Михайло ПРИЙМИЧ: Колір нації чи маніпуляції?

[ekzyl]

Скептичний вираз, що історія вчить тому, що вона ні­чо­му не вчить, на жаль, залишається й нада лі акту­аль­ним. Зокрема це продемонстрували нещодавні де­бати з приводу затвердження прапора Закарпатської об­ла­сті, де знову було висунуто залізний закарпатський ар­гу­мент: “...а й зато!” Ця феноменальна властивість чути тіль­ки власні докази і не чути голосу ближнього, ані го­ло­су історії змушує з сумом дивитися не тільки на ми­ну­ле. Впертість і глухість ніколи не об’­єд­ну­ва­ли, а служили чудовим засобом для маніпуляцій ззовні. Ми, здається, розпрощалися з тоталітаризмом, але так і не по­­долали його у способі власного мислення. Складається враження, що не помічаємо часу, в якому живемо, не хочемо усві­до­ми­ти, що в добу глобалізаційних процесів, коли інфор­ма­ція стає   од­­ним з найважливіших чинників цивілізації, під за­гро­зою опиняються уже сформовані мови невеликих на­родів, а не те, що ідеї штучного створення нових.

Заручником новітніх політичних проектів виявилася і ди­с­кусія щодо прапора області, де стверджувалося, що пра­­пор - це “душа народу”, а виглядати мусить тільки так, як цю “душу” придумали в першій половині 1990-х років, тоб­­то верхня половина прапора синя, а знизу дві чверті білого і червоного. Цікаво, чому саме таке знамено по­вин­­но стати символом області, адже воно не має ні іс­то­рич­­ної традиції, ані геральдичних підстав; чи знову тут го­­ловний принцип “...а й зато!”? Виникло це знамено, ко­ли все час­ті­ше на мітингах в Ужгороді використовували синьо-жов­тий пра­пор, то ж невідомий “геральдист”, щоб довго не ду­ма­­­ти, використав синє полотнище українського, а жовте за­­­мі­нив двома - білим і червоним. Цікаво, що таким чи­ном зу­мів створити прапор, який прийнято і меншиною га­­­га­­у­зів у Молдові.

То ж спробуємо з’ясувати етапи формування символіки на Закарпатті. Хоча особливої надії бути почутим немає, бо сподіватися на повагу до думки, коли не поважається ні­­що, окрім сили, є справою приреченою.

Висловлені під час обговорення думки про існування на­­ціональної символіки в епоху середньовіччя без­під­став­ні, бо символами дер­жав­ної влади тоді користувалися тіль­­ки володарі, зна­мена яких відображали не кра­є­ви­ди, а ге­раль­­дичні знаки феодалів, що належали цій ро­ди­ні. Про на­­ціо­наль­ні кольори можна говорити хіба що з кін­­ця XVIII ст., ко­ли ідеї просвітництва вплинули на за­лу­чен­ня на­­родних мас до усвідомленого політичного життя. Фор­му­­вання іс­то­ричної свідомості серед населення по­сту­по­во впли­­вало на утворення “національних держав”, де дже­ре­лом влади по­чали вважати суспільство, народ. Об’­єд­нати цю, час­то різ­­но­шер­с­ту спільноту можна було лише при­щеп­лен­­ням ус­ві­­­дом­лен­ня спільної історичної долі та єдиного гро­­ма­­дян­ства, що вимагало формування також знаків та­кої вла­­ди.

Наприкінці XVIII ст. у Франції з’явилися знаки на­ціо­наль­ної єдності та нової влади у вигл яді революційного три­­ко­лір­но­го знамена. Свіжий подих раціоналізму, де для са­мо­ус­відомлення історія почала відігравати особ­ли­ву роль, ак­тивно ширилися цілою Европою, що викли­ка­ло на кон­­ти­ненті неоднозначні події. Проблему відсутності влас­ної іс­торичної доктрини, без якої руське (українське) на­се­лен­ня краю було приреченим стати тільки гене­тич­ним мате­рі­алом для формування інших націй, чудово усві­дом­лював єпи­скоп Мукачівської єпархії Андрій Ба­чин­сь­кий (1772-1809). Тому він прагнув створити власну осві­че­ну інте­лі­ген­цію, для чого отримує від цісарського двору ряд сти­пен­дій для вихідців з територій єпархії. Усві­дом­лю­ючи зна­­чення історії для формування спільної свідо­мо­сті на­се­лен­­ня, він всіляко сприяє Іоаникію Базиловичу в на­пи­са­н­ні його першого історичного дослідження.

