «Звичайні незвичайні люди» - написана трохи нудно, як і всі мемуари політичних діячів, які мені доводилося читати (і перекладати, ггг), тож я не «проковтнула» її одразу, але дуже тішуся, що таки прочитала. Цікава і важлива історія однієї чорношкірої дівчинки та її батьків. З цього життєпису якось дуже чітко зрозуміло, як багато важать чисті, не засмічені стереотипами й різними «ботактреба», мрії та родинна підтримка. Розповідь про сегрегацію і позитивну дискримінацію, освіту, революцію, бунти, дисертацію, музику, спорт, республіканців, любов, родинні цінності, фігурне катання, меблі з червоного дерева, Мартіна Лютера Кінга, Стоклі Кармайкла, Горбачова і Єльцина. Люблю книжки, де розмаїті теми та постаті настільки тісно переплітаються. Ці книжки не просто про життя, а про життя цікаве, сповнене сенсу й боротьби. Раджу.
4. Люсі-Мод Монтгомері «Енн із острова принца Едварда» або «Третя Енн», як її прийнято називати поміж друзів. Ну що тут можна написати? То класика. Прекрасна і добре перекладена.
5. Beth Moore “Feathers from My Nest” - неймовірна книжка про материнство. Я читала її у січні, перед пологами, і вона так багато для мене дала! Натхнення, віри, сміху, розуміння, що ідеально з мого погляду не буде, але буде якнайкраще. Глибоко, щемко, дотепно, щиро, мудро. Раджу!!!
6. Beth Moore “Things Pondered” - щоденник із тематичними роздумами й віршами. Я не фанатка такого типу поезії, але проза дуже й дуже.
7. Масару Ибука «После трех уже поздно» - книжка, згідно якої мене виховувала мама. І я їй дуже за це вдячна! Сподобалося.
8. Памела Дракермен «Французьке виховання» - мемуари-дослідження американської журналістки, котра вийшла заміж за британського єврея-космополіта й переїхала жити до нього, у Париж, де народила трьох дітей. Памела зацікавилася французьким вихованням і написала про це книжку, де не просто переповіла теорію, але й поділилася своїм практичним досвідом. Книжка прекрасно написана (і перекладена!), пізнавальна, цікава. Для себе я взяла доволі багато, але, водночас, з багатьма постулатами не згідна принципово (наприклад, з ідеєю залишати дитину плакати вночі, щоби вона навчилася не турбувати батьківський сон чи відлучати малюка від груді тільки тому, що годування не вписуються в мамин робочий графік). Найкраще звідти - ідея про рамки, усередині яких повна свобода. Це хороша стратегія. А от з багатьма елементами описаної тактики не погоджуся. Зрештою, французи й самі не вважають свою націю найщасливішою на землі. У них, можливо, найвихованіші діти, але чи завжди такий досвід стає підставою для щастя в дорослому віці? Очевидно, що я не дослухатимуся до будівельних порад людини, яка звела собі помешкання з дірявим дахом і перехнябленими стінами. І вважати французький підхід до виховання за аксіому наміру не маю - бо будь-які національні (і не лише) підходи до будь-чого мають свої провтики. А от слушними порадами з приводу конкретних речей (харчування, навчання, ставлення до інших дорослих) залюбки скористаюся. Моє бажання як мами - виховати дітей людьми щасливими, упевненими в собі, доброзичливими, відкритими, сміливими. І за це я готова платити своїм вільним часом, своєю кар’єрою поза домом та іншими зручностями. З іншого боку, я чудово розумію, що нещасна, незреалізована мама ніколи не зробить своїх дітей щасливими. Я не вважаю, що в Божому плані сім’ї жінка має жертвувати всім-всім заради дітей. Баланс - штука дуже складна. І досягти його на сто відсотків неможливо. Та все ж я багато в чому розумію американських матерів, чиї підходи описуються в книжці доволі сатирично. І розумію, чому авторка поводилася саме так (вишукувала доньку очима на каруселі, наприклад). Тільки не розумію, чому вона за це себе картала. Загалом - книжка насправді варта уваги. Але не завадить запастися ментальним ситечком при прочитанні.
