Роман ОФІЦИНСЬКИЙ: Русинське питання від О. Духновича до В. Балоги (ЧАСТИНА 1)

[ekzyl]

Між віршем «Вручаніе» («Я русин был, есмъ и бу­ду…»), оприлюдненим 1850 р. греко-католицьким свяще­ни­ком Олександром Духновичем (1803-1865), і помислами За­карпатської обласної ради 2007 р., причарованої главою сек­ретаріату президента України Віктором Балогою (нар. 1963 р.), лежить півторастолітня прірва.

Наразі ці знакові постаті крайової історії мають один до од­ного умовний стосунок: як означення часових рамок ло­каль­ної дискусії на задану в заголовку нашої статті ет­но­по­лі­тичну тему, з приводу котрої доводилося полемізувати й ав­торові цих рядків [1]. Отже, спробуємо реконструювати і про­коментувати сучасний стан «русинського питання».
Серед п’ятдесяти прийнятих рішень 7 березня 2007 р. За­карпатська обласна рада (усіх мандатів 90) про­го­ло­су­ва­ла і за визнання національності «русин».




[1] Офіцинський Р. Безплідна інтрига коштом держави: [Про рі­шен­ня Закарпатської обласної ради про визнання національності «ру­­син»] // Урядовий кур’єр. - 2007. -  28 березня. - С. 20; Його ж. Ку­ди ведуть свіжі сліди «русинської інтриги»? // Трибуна. - 2007. - 31 березня. - С. 1, 6; Репортер (www.ua-reporter.com). - 2007. - 1 квіт­ня.

Із 79 присутніх за це висловився 71 депутат, у т. ч. фракції «Нашої Ук­ра­ї­ни» та її союзників по облрадівській більшості - Партії ре­гіо­нів. У проекті пропонували внести позицію «русин» до пе­реліку національностей області, котрого, до речі, до­ку­мен­тально не існує. Потім щось із голосу правили і в сум­бу­рі (депутати виходили-заходили цілими фракціями) про­го­лосували. Про дотримання процедури не йшлося.

Кінцеву редакцію рішення «Про визнання націо­наль­но­с­ті русин» майже на тиждень засекретили. Аж у не­щас­ли­вий вів­торок 13 березня, на другий день після затяжних ви­­хід­них, прес-служба обласної ради процитувала поста­но­в­ля­ю­чу частину. У ній привертають увагу пункти: «1. Ви­зна­ти на території Закарпатської області національність «ру­­син». 2. Звер­нутися до Верховної Ради України з кло­по­танням про ви­знан­ня національності «русин» на за­ко­но­дав­чому рівні» [1].

Правовий нігілізм очевидний. Утім, не про законність ішло­­ся, а про маніпулятивний політефект. 27 березня 20­0­7 р. прес-служба обласної ради пояснила «назрілість» іні­ціа­ти­вою «групи депутатів, які вважають себе руси­на­ми». Їхню кількість (1 чи 71?) і прізвища не уточнили.

Згадане рішення є незаконним, виходячи з обсягу ком­пе­тенції обласної ради, визначеної законом України «Про міс­цеве самоврядування». Між іншим, у ньому (рішенні) фі­­гурує термін «територія Закарпатської області». На­справ­ді область має адміністративну площу, територіальні (ад­міністративні) межі, але не власну територію, що оз­на­чає юрисдикцію.

Фахівцям складно уявити наслідки «офіційного ви­знан­ня» окремої групи громадян національністю чи націо­наль­ною меншиною в межах однієї області [2]. Законодавство Ук­ра­їни цього не передбачає. Всі національні меншини ви­зна­ються згідно з Конституцією і законами, а не окремими ак­тами органів публічної влади. Так само русинів та їх ор­га­нізації визнають і в інших країнах.