До речі, не ви­пад­ково було вибрано для дослідження по­стать Федора Ко­рятовича, бо саме ця постать мала стати під­твер­джен­ням існування в краї власної політичної тра­ди­ції у часі се­ред­ньовіччя. Бачинського можемо вва­ж а­ти батьком не тіль­ки будительста, але і всієї новітньої істо­рії Закарпаття.

На цю пору кольоровим знаком Му­ка­чівської єпархії ви­сту­пало поєднання синього і жовтого, що зауважуємо на збе­режених гербах єпископа та на кінській упряжі, яку ім­пе­ратриця Марія-Терезія у 1770-х роках подарувала вла­ди­ці з нагоди інтронізації 1. У часі Йосифа ІІ нагороди са­нов­ни­ки Мукачівської єпархії отримували на стрічках цих ко­льо­рів, адже саме вони вважалися кольорами руської цер­кви, яка була для населення Закарпаття не тільки фор­мою ре­лі­гій­ного життя, але в умовах Австрійської імперії ви­ступала єди­ною формою національної самоорганізації. Цер­ква спра­в­ді стала заборолом національної ідентич­но­с­ті та сприяла фор­муванню історичного самоусвідомлення на­родом.




Герби жуп: Ужанської, Уґочанської, Березької та Марамороської

Однак, після смерті єпископа всі ці важливі процеси піш­­­ли на спад. Освічені завдяки старанням єпископа пред­ставники українського народу не мог­­ли знайти собі місця у власній батьківщині й були зму­ше­ні шукати засто­су­ван­ня своїх знань за кордоном, зо­кре­ма у Російській імперії. Так Закарпаття і зустріло весну на­ро­дів 1848 р., коли центральна Европа переживала на­ці­о­наль­не відродження, оперте на романтизованій істо­рії. Ці події стимулювали русь­ку (українську) інте­лі­ген­цію, зокрема Адольфа Доб­рян­ського, прагнути створити єдине русь­ке воєводство у скла­ді Австрійсь кої імперії, до якого пла­нувалося вклю­чи­ти Підкарпатську Русь, Галицьку Русь та Буковину, у про­ек­ті конституції на прапорі цього утво­рен­ня мали бути си­ня і жовта барви як руські.
Проте, надіям на національне відродження не суди­ло­ся збутися, і чим менше сподівань залишалося на добру волю цент­рального уряду, тим сильніше звучали ідеї панс­ла­віз­му. Серед інтелігенції та завдяки її впливу в се­ре­до­ви­щі се­лян­ства все більш привабливою виглядала не­об­хід­ність опи­ратися на “общерусский” ґрунт, який мав по­лег­шити від­родження національної свідомості русинів за Кар­­па­та­ми. До того ж російська дипломатія активно спри­я­ла цим про­цесам в Австрійській імперії, а, отже, руська інте­лігенція не залишалася сам на сам з не завжди ло­яль­ною державою. Панславізм помітно вплинув на про­це­си від­родження більшості слов’янських країн, зокрема Сло­вач­чини, Сербії, Болгарії. На Закарпатті, де населення на­ле­жало до руської церковної традиції, ці ідеї зменшили си­лу пошуків власного культурного поступу, а пере­о­рієн­ту­ва­ли погляди багатьох на схід, звідки очікувалася допо­мо­га в національному визволенні. Значною мірою така си­ту­ація призвела до того, що на спробах формування ори­гі­наль­ної мови та самосвідомості було поставлено крапку. У біль­шості будителі починають послуговуватися росій­сь­кою мо­вою, а не прагнуть піднесення власної, народної. Ра­зом з на­діями на Росію, інтелігенція краю своїм знаком все час­ті­ше визнавала російський триколор: біло-синьо-чер­во­ний, який так чудово засвідчив мілітарну потугу Ро­сій­­сь­кої імперії під час придушення угорського повстання.

Таким чином, зауважуємо два етапи формування націо­наль­ної свідомості у краї. Перший - доба А. Бачинського, яку символізують синьо-жовті кольори, та період на­ціо­наль­ного романтизму, замішаного на панславізмі, коли ін­телігенція Закарпаття прийняла за принцип розвитку за­гальноросійську платформу, чим було вирішено процес фор­­мування “окремого східнослов’янського народу”.