9. Ольга Писарик «Привязанность - жизненно-важная связь» - а от цю книжку раджу всім-всім-всім! Це, як каже Любочка, класика. І я так тішуся, що прочитала її! Більшість тез я розуміла інтуїтивно (зокрема, завдяки мамі, яка діяла згідно них) й мені було приємно прочитати їх наукове обґрунтування. А щось було для мене важливим відкриттям. Наприклад, те, що не варто запрошувати дитину ставати в позицію «альфи» і відчувати свою відповідальність за розрулення проблем. Наприклад, я завжди картала себе, коли мама купувала мені щось дороге чи платила за навчання в гімназії, попри те, що виховувала й утримувала вона мене сама-самісінька, без жодної фінансової підтримки від мого тата чи своїх батьків. У мене надовго сформувався комплекс «я мушу себе утримувати», і це згодом шкодило мені в стосунках з чоловіком (звідти й ноги в мого трудоголізму). Як християнка я вважаю, що батьки можуть розповідати про свої проблеми (наприклад, фінансові) дітям лише тоді, коли йдеться про родинну молитву. Батьки визнають своє безсилля, але не запрошують у такий спосіб дитину перейматися разом із ними, а спрямовують її погляд на Творця - Альфу й Омеґу. Дитина розуміє, що в житті бувають труднощі, але все одно почувається захищеною. І вчиться довіряти Богу.
Ще відкриттям для мене були суперечливі почуття. Моя мама (чий підхід до виховання я загалом вважаю близьким до ідеального) чинила радше як батьки Конді Райс: дозволяла мені діяти виключно згідно своїх мрій. Тому я й дозволяла собі не ходити на пари, які мені не подобалися, покинути університет після першого курсу, щоби вступити до іншого вишу, відмовитися йти вчитися на престижний факультет, куди вступила на державне тощо. Якщо я чогось не хотіла - то не робила. Але, мабуть, це не завжди було правильно (хоча в описаних випадках я таки не помилилася, як і в тому, що вийшла заміж у 18, ггг).
10. Don Miller «A Million Miles in a Thousand Years: How I Learned to Live a Better Story». Дон Міллер - один із моїх найулюбленіших авторів. І тому початок цієї книжки був для мене певним розчаруванням. Але я продовжувала читати (ну бо ж Дон Міллер!) і кожен новий розділ зацікавлював мене більше й більше. А після розповіді про чоловіка, котрий побудував своє житло, добутися до якого можна лише водяним гвинтокрилом, і разом зі своїми дітьми запрошував усіх світових лідерів до себе на sleepover, аби говорити про мир (це реальна історія), зрозуміла, що я просто не мала права не прочитати цієї книжки.
11. Jody Hedlund “The Preacher’s Bride” - Англія, пуритани, Кромвель, інтриги, благородство, кохання. Залишила трохи недочитаною. Написана некепсько, тема цікава, але наразі мені чомусь «не пішло».
Розкажіть, що ви читаєте цими днями?
Про деякі книжки писатиму вдруге: у чомусь вони сприйнялися інакше, десь зачепили сильніше.
1. Anne Lamott “Bird by Bird” - шкодую, що не дочитала її раніше. Гостра, як і вся проза Енн, дотепна і мудра. Поради з приводу писанини й життя. Не з усім, звісно, погоджуюся (я радше прихильник інтуїтивного письма), але дуже тішуся, що вона так детально виклала свій підхід. Та все ж більшість її порад щодо того, як працювати з текстами, я собі намотала на вус. Раджу всім, хто любить писати.