Цікаво, цьому рішенню передувала зустріч керівництва За­карпатської області з активістами русинських товариств, у т. ч. з головою Світової ради русинів Полом Робертом Ма­­ґо­чі. Ще як слід його не оформили протоколісти, а ощас­лив­лені герої попросили грошей на портрети визначних ру­синів для кожної школи. Чому б ні? Адже в жовтні 2006 р. облдержадміністрація провела у місті-герої Му­ка­че­ві, котре прославили політичні розбірки, обласний фес­ти­валь русинської культури «Червена ружа».

Ось так можновладці знову покликали в рекрути ви­сна­же­ні 18-літнім безпліддям ідеї, щоби підживити їх за ра­ху­нок державного бюджету. Начебто нічого крамольного у по­дібних назвошукацтвах. Політична ситуація, наприклад, тра­диційно впливає на бажання змінити власне ім’я чи пріз­вище, котре виявляє щороку близько 20 тис. українців [3], зо­крема, за перші шість місяців 2006 р. було 10 830 таких ви­­падків, а в першому півріччі 2007 р. - 10 042.

Найпоширенішою підставою для цього служить не­бла­го­звучність імені чи прізвища. Водночас у 2006 р. органи юс­тиції зареєстрували імена новонароджених, чиї батьки ви­різняються пристрастю до чоловічої екзотики: Космос (До­нецька область), Лимон (Закарпатська область), Сер­вер (Запорізька область), Таймер (Луганська область) [4].

Наразі є суттєві нюанси.

Із самого початку «русинська проблема» була в активі ко­муністів. У 1989-1991 рр. комуністична номенклатура ус­піш­но протистояла в Закарпатті національно-де­мокра­тич­ній контреліті. Проблему русинства породили си­туа­тив­ні ін­тереси союзних і регіональних чиновників, підібраних КПРС [5]. У незалежній Україні ця ідея, попри зухвалі прово­ка­­­ції русинських лідерів, залишилася в орбіті парти­ку­ляр­них амбіцій неокомуністичної владної верхівки. Аби від­вер­ну­­­ти фіаско, вона відмежувала русинство від політичних га­­­сел і вигнала його на етнокультурну ниву.

У листопаді 2005 р. народні депутати від КПУ навіть під­­готували законопроект «Про русинів України» (І. Ми­го­вич, Г. Крючков, М. Шульга), котрий Верховна Рада не взя­ла до роз­гляду, позаяк визначення національності до ком­пе­тенції дер­жави не належить, а є справою кожної кон­к­р­е­т­­ної особи.

Як свідчить прес-центр Закарпатського обкому КПУ, йо­го пер­­ший секретар Іван Мигович недавно старався нада­ти ру­син­ському руху «національно-визвольного змісту». Ма­буть, ідеть­ся про пивний путч пенсіонерів, нере­алі­зо­ва­них про­фе­сій­но, тому й суспільно амбітних. Доволі влучно ви­словився про них свого часу академік Олекса Мишанич: «Це - купка ко­медіантів, які бавляться у політику. Бо як би це справді було щось серйозне, то держава звернула б на це увагу» [6].

Ось і закарпатському комуністу № 1, котрий «чи не най­го­лосніше про русинське питання бив і б’є у всеукраїнські дзво­ни», з прес-центру Уповноваженого Верховної Ради Ук­раїни з прав людини задали незручне запитання: «Чому в такі недалекі часи комуністи не підтримували русинів, а за­­раз підтримують?» І. Мигович відповів закручено: «За ра­дянської влади панувала тенденція на інтерна­ціо­на­лі­за­цію суспільства, тобто політика велася на забезпечення ін­те­ресів усіх спільнот, відбувся прискорений економічний і со­­ціально-культурний розвиток краю, тоді національні пи­тан­­ня не були на першому місці" [7]. Він забув сказати, хто, як сам висловився, під час паспортизації 1946-1947 рр. ру­си­­нів записав українцями. Натомість ударив обухом по го­ло­ві черговою нісенітницею, мовляв, нині вже 130 тис. кра­ян письмово визнали себе русинами.