Ідеї “общерусскости” дожили до початку ХХ ст. і отри­ма­ли новий поштовх від російської еміграції в умовах де­мо­кратичної Чехо-Словацької республіки, коли разом з під­силеними емігрантами-українцями вступили у склад­ні вза­ємини між собою. Це проявилося і при ство­рен­ні кра­йо­вого герба Підкарпатської Русі, яка разом з вхо­дженням до складу Чехо-Словацької республіки муси­ла мати і свій кра­йовий знак, якого як адміністративно-по­літичне ут­во­рення ніколи не мала. Автономна ди­рек­то­рія, очолювана А. Волошином, спираючись на романтичні ідеї Коря­то­ви­че­вої традиції, в центр герба поставили княжий щит з дво­ра­менним хрестом (зображений у книзі І. Базиловича), до яко­го планувалося додати знаки з чотирьох жупних гер­бів. Це було обґрунтовано, бо єдиними історичними ад­мі­ні­стративно-територіальними знаками сучасної За­кар­пат­сь­кої області були герби чотирьох жуп, а княжий щит мав сим­волізувати володаря, опікуна церкви східного обряду.

З відомих земельних герб­ів найдавнішим і найбільш кла­сичним з точки зору ге­раль­ди­ки зали шається герб Ужан­­ської жупи. Герби Березької, Уґо­чанської та Мара­мо­рось­кої жуп є пізнішими і на­ле­жать до так званої групи роз­по­відних гербів 2, які скла­да­ли­ся з певним дотри­ман­ням за­конів геральдики та з під­крес­ленням місцевих осо­б­ли­во­стей у знаках.

Герб, запропонований від партії Гагатко-Цурковича, скла­­дався з двох полів: перше - синього кольору з жовтим три­­раменним хрестом на жовтих горах, і друге - білого ко­льо­ру з червоним ведмедем (знак особливо характерний для російської геральдики) на си­ніх горах. Таким чином, на­віть “русофіли”, ус­ві­до­м­лю­ючи значення церковної тра­ди­ції для самосвідомості на­се­лен­ня Закарпаття, не змогли про­іґно­ру­ва­ти синьо-жовті ко­льо­ри Мукачівської єпархії. Лі­ве поле бу­ло чітко витримано в чер­воно-синьо-білих кольорах.



Печатка Підкарпатської Русі міжвоєнного періоду

Сучасний герб Закарпат­тя, по суті, створений на основі гер­­­­ба, який був запропонова­ний пар­тією Гагатко-Цур­ко­ви­ча. Про­те у проекті про­фе­со­ра Пра­зь­ко­го університету Гус­­та­ва Фрі­д­ріха церковну атри­бутику - хрест - було ви­­пу­щено, а за­ли­ши­лися тіль­ки три жовті стріч­ки на синьому тлі. Змін зазна­ло і ліве поле, бо з-під ніг вед­ме­дя було за­бра­но си­ні гори. Таким чи­ном, у новому гербі зроб­лено спробу при­мирити кон­флік­ту­ючі, на той час в Під­карпатській Ру­сі, погляди [1]. Адже у гер­бі залишилися оби­два кольорові по­єднання, а разом з тим символ впертої си­ли - зо­бра­жен­ня ведмедя. Тож су­час­ний герб Закар­пат­сь­кої області по­ділено на дві половини, тобто він скла­де­ний з двох зна­ків. Праве, го­лов­не, пол е має синій колір і три золоті смуги, лі­ве, зов­ніш­нє, поле - білого кольору зі зна­ком чер­во­но­го вед­ме­дя. Таким чином, цей знак став пер­шим гербом, який пред­ставляв адміністративно-те­ри­то­рі­альне утворен­ня Під­карпатська Русь, територія якої май­­же співпадає з су­час­ними межами нашої області.

Тож, беручи до уваги геральдичний принцип, що ге­раль­дика не придумовується, а успадковується, при ство­рен­­ні прапора необхідно опиратися на існуючий герб За­кар­патської області, адже він має уже майже столітню іс­то­­рію. Керуючись принципом, що знамено має відо­бра­жа­ти герб геральдичною ієрархією кольорів для створення пра­­по­­ра, де першим виноситься колір знака, а далі щита, при ство­­ренні відповідного знамена, кольори розпо­ді­лять­ся на­ступним чином: жовтий, червоний, синій і білий. Та­ка по­­слідовність зумовлена тим, що у геральдиці перевага на­­­да­ється саме правому полю щита як вищій стороні (англ. dex­­ter - правий, вправний), а не лівому (англ. sinis­ter - лі­вий, поганий, зловіщий) [ 2]. Тож кольори пе­ре­­ва­жа­ючого щита є синьо-жовті, через що ці кольори по­винні бу­ти включені до прапора як кольори головного по­ля щи­та. Слід відзначити, що чотирикольорові прапори при­та­ман­ні скоріше для країн Африки та Азії, і майже не зу­­стрі­ча­ються в Европі. Тому найлогічніше було б вико­ри­ста­ти са­ме головний, правий, щит як основу прапора. Саме та­­ким прикладом є створення прапора Австрійської рес­пуб­­лі­ки замість колишнього імперського. Тут кольори го­лов­­но­го щита розміщено на грудях чорного двоголового ор­ла, зо­браженого на золотому тлі, і їх взяли за основу пра­пора рес­публіки. Для повстання куруців 1703-1711 рр. один із пра­порів зі смугами червоного і білого кольору бу­ло ство­ре­но як відображення правого щита угорського гер­ба.