2. Anne Lamott “Operating Instructions: The Journal of My Son’s First Year” - це справжній щоденник Енн, котрий вона вела, коли народився її син. Їй 35, вона ледь зводить кінці з кінцями фінансово й емоційно, проживши всього кілька років вільною від алкоголю й наркотиків, але все ще не навчившись впевнено існувати без страшних, але таких затишних і рідних залежностей. Батько дитини відмовляється від відповідальності та стосунків і просто зникає з життя авторки. І все ж вона народжує свого Сема, який кардинально змінює ВСЕ. Книжка-сповідь про любов аж до оскаженіння, про внутрішніх монстрів, біль, страждання, смерть найближчої подруги, про втрати, кольки, набутки, сенси, брудні підгузники, молоковідсмоктувач, щедрість чорношкірих бабусь, кицьку, кризи, Бога, дієту, згідно якої не можна їсти борошняних виробів і молочних продуктів. Книжка-сповідь, написана мовою найчорнішого гумору (зізнаюся, місцями мене це дратувало: здається, відколи Дануська поселилася в мені, я втратила любов до чорних жартів; Леночка, Рома, тепер ви мене розлюбите і в нас уже ніколи не буде тем для розмов і нестримного сміху, пробачте, пробачте, пробачте). Я не знаю, чи радити її - але дуже, дуже тішуся, що я її прочитала. Дякую, Вірочко.
3. Кондоліза Райс «Звичайні незвичайні люди» - написана трохи нудно, як і всі мемуари політичних діячів, які мені доводилося читати (і перекладати, ггг), тож я не «проковтнула» її одразу, але дуже тішуся, що таки прочитала. Цікава і важлива історія однієї чорношкірої дівчинки та її батьків. З цього життєпису якось дуже чітко зрозуміло, як багато важать чисті, не засмічені стереотипами й різними «ботактреба», мрії та родинна підтримка. Розповідь про сегрегацію і позитивну дискримінацію, освіту, революцію, бунти, дисертацію, музику, спорт, республіканців, любов, родинні цінності, фігурне катання, меблі з червоного дерева, Мартіна Лютера Кінга, Стоклі Кармайкла, Горбачова і Єльцина. Люблю книжки, де розмаїті теми та постаті настільки тісно переплітаються. Ці книжки не просто про життя, а про життя цікаве, сповнене сенсу й боротьби. Раджу.
4. Люсі-Мод Монтгомері «Енн із острова принца Едварда» або «Третя Енн», як її прийнято називати поміж друзів. Ну що тут можна написати? То класика. Прекрасна і добре перекладена.
5. Beth Moore “Feathers from My Nest” - неймовірна книжка про материнство. Я читала її у січні, перед пологами, і вона так багато для мене дала! Натхнення, віри, сміху, розуміння, що ідеально з мого погляду не буде, але буде якнайкраще. Глибоко, щемко, дотепно, щиро, мудро. Раджу!!!
6. Beth Moore “Things Pondered” - щоденник із тематичними роздумами й віршами. Я не фанатка такого типу поезії, але проза дуже й дуже.
7. Масару Ибука «После трех уже поздно» - книжка, згідно якої мене виховувала мама. І я їй дуже за це вдячна! Сподобалося.
8. Памела Дракермен «Французьке виховання» - мемуари-дослідження американської журналістки, котра вийшла заміж за британського єврея-космополіта й переїхала жити до нього, у Париж, де народила трьох дітей. Памела зацікавилася французьким вихованням і написала про це книжку, де не просто переповіла теорію, але й поділилася своїм практичним досвідом. Книжка прекрасно написана (і перекладена!), пізнавальна, цікава. Для себе я взяла доволі багато, але, водночас, з багатьма постулатами не згідна принципово (наприклад, з ідеєю залишати дитину плакати вночі, щоби вона навчилася не турбувати батьківський сон чи відлучати малюка від груді тільки тому, що годування не вписуються в мамин робочий графік). Найкраще звідти - ідея про рамки, усередині яких повна свобода. Це хороша стратегія. А от з багатьма елементами описаної тактики не погоджуся. Зрештою, французи й самі не вважають свою націю найщасливішою на землі. У них, можливо, найвихованіші діти, але чи завжди такий досвід стає підставою для щастя в дорослому віці? Очевидно, що я не дослухатимуся до будівельних порад людини, яка звела собі помешкання з дірявим дахом і перехнябленими стінами. І вважати французький підхід до виховання за аксіому наміру не маю - бо будь-які національні (і не лише) підходи до будь-чого мають свої провтики. А от слушними порадами з приводу конкретних речей (харчування, навчання, ставлення до інших дорослих) залюбки скористаюся. Моє бажання як мами - виховати дітей людьми щасливими, упевненими в собі, доброзичливими, відкритими, сміливими. І за це я готова платити своїм вільним часом, своєю кар’єрою поза домом та іншими зручностями. З іншого боку, я чудово розумію, що нещасна, незреалізована мама ніколи не зробить своїх дітей щасливими. Я не вважаю, що в Божому плані сім’ї жінка має жертвувати всім-всім заради дітей. Баланс - штука дуже складна. І досягти його на сто відсотків неможливо. Та все ж я багато в чому розумію американських матерів, чиї підходи описуються в книжці доволі сатирично. І розумію, чому авторка поводилася саме так (вишукувала доньку очима на каруселі, наприклад). Тільки не розумію, чому вона за це себе картала. Загалом - книжка насправді варта уваги. Але не завадить запастися ментальним ситечком при прочитанні.