Але бачимо, що у березні 2007 р. з’явився новий по­кро­ви­тель русинства - блок політичних партій «Наша Ук­ра­ї­на». За його списком депутатом Закарпатської облради став дитячий лікар Євген Жупан, єдиний публічний лобіст зга­­даного рішення (вже тематично четвертого із 1992 р.), що лежить поза компетенцією органу місцевого само­вря­ду­вання. Цікаво, що «за» голосували «нашоукраїнці», які до­­сі були непримиренними противниками політичного ру­си­н­ства, наприклад, ректор Ужгородського національного уні­верситету Микола Вегеш. Його кандидатська і доктор­сь­ка дисертації присвячені п’ятимісячній історії Карпатської Ук­раїни. Доведеться переписати? Потім він заперечував (прав­да, не публічно), що 7 березня голосував «за», бо на­чеб­­то утримався. Тоді справді два депутати утримались, але відразу до них себе віднесли аж десятеро «нашо­укра­їн­ців»! Хороший конкурс.

Сліди дивної метаморфози ведуть до секретаріату пре­зи­­дента України. Абсолютно нехаризматичні фігури русин­сь­ких лідерів приїлися і, вочевидь, збоку ангажуються нові об­личчя. Це найсвіжіше переплетення адміністративного ре­сурсу з політичним є вельми наївним витвором кабі­нет­них фантазій конспіративного штибу.

Сучасне русинство цілковито вмістилося в рамки двох дис­кусійних напрямків 1990-х: історико-політичний та лін­г­ві­с­ти­ко-етнологічний. Адептів русинізму вистачило тільки на іс­то­­рію і політику. Вони налягали на етнонім «русин» в яко­сті мар­кера українського населення Закарпаття, при­на­гід­но об­ґрун­товуючи адміністративно-територіальну авто­но­мію. Опо­нен­ти резонно вказали на витоки русинства у зов­нішній по­лі­ти­ці іноземних держав, що в умовах розпаду бі­по­лярного сві­ту поставили на етнічну марґіналізацію ук­ра­їнців.

Урешті-решт, самопроголошене в травні 1993-го «Вре­мен­ное правительство Подкарпатской Руси» зі сво­їм пре­м’єр-міністром, міністром закордонних справ, декількома по­­сла­ми саморозпустилося в Ужгороді на початку 2001-го і зій­­ш­ло­ся на думці нарощувати мовні експерименти. За ку­лі­сами саморозпуску і нинішнього рішення стоїть один і той же високоранговий держслужбовець.

Хоч давно відкинуті сепаратистські прагнення нечи­сель­них пропагандистів русинства, але зараз у декого в Ки­єві кортить знайти додатковий політресурс і конвер­ту­ва­ти його через адмінплощину. Не дивно, що саме 2007 р. (втре­тє із 1990 р.) керівництво Закарпаття намагалося ви­бра­ти обласний прапор. Русини наполягали на гори­зон­таль­ному трикольорі - синій, білій та червоній смугах. Як по­яснив журі обласний депутат від «Нашої України» Є. Жу­пан, цей прапор (що нагадує російський - Р. О.) ви­ко­­ристовується русинами вже близько 15 років. Натомість си­­ньо-жовтий прапор в активістів русинства асоціюється з кро­вопролиттям Першої та Другої світових воєн.

Із цього приводу тривалі дискусії підсумували наукові жур­нали України ще в середині 1990-х рр. Професор Май Пан­чук (Інститут національних відносин і політології НАН Ук­­раїни) [8] деталізував типові прийоми адептів русинської від­рубності: зміщення і підміну контексту, хронологічні не­точ­ності, гра статистикою. Так, із заявлених ідеологами ру­син­ства 650 тис. [9] на кінець 1994 р. на підставі закону Укра­ї­­ни «Про національні меншини» заявили себе русинами 96 осіб. У 2006 р. це припущення (650 тис.) залишилося в си­лі, попри офіційні 10 тис. [10]