Разом з геральдичними перевагами цих кольорів ма­є­мо й історичні, адже, як зауважувалось, синя і жовта барви по­в'язані з їх використанням у знаках Мукачівської єпар­хії, як символ руської церкви. Ці ж кольори бачимо на давніх пра­порах найбільших міст Закарпаття: Ужгорода, Бе­ре­го­ва та Мукачева.

Сьогоднішнє твердження багатьох “істориків”, що бі­ло-синьо-червоне поєднання - це слов’янські кольори, мож­ливо, і має сенс, коли ідеї панславізму прагнули всі сло­в'янські ріки скерувати в єдине російське море, але в ча­сі зовсім інших викликів і прагнень, такі спекуляції мо­жуть виявитися нищівними не тільки для Закарпаття, але і для цілої України. Зауважимо, що кольори не можуть бу­ти сло­в’янськими чи германськими, або угро-фінськими, вони можут ь бути тільки геральдичними чи не ге­раль­дич­ни­ми.




Проекти гербів Підкарпатської Русі від партії Гагатко-Цуркановича (зліва)
та від Автономної директорії А. Волошина, виконані в синьо-жовтих кольорах
Зі сказаного бачимо, що історичні поєднання жовтого і синього є давнішими, аніж поєднання біло-синьо-чер­во­но­­го. Надзвичайно важливим є те, що синьо-жовте по­єд­нан­­ня пов’язане з подіями 1939 р., коли Закарпаття впер­ше проявило себе не як об’єкт політичного права, а зро­би­ло спро­бу стати суб’єктом історії. Усві­домлення себе час­ти­ною української нації та пра­г­нен­ня власної державності від­булося під синьо-жовтими ко­льо­рами. Вся новітня істо­рія Закарпаття відродження дер­жав­ності й свободи на по­чат­ку 1990-х років відстоювалася та­кож під цими ко­льо­ра­ми. Це і визначило наші кольорові переваги. Щодо самого зна­мена, то насмілимося запро­по­ну­вати наступні три ва­рі­ан­ти:





І. Відображає праве поле щита з трьома золотими (жов­тими) смугами, що символізують головні ріки (Уж, Ла­ториця і Тиса), навколо яких сформувалися чотири ко­мі­тати (Унг, Берег, Уґоча та Мараморош). Ці жупи скла­да­ли територію сучасного Закарпаття. Таким чином, проект пра­пора - це сім горизонтальних смуг, де перша, третя, п’я­та, сьома - сині, а друга, четверта і шоста - жовті. Цей пра­пор може використовуватися з гербом на центрі, як па­рад­ний, або без герба - як повсякденний. Разом з тим за своїм малюнком цей прапор нагадує знамено куруців, а ко­льори нагадують Карпатську Україну та процеси де­мо­кра­тизації початку 1990-х рр. Таке знамено рисунком і фор­мою нагадувало б дві важливі події в історії краю, в яких місцеве населення взяло найактивнішу участь.



ІІ. За символікою такий самий, як попередній, але за фор­мою міг би стати успадкуванням уже існуючо го зна­ме­на. Це історичний прапор Ужгорода з трьома жовтими сму­гами по діагоналі. Успадкування знака головного міста бу­ло б логічним з огляду на те, що знамена суверена най­ча­стіше використовувалися і васалами, а першість Уж­го­ро­да могла б розкриватися через прийняття його зна­ме­на для цілої області.




ІІІ. Полотнище розділене білим хрестом на чотири по­ля. Два праві поля - синього і жовтого кольорів, а ліві - жов­того і синього. Поля символізують чотири комітати, а бі­лий хрест є знаком духовної єдності населення у лоні іс­то­ричної Мукачівської єпархії. Разом з тим цей білий хрест міг би стати відображенням принципу побудови гер­бів Березької та Уґочанської жуп.

1 Кобаль Й. Віднайдено невідомий портрет Андрія Бачин­сь­ко­го // Фест. - 2003
2 Штернберг Я. Регіональні герби краю // Новини За­кар­пат­тя. - 1990.

[1] Філіпов О. Таємниця герба Підкарпатської Русі. - Ужгород; Карпати, 2006.

[2] Mayer F. Handbook of ornament. - New York.