9. Ольга Писарик «Привязанность - жизненно-важная связь» - а от цю книжку раджу всім-всім-всім! Це, як каже Любочка, класика. І я так тішуся, що прочитала її! Більшість тез я розуміла інтуїтивно (зокрема, завдяки мамі, яка діяла згідно них) й мені було приємно прочитати їх наукове обґрунтування. А щось було для мене важливим відкриттям. Наприклад, те, що не варто запрошувати дитину ставати в позицію «альфи» і відчувати свою відповідальність за розрулення проблем. Наприклад, я завжди картала себе, коли мама купувала мені щось дороге чи платила за навчання в гімназії, попри те, що виховувала й утримувала вона мене сама-самісінька, без жодної фінансової підтримки від мого тата чи своїх батьків. У мене надовго сформувався комплекс «я мушу себе утримувати», і це згодом шкодило мені в стосунках з чоловіком (звідти й ноги в мого трудоголізму). Як християнка я вважаю, що батьки можуть розповідати про свої проблеми (наприклад, фінансові) дітям лише тоді, коли йдеться про родинну молитву. Батьки визнають своє безсилля, але не запрошують у такий спосіб дитину перейматися разом із ними, а спрямовують її погляд на Творця - Альфу й Омеґу. Дитина розуміє, що в житті бувають труднощі, але все одно почувається захищеною. І вчиться довіряти Богу.
Ще відкриттям для мене були суперечливі почуття. Моя мама (чий підхід до виховання я загалом вважаю близьким до ідеального) чинила радше як батьки Конді Райс: дозволяла мені діяти виключно згідно своїх мрій. Тому я й дозволяла собі не ходити на пари, які мені не подобалися, покинути університет після першого курсу, щоби вступити до іншого вишу, відмовитися йти вчитися на престижний факультет, куди вступила на державне тощо. Якщо я чогось не хотіла - то не робила. Але, мабуть, це не завжди було правильно (хоча в описаних випадках я таки не помилилася, як і в тому, що вийшла заміж у 18, ггг).
10. Don Miller «A Million Miles in a Thousand Years: How I Learned to Live a Better Story». Дон Міллер - один із моїх найулюбленіших авторів. І тому початок цієї книжки був для мене певним розчаруванням. Але я продовжувала читати (ну бо ж Дон Міллер!) і кожен новий розділ зацікавлював мене більше й більше. А після розповіді про чоловіка, котрий побудував своє житло, добутися до якого можна лише водяним гвинтокрилом, і разом зі своїми дітьми запрошував усіх світових лідерів до себе на sleepover, аби говорити про мир (це реальна історія), зрозуміла, що я просто не мала права не прочитати цієї книжки.
11. Jody Hedlund “The Preacher’s Bride” - Англія, пуритани, Кромвель, інтриги, благородство, кохання. Залишила трохи недочитаною. Написана некепсько, тема цікава, але наразі мені чомусь «не пішло».
Розкажіть, що ви читаєте цими днями?