Схоже, починаю втрачати друзів одне за одним. Мабуть, розумію їх.
Так, мені справді байдуже. Я у це вірю.

Відчуваю усі наслідки переходу Межі... Мабуть, це - тільки початок, а далі буде гірше ( Read more... )

Перейду Межу за 10 днів... Буде втрачено усе, що для мене життєво важливе... Воно просто лишиться по той бік...
Назавжди.

НІЯКА радість не живе більше двох днів...Rest in peace - a message to my dream.

На останній парі все чомусь згадалось у найменших деталях, і ще й так, ніби нічого й не обривалось. Ніби вийду, а мене чекатимуть, як колись. І скажуть те, що на початку. Ніби телефон мовчить так довго тому, що рахунок здох. А мейл - тому, що доступу до нету нема ( Read more... )

Чому втрачати друзів щоразу ТАК боляче? Чому не вдається звикнути до цього ( Read more... )

Хочу подивитись німецьке кіно. Частково - in honor of you, частково - назло тобі. Подивлюсь.
Всюди її фото. Гарна. Недосяжний для мене вигляд. Все ще не можу забути. Фотографії, всюди, в одному стилі, ще більш болючі для мене, бо відчуваю автора.
Я не можу стати нею.
Але могла б заговорити по-німецькому. Нема вже з ким. Нема сенсу. Тільки у снах.

Відчуваю, що скоро, можливо, фортецю можна буде розвалити декількома влучними плювками. А може й ні, але хоча б сподіваюсь. Хоч би розхитати крісло під товстою білявою дупою. Синочок засоромився названої мами LOL *ROFL* Мабуть, це все ж істеричний сміх ( Read more... )

Сьогодні могло бути 3 роки. А є 2 роки з того часу, як все закінчилось.
Загубила улюблену прикрасу, яку мені ця людина подарувала 3 роки тому на день журналіста. Саме сьогодні втратила те, що, здавалось, ще зберігало трохи хорошого ставлення з його боку...
Проклятий день.
І троянди не спалила, як би не хотіла.

Знову втрата... Цього разу особливо боляче, бо людину знала вже декілька років.
Ось так, віртуально, на порожньому місці... Мабуть, я знову щось не те сказала...
Звикла до цього. Але чомусь щоразу все більш боляче.