У міфотворчих устах послідовників П. Р. Маґочі, про­фе­со­ра Торонтського університету (Канада) [11], русини ви­я­ви­ли­­ся жертвами тоталітарного режиму, позаяк їх репре­сив­но не визнали офіційні кола СРСР і сателітів, за винятком Юґо­славії. Натомість українців загорнуто в комуністичне, на­віть об’єднання українців Польщі та Словаччини спеці­аль­но дістали мітки спадкоємців прокомуністичних това­риств. Тут не обходиться без пересічних трюків дешевих ре­к­ла­містів, які відволікають увагу від своєї шапки, що го­рить.

Тому душа художника і космополіта Енді Воргола, кла­си­ка поп-арту, вже після його смерті в 1987 р. несподівано ви­являється русинською [12]. Він не надавав значення своїм ко­реням. Як і найславетніша співачка США українського по­ходження Меланія Сафка [13]. Ця поп-рок-виконавиця за му­зику до фільму «Красуня і чудовисько» у 1989 р. отри­ма­­ла «Еммі», світову теленагороду.
У Меджилабірцях (Словаччина) знаходиться музей Е. Вор­гола. Він народився у Піт­сбурзі (США), але його бать­ки походили звідси. Тільки от із дискусійного нарису Pitts­burgh Post-Gazette 21 березня 2004 р. випливає, що Ен­ді Воргол був сло­вацької крові [14]. Це не завадило П. Р. Ма­гочі  зробити його фронтменом у книзі à la М. Гру­шев­ський «Народ нізвідки: ілюстрована історія карпа­то­ру­си­нів» (2006). Чим уже завинив будитель О. Духнович?

[1] Щодо національності «русин» // Закарпатська обласна рада (www.zakarpat-rada.gov.ua). - 2007-03-13; Щодо визнання на­ціо­наль­ності «русин» // Там само. - 2007-03-27.

[2] Лемак В. Україна вже давно визнала русинів // Uzhgorod.ua. - 29.03.2007.

[3] УНІАН (www.unian.net). - 25.12.2006; www.правда.com.ua. - 13.04.2007; Інформація про підсумки діяльності міністерства юс­ти­ції України у І півріччі 2007 року // www.minjust.gov.ua. - 12 липня 2007 р.

[4] Дітей вже перестали називати Вітями // www.ПРАВ­ДА.com.ua. - 29.01.2007.

[5] Зан М. Етнічні процеси на Закарпатті (1989-2001 рр.): Ав­то­реф. дис... канд. іст. наук: 07.00.05 / НАН України; Інститут мис­те­цт­­во­знавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського. - Київ, 2003. - 20 с.

[6] Гаврош О. Кому потрібен розкол Закарпаття? Що думають про русинство видатні закарпатці? // Закарпаття (www.zakarpat­tya.net.ua). - 7.03.2007.

[7] Русини не історія, а сучасна реальність // Uzhgorod.net.ua. - 24.03.2007.

[8] Панчук М. Політичне русинство в Україні // Політична думка. - 1995. - № 2-3. - С. 116-123.

[9] Див.: Карпатські русини / Текст: П. Р. Магочій. - Торонто, 1995. - С. 3.

[10] Магочій П. Р. Народ нізвідки: ілюстрована історія карпа­то­ру­си­нів / Пер. з англ. - Ужгород, 2006. - С. 11.

[11] Маґочий П. Р. Русинське питання // Політична думка. - 1995. - № 2-3. - С. 105-115.

[12] Бедзір В. Енді Воргол: «Душа моя - русинська!» // Україна і світ сьогодні. - 2006. - 6 березня.

[13] Ферт С. Знай нашу Мелашку… Меланії Сафці виповнюється 60 років // Україна молода. - 2007. - 2 лютого.

[14] Hayes J. Czech, please: East, West meet in genealogical re­search and in Andy Warhol // Pittsburgh Post-Gazette. - 2004. - 21 